Не забуваймо 1932 – 1933 р. р.

 

Лєна Онушко-Тиховська

 

Видано накладом Василя Тиховського-Чупіль з частинним фінансовим вкладом

Філії Українського Національного Об’єднання Канади в Ст. Кетеринс, Онтаріо

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ – 2007

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

    ББК 63.3(4УКР)615 0-59

У Меморіальному виданні «Не забуваймо 1932-1933 р. р.» в 75-ти річчя Великого Голоду в Україні подаються свідчення очевидців, що збиралися в тисяча дев'ятсот вісімдесятих роках для Конгресової Комісії Сполучених Штатів Америки і тепер знаходяться в бібліотеці Американського Конгресу, доступні для всіх. Конгрес Сполучених Штатів Америки є най­вищим законодавством держави.

Подано, як відзначеннями скорбних роковин і вшанованням пам’яти жертв, українське суспільство поза межами України ознайомлювало циві­лізований світ з найжахливішою трагедією в історії України - морення голод­ною смертю мільйонів комуністичним режимом Совєтського Союзу за дирек­тивами з Москви, щоб запобігти в такому неймовірному маштабі зловмис­ність не лише в Україні, але де-небудь на земній кулі.

Включено маніфестації й актуальні вшановання памяти невинних жертв - мирного, миролюбивого українського народу. Вічна їм пам'ять!

Земля з народом віковічні,             Оті степи душа народу,

А я люблю оті степи,                      Як же свій нарід не любить!
Де народилась, виростала,

Я їх дочка, вони мої сини.              Євшаном зіллям оповиті,

Народу волю зберегли,

Там пісня ніжна колискова        Повік любити я  їх буду,

Із степу лине, в степ летить.       Я їх дочка, вони мої сини.

 

А. Тиховська 2006,, Канада

              Джерела   Преса:

«Вісник»                       -   Вінніпег, Канада.

«Новий Шлях»             -   Торонто, Канада.

«Жіночий Світ»           -   Торонто, Канада.

«Спектейтор»               -   Гамільтон, Канада.

«Юкрейніен Виклі»   -   «Український Тижневик», видання «Свобода» Нью Джерзі Сіті, США.

«Голод у Радянській Україні 1932-1933 р». - видано Гарвардським Університетом, США (1986).

«50 років тому: Голод - Голокост в Україні», видання Світового Конгресу Вільних Українців - Нью Йорк, США - Торонто, Канада (1983).

Свідчення для Конгресу США.

Особиста участь у численних пропам'ятних вшанованнях пам'яти й спостереження.

Правопис і контекст книжки подано з дотриманням побажань авторки.

© Лєна Онушко-Тиховська, 2007, ISBN 966-518-413-3
                  © Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2007

 

 

 

OCR та вичитування Леоніда Онушка, листопад 2008

На жаль, не маємо змоги з технічних причин надати ілюстрації, надруковані в оригіналі книжки. Л. О.

 

 

 

 

 

                                                                                Л. Тиховська

                    ЯК ЛИШ ЗГАДАЮ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

 

Схиляю голову не раз, не два,

Схиляю голову завжди,

Як лиш згадаю тридцять третій,

Хоч проминули вже роки.

 

Закривши очі, бачу села,

Не чути гомону дітей.

О, Боже мій, хати спустіли,

Стоять без вікон, без дверей!

 

Ще гірше панщини, що сталось?

Скрізь тільки тиша, німота.

Лежать під тином, оніміли,

Ніде не плаче немовля.

 

Навколо стало зеленіти,

Тепло прийшло, їм не мовчать,

Радіти треба, веселиться,

Природу пишну зустрічать.

 

І не лежати попідтинню,

Руку простягнувши, благать,

Благати хліба, щоб щось з'їсти

Безсильним, що не можуть встать.

 

Благати хліба, щоб щось з'їсти,

Голодна неміч попід тин

Поклала їх, ніхто не чує,

Там батько, мати, там і син.

І божевіллям оповиті,

Прикуті до села, землі,

Голодна смерть гірше неволі,

Гірше розп'яття на хресті.

 

Хрещений люд, як ту худобу,

Скидали в ями за селом,

Й сльоза ніде не покотилась,

Як засинали вічним сном.

 

Чи ще живі, чи вже померли,

Чи був кулак, чи був бідняк

Та сама доля їх спіткала,

Голод шалів, не вибирав.

 

Не чути дзвонів, не дзвонили,

Як то було з давен колись,

Вони померли і за душі

Ніхто не смів, щоб помоливсь.

 

Пусті плани, зойків не чути,

Церкви повсюду розтягли,

Свою комуну будували,

Скрізь затераючи сліди.

 

Не знати, хто помер, кого забрали,

Кому в Сибірі смерть прийшла,

Не серп і молот, смерть і голод

Комуна люду принесла.

 

А тим невинним мільйонам

Уже не сіять, не орать,

В пошані голову схиливши,

Їм «Вічну пам'ять» заспівать.

 

Вони святі, вони невинні,

На суд ось праведний прийдуть,

Тим, що морили, катували

Ту саму кару хай несуть.

 

Чим немовлята завинили,

Чим завинив той селянин,

Що на землі родивсь і виріс,

Орав і сіяв, і садив.

 

Час схаменуться, подивиться,

Ви ж є нащадки тих дідів,

Які попухли і вмирали,

Вічно заснули, без хрестів.

 

Щоб селянина розпинали,

Хто смів прийти і то робить?

Чужі вселились й сплянували,

Як люд той голодом морить.

Не можна винним призабути,

Гріх перед Богом і людьми,

Щоб світ не знав та не навчився,

Як геноцид запобігти.

 

Доземно голову схиляю,

Перед очима всі стоять

І за невинних, безіменних,

За правду Господа благать.

 

 

 

А. Тиховська

УКРАЇНЦІ  ПОЗА МЕЖАМИ УКРАЇНИ

 

Українці в Канаді, Сполучених Штатах Америки та розсіяні всюди по світі в осередках поселення щорічно вшановували пам'ять жертв Великого Голоду 1932-33 р. жалібними панахидами, демонстраціями, стараючись ознайомити населення країн з винищенням семи мільйонів мирного, трудолюбивого селянства голодною смертю на Богом даній їм землі комуністичною системою - пролетаріатом, керованим Москвою.

Вшанування ключових роковин: 40-ти річчя, 45-ти річчя, а особливо 50-ти річчя ставали національни­ми здвигами у засудженні виморення голодом майже кожного четвертого мешканця України, винищення духовенства й верстви провідної української інтелігенції, викорінення культурних надбань з постійни­ми утисками й розбудовою, каторжною працею Союзу, русифікацією, яка була діючим злом понад усім злом.

Одначе найважливішим ставало утвердити перед цивілізованим світом ще цілком не збагнутий всіми злочин століття - Голодомор.

Передбачено втрату четвертини населення. З голоду вмирали селяни, а не мешканці міст, які діставали мі­зерну пайку, животіли, але не вмирали. До того в містах жили елементи інших народностей. Отже, втрати по­несли селяни, всеціло український нарід.

1932-33 р. р. були черговим нищенням мільйонів. Із за­кінченням голоду не скінчилися переслідування, гоніння, систематичні репресії, переселення й населення з інших місцевостей Союзу.

Тінь голоду лишила свої сліди, лягла на підхід до життя, устрій звичаїв, на поступ розвитку культурних надбань, характерних українському народові, устаткувалася безвласність, яка привела до байдужности й недбальства, розруху економічної структури, що при­вело до розпаду Союзу.

З кожним черговим жалібним вшанованням пам'яти жертв наспівали й наспівають нові дослідження, так потрібні додаткові праці, описуються пережиття і спостерігання очевидців.

В осередках поселення поза межами України, де проводяться меморіяльні віче, українські часописи по­повнюються описами жахливих подій, як також міс­цеві часописи, подаючи звідомлення потічних подій, ознайомлюють чергові покоління чужих народностей.

Навіть у гамільтонському часописі (Канада) «Спектейтор» постійно подаються звідомлення скорбних від­значень в англійській мові.

16 грудня 1978 року було присвячено сторінку (9), започатковану такими даними:

«Підкорена Росією, Україна з 50-ти мільйоновим на­селенням, стратегічним положенням й економічною потугою, завжди була ціллю совєтських утисків і переслідувань.

45-ять років тому (1932-33 р.) мільйони невинних українців згинуло Сталіном запроектованим голодом, тим часом заряд Брежньова засуджує на тяжкі праці усіх, хто обстоює права українського народу.

Трагедія відчувалася жахливішою, бо це відбувало­ся в країні, яка вважалася житницею Східньої Европи, експортуючи зернові культури в Західню Европу.

Моральний аспект голоду читкий. Голод не був при­чиною природної стихії або війни, але був плановий і систематично проведений комуністичним урядом з Мос­кви в мирний час».

Ця трагедія відбулася у межах цивілізованих європей­ських народів, а не десь у закутині земної кулі. Сум­ління світу не привернулося до будь-якої допомогової акції. Заспокоєні Москвою протиречними твердженнями, що голод лише чинний в уяві ворогів, і наполегливим недопусканням дійсности в зовнішню сферу.

Деякі відомості проникали через совєтські бар'єри, потрясаючи тих, що їх доставали.

Жахливі звідомлення були опубліковані в «Нью Йорк Таймс» (29 серпня 1933 р.), «Ле Мартін» (Париж, 30 серпня), «Манчестер Ґардіан» (13 вересня), «Чикаґо Американ» (25 лютого) й в інших часописах Західнього Світу.

28 травня 1933 року член Американського Конґресу Гамільтон Фіш з Нью Йорку представив у Палаті Представників (73 Конґрес, 2 сесія) резолюцію, закликаючи Сполучених Штатів Палату Представників висловити співчуття всім, хто потерпів від Великого Голоду в Україні.

Ухвалено: Палата Репрезентантів висловлює співчуття всім, що потерпіли від Великого Голоду, який створив лихоліття, страждання і смерть мільйонам, мирним, законошануючим українцям.

Микита С. Хрущов, один із Сталінових любимчиків, в промові, виголошеній на 20 Пленумі Комуністичної Партії Совєтського Союзу в Москві в лютому місяці 1956 року, підтвердив повний маштаб Великого Голоду 1932-33 р. в Україні й політичне спрямовання ідеології. Він сказав: «Сталін хотів вивезти всіх українців, але не було місцевости, де їх вивезти...»

Комітет Українців Канади в Гамільтоні наголосив, що велика маніфестація скорбної 45-ої річниці Голодомору звертає увагу суспільства до обізнання ширших деталей, що стосуються жахливої трагедії - Геноциду.

Відзначаючи 45-ти річчя Великого Голоду, вшановується втрату мільйонів невинних жертв, пам'ятаючи всіх, що ще переслідуються, ув'язнених, позбавлених основних засад прав і привілеїв, які багатьма вважаються правоправними, не забуваючи, що життя дорогоцінне і треба усвідомлювати потреби інших та обстоювати тих, які невзмозі обстоювати себе, щоб така трагедія не повторилася знову.

Після висвітлення документального фільму «Жнива розпачу» в 1985 році в гамільтонському часописі «Спектейтор» (Канада) у звідомленні включені були поодинокі фраґменти спогадів й пригадано факти спрямовання, що привели до завершення плянів виморення.

За голод в Україні доходило, хоч як пошту не цензурували. Василь Керелюк пригадав розповідь діда й бабусі, їм писали: «В нас усе гаразд, страсна п'ятниця кожний день». А це значить, що українці в страсну п'ятницю не їдять - постують.

Але українці в Канаді, - подано в статті, - відчуваючи розпач, були безсильні допомогти народові уникнути майже неминучої голодної смерти.

Пригадано, що родючі землі країни приносили великі зернові урожаї. Брак харчу почався після збирання урожаю 1932 року, коли Сталін наказав викачку зерна, яке збували на закордонних ринках за техніку й технологію.

Зазначено пережитим голод, як наказували годувати коні вночі, щоб люди не вкрали корм, бо коні були потрібні вивозити мертвих. Кордони пильнувалися, не перепускали в Росію й перепиняли, щоб не увозили поживу в Україну.

Василь Мороз, будучи хлопчиною, жив на Західній Україні, поблизу кордону. Там ухвалили провести акцію допомоги, але росіяни не дозволили увіз постачі. Вони заперечували голод, закривали все перед світом, не допускали допомоги.

Відзначення 50-ти річчя Великого Голоду 1983 року заходами української діаспори, особливо в Північній Америці, позначилися важливим поступом у визнанні й признанні іншими країнами плянового виморення Москвою і постійних заперечень нею.

«Юкреніен Виклі» - «Український Тижневик» в англійській мові з датою неділя, 20 березня 1983 року, виданий Українським Народним Союзом у Джерзі Сіті, США, був присвячений Великому Голоду в Україні 1932-33 років.

12 сторінок, від сторінки 2 до 14, видання вислано сенаторам США і Репрезентантам з метою поінформувати їх за Голокост української нації. Вислано до всіх передплатників часопису «Свобода», надіючись, що це видання буде впливове в ознайомленні чужомовного суспільства з Великим Голодом.

У цьому виданні подаються задокументовані факти, самовидців зведення - уривки з видання «Біла книга про чорні діла Кремля», опублікованого 1955 року, перша частина появилася 1953 р.

Зазначені матеріяли документацією, яка монументальна і дуже важна для дальших досліджень Голодомору 1932-33 р.

Протягом 1932 року і 1933 року в Україні виморено мільйони. Та сама комуністична система, тим самим заходом виморила селянство на Кубані і Поволжі. До цих пір ще не усталено численність.

Мільйони вимирли і ті, що увели міри виморення й виконавці користувалися результатами народовбивчої праці, користувалися привілеями комуністичного устрою, комуністичної правди.

До відповідальности за життя їх не прирекли і посмертно не визнали законом державним поіменно винуватців злодіяння біблійного маштабу.

До влади Гітлер прийшов у 1933 р. Від 1933 року до 1945 року, а це 12 років, йому приписують знищення 10-ти мільйонів, з яких припадає 6 мільйонів євреїв.

Світ вимагав справедливости. Починаючи з закінчення війни і до тепер стараються привести до відповідальности винних. Німці були переможеними ворогами і процеси були намісні й популярні. Сталін і його соратники осягли майже ту саму норму постахановськи, лиш протягом двох років.

16 листопада 1933 року Сполучені Штати Америки формально визнали законоправним Совєтський Союз і більшовицький уряд (Юкреніан Виклі, 20 березня 1983 р.).

Так як увесь устрій був у рамках пильного нагляду, чужоземних журналістів і дипломатів сторонили від будь-яких спостережень, несприятливих явищ. Пропагандивним методом заперечували голод, всіма заходами спрямовували, щоб звідомлення лиш ширилися на користь комуни в чужомовній пресі.

З Москви, де перебували журналісти, проникнути в глибину України, де вимирали села, не було легко, транспортне сполучення було ускладнене. Отже, подавали відомості, які їм приготовляли, і цензурували решту.

Юджін Лайонс кореспондент «Юнайтед Прес» (Юкреніан Виклі, 20 березня 1983 р.), повернувшись до США, описав свої спостереження у виданні 1937 р. «Призначення в Утопії», де в одному з розділів описав, як він й інші кореспонденти мали змову з совєтською владою заперечувати наявність у світі єдиного спланованого голоду.

Найбільш ретельним був у підлій змові Волтер Дюранті, кореспондент «Нью Йорк Таймс». Поданий формат комуністичною владою він слідував з вірністю.

У статті подається, що не всі члени американської преси в Москві вплуталися в прикриття голоду, вийнятком був Вільям Генрі Чамберлеін, кореспондент для «Крістіан Саінс Монітор», який був в Україні зимою 1933 року. Його спостереження були надруковані в книжці «Залізна Доба Росії» того ж самого року.

Чамберлеін прийшов до висновку, що В. Дюранті був не тільки безмилосердним за голод, але зрадив своє покликання як журналіст, не подаючи дійсних звідомлень.

Не зважаючи на закріплену жорстоку цинічну совєтську цензуру, голод в Україні викликав у значній мірі реакцію не так в державах, як між: визначними церковними проповідниками і громадськими прихильниками свободи.

У Відні в 1933 році Кардинал Теодор Інніцер, Архієпископ Римокатолицької Церкви зробив зворушливий заклик до «сумління світу» - допомогти голодуючим в Україні.

Він запорядкував особливі відправи в усіх католицьких церквах в Австрії й благав Ліґу Націй піднести справу голоду в Україні до світового визнання.

29 вересня 1933 року Йоган Людовік Мовінцкел, прайміністер і міністер Закордонних Справ Норвегії підніс справу голоду в Україні в Лігі Націй, після чого послідувала обширна дискусія й засудження Совєтського режиму в нелюдяності.

Міжнародний Червоний Хрест у Жиневі робив незлічені апелі, щоб дати допомогу Україні.

Дані: «50 років тому - Голодомор в Україні», пропам'ятне видання англійською мовою Світовим Конгресом Вільних Українців 1983 р. Нью Йорк, США -Торонто, Канада.

Хоч за голод в Україні знали поза межами України, проте рідкісні світлини, відображення дійсности попадали на сторінки часописів.

І коли кореспонденти подавали жахливі звідомлення, часто їх зневажали або були засуджені реакційними впливовими інтелектуалами, захопленими ідеями марксизму.

1933 рік був найзлочинніпюю трагедією української нації.

1933 рік був початком нацизму під проводом Гітлера.

1933 року більшовицький уряд був визнаний США.

1933 рік був періодом економічної кризи в Сполучених Штатах Америки. Економічна криза і вдодаток природня стихія, що вітрами знесла позем у декількох Штатах, створили велике безробіття.

Американська мрія, в пошуку якої припливали повні надії до берегів Америки, змінилася на розпач.

В «Юкреніен Виклі» - «Українському Тижневику» 20 березня 1983 р. д-р Мирон Б. Куропас, бувший дорадник в етнічних справах американського президента Джералда Форда, у статті «Америки Червона Декада і Великого Голоду прикриття» подав нарис тогочасного суспільства і опінії певної верстви - комуністів, що вказували на успіх великого совєтського експеременту.

Д-р Мирон Б. Куропас подає, що 1930 роки стали, як Юджін Лайонс назвав «Америки Червона Декада», – період, коли романтизований більшовизм зображав майбутнє, а збанкротований капіталізм минуле.

Тоді як Америка зазнавала труднощі, ліві радикали пописувалися, експлуатуючи вияви незадоволення – велике безробіття і непевність, що постигли американський нарід, комуністи та їхні прибічники наголошували на совєтське досвідчення.

Раптово розпачливі церковнослужителі, професори, кінозірки, поети, письменники й інші впливові ливарники поглядів почали зважуватися до Москви за надхненням і скерованням.

Навіть, як зазначено, дехто оправдував ув'язнення, сов'єтську справедливість, що давала нагоду бути в іншому оточенні, де починали поводитися нормально, як відповідальні совєтські громадяни.

Американці, розчаровані великим безробіттям й економічною кризою 1930-их років та потічним запереченням більшовиками дійсности в Україні й тиском американських впливових прибічників комуни, спрямовувалися своїми інтересами.

Визнанням США більшовицького уряду леґативним, засуджувалося формальне признання сплянованого голоду в Україні - Геноциду.

З причин атомової потуги Союзу, для США найбільш потужної країни світу, інтереси своєї безпеки і безпеки інших країн не полягали в безкомпромісному засудженні тоталітаризму 1932-33 років, хоч і тяглася холодна війна.

Час ішов, але постійні заперечення голоду продовжувалися. Архітект голоду - Сталін помер, а виконавчий пролетаріат дотримувався тієї самої лінії.

У виданні 1986 року «Голод у Радянській Україні» Гарвардським університетом, США подана відповідь на заяву Карла Ґершмана, представника США за голод представником Місії Української Радянської Соціалістичної Республіки до Об'єднаних Націй істориком Академії Наук України Іваном Хмілем: «Представник США повторив фабрикування якогось голоду, що ніби був в УРСР 50-ят років тому. У зв'язку з тим він (Хміль) бажає вказати, що наклеп зроблений українськими націоналістичними буржуями, які були внеспромозі утвердити їхнє панування над українським народом в 1920 році. Ті буржуазні українські націоналісти прибули до США і, щоб оправдати своє перебування в тій країні, розповсюджують брехню за голод. (Об'єднані Нації, Генеральна Асамблея, 38 сесія, Третя Комісія 1983 р.).

Заходами українців діаспори та визнаних дослідників як Роберт Конквест, Джеймс Е. Майсі та багато інших досягнено визнання голоду 1932-33 р. в Україні багатьма країнами світу, але ще не осягнуто признання голоду Геноцидом українського народу, а також не уведено злочинотворців 20-го століття на сторінки всесвітньої історії.

Побіч свідчень самовидців, поданих дійсних зві-домлень бувшими кореспондентами, світлин, досліджень і статистики населення України тих років, незаперечним фактом стане дослідження спільних могил жертв, доказом яких будуть кістки, що вкажуть причину смерти - морення голодом.

Так як Совєтський Союз розпався, хоч Росія і стала спадкоємцем бувшого імперіалізму, цей імперіалізм очевидно не буде привернутим до відповідальности перед інтернаціональним трибуналом і сумнівно чи колись утвердиться, що комуністи застосували геноцид, як одну з їхніх стратегій в ім'я прогресу, що оправдує все зло заподіяне в осягненні мети.

В. Кіш пригадав (12 грудня 2005 р. «Новий Шлях», Канада) що Союз заперечував голод до самого розпаду, але росіяни ще продовжують заперечувати. І не так давно амбасадора Росії в Україні Віктора Чорномирдіна запитали чи колись Росія вибачиться за тяжкий гріх заподіяних українцям? Він заявив прямо, що там не було нічого, щоб вибачатися.

Українці ніколи не вирішали своєї долі, будучи під братерським покровом Москви білої чи червоної. Все, що випало на долю українського народу запорядковувалося в Москві. Заперечення фактів не струть дійсности.

Дослідчі матеріали присвячені 50-ій річниці Голодомору в «Українському Тижневику» - «Юкреніан Виклі» з датою 20 березня 1983 р., виданого Українським Народним Союзом, США; «50-ят років тому: Голод - Голокост в Україні» видано Світовим Конґресом Вільних Українців 1983 р. Нью Йорк - США, Торонто - Канада; «Голод у Радянській Україні 1932-1933 р.» видано в Гарвардському Університеті 1986 р., США, з повною бібліографією, джерелами в дослідженні Голодомору будуть важними й поповнюючими для наступних поколінь.

Досліджуючи Голодомор, наступні покоління висвітлять Геноцид українського народу, шануючи пам'ять невинних жертв, запобігаючи, щоб варварство 20-го століття не повторилося, утверджуючи що «В своїй хаті, своя правда і сила, і воля».

Не сміємо забувати «невинно убієних». Вони не були всилі оборонитися, вони померли тому, що були синами й дочками української землі, найбільш родючої землі в світі.

Немає села в Україні, щоб хтось з голоду, недоживлення, розкуркулення, переслідування, в карних таборах каторжної праці не згинув від тоталітарного комуністичного режиму.

Ще й 15 років після розпаду Союзу, маючи незалежну державу - Україну, рівну з рівними державами світу, залишки попередньої системи стають під прапір катів і намагаються привернути під серп і молот нащадків родин, в яких вимирали з голоду. Ще мріють повернути колесо назад, щоб на кістках замучених продовжувати творити попередні проектовані стратегії, маштабу яких не тільки цивілізовані країни не можуть ще збагнути, але й найменш поступові країни земної кулі.

Майже 12-ять років після проголошення незалежности України 15 травня 2003 року Верховна Рада України, найвищий законодавчий орган держави, визнала голод 1932-1933 років.

А президент США Роналд Реґан 4 листопада 1984 року в Білому Домі у Вашінґтоні проголосив неділю 4 листопада Днем Пам'яти Великого Голодомору в Україні в 1932-1933 р. У Прокламації президент США висловив глибоку віру в прагнення українського народу до волі.

У листопаді місяці вшановують пам'ять жертв Голодомору. У цей місяць 1933 року Франклін Д. Рузвельт, обраний того року президентом США, визнав Союз з найжорстокішим диктатором двадцятого століття Сталіном.

У час Другої Світової війни, той же самий президент США пішов на уступки Сталіну щодо післявоєнної структури європейських держав і їх кордонів.

У 2005 році в цей пропам'ятний місяць у Києві на Михайлівській площі вшановували пам'ять невинних жертв з участю президента України Віктора Ющенка і його родини.

Законодавчий акт визнання Голодомору мусить також охоплювати щорічне вшановання пам'яти жертв. Щоб не було міста, села, де б у визначений скорбний день не була запалена свічка - сім мільйонів найменше.

При вшанованні пам'яти виринає порив жалю. У пориві спогадів відчуваються глибоко родинні втрати, трагедія нації в неосяжному маштабі.

 

 

 

ВШАНОВАННЯ ПАМ'ЯТИ

ПАМ'ЯТЬ ТИХ, ЯКИХ ЗАМУЧЕНО ГОЛОДОМ

 

У цьому році українська спільнота у вільному світі у великій жалобі відзначає 45-річчя штучного голоду в Україні. Страшні роки 1932 і 1933 чорною тінню висять над Україною і більше, ніж фашистівська свастика, наводять сум і жах та сльози тих, яким вдалося пережити роки голодового мору. Це не був звичайний голод з причини неврожаю, чи якихсь інших природніх явищ. Це був голод, силою впроваджений совєтською владою. Це був голод, який виконувався за пляном, щоб зломити народній опір. Це був спосіб боротьби державної влади, щоб підкорити своїй волі широкі маси народу. Це було плянове народовбивство, яке не перебирало ані віку, ані статі.

Після Першої Світової війни і революції, в Україні до влади прийшла комуністична партія. Дорога до влади цієї партії рясно зрошена кров'ю тих, хто не йшов разом з цією партією і вона була запроваджена насильством та багнетом. Спочатку комуністична влада виповіла безпощадну війну провідній верстві українського народу, нищено українську інтеліґенцію, яка, незважаючи на терор та переслідування, не йшла на коляборацію з владою. У двадцятих роках нашого століття совєтська влада виповіла війну з релігією, а особливо з Православною Церквою. У 1930 р. офіційно припинено на цілій Україні існування Української Православної Церкви. У кожному місті і селі відбувалися показові і закриті суди над священиками та вірними, де за віру в Бога, за українську національну свідомість чи за те, що за життя своєю мозольною працею придбав маєток чи й навіть дістав у спадок, за ці «провини» засуджувалося на ув'язнення, заслання, каторгу та повне руйнування родинного життя, позбавлялося громадського права та навіть найменшого маєтку. Одначе, народнього Духа не зламано.

Найсильнішою твердинею нашого народу впродовж століть було українське село. Таким воно виявилося і в боротьбі з совєтською владою. Віками витворена відпорність українського селянства була найтяжчою перешкодою для комуністичної влади в запровадженні нових порядків. Отже, центральна комуністична влада рішила голодом зморити народ, бо голодний не буде змагатися ані за свою віру, ані за свої переконання і таким чином плянувалося підпорядкувати нескорених своїй владі.

У 1932 р. по всій Україні державний апарат повів «викачки», цебто забирання всіх харчових продуктів. Кожна родина мусила здавати непосильні квоти харчових продуктів. Вслід за тим по всіх селах розповзлися бригади активістів, які заходили до кожної хати і забирали все, що бачили. Не помагали ані прохання та благання матерів з малими дітьми, ані плач дітей, ані проклони і стогін стариків. Були окремі бригади, які ходили по городах і садках і спеціяльними приладдями шукали ям, де були закопані харчі, як також розбивали стіни в печах і хатах, шукаючи зерна, муки, гороху та інших харчових продуктів. Все знайдене забирали. Таким чином весною 1933 р. багата і родюча українська земля була покрита трупами, з голоду опухлих і померших людей, яких дуже часто не було кому ховати. Півтрупи ховали трупів, а часто і самі лягали в тій самій ямі. Скільки померло впродовж тих страшних років, Сам лише Бог знає. На основі статистичних припущень дослідники приходять до висновку, щo голодом було замучено сім мільйонів українців.

Минає 45 років від тих страдних днів в житті нашого українського народу. У цю жалібну річницю всі ми у вільному світі клонимо свої голови перед відомими і невідомими могилами невинних жертв плянового голодового мору нашого народу. Мільйони українців, які в ті жахливі роки утратили батьків, матерей, сес­тер і дітей, які своїми рухами складали опухлі їх тіла до ям, нині в Україні не можуть всенародно відзначи­ти цієї жахливої дати, а лише зі слізьми на очах та гли­боким зітханням згадають їх пам'ять. Не одна родина, яка тепер є у вільному світі, у своїх пом'яниках пов­сякчасно згадує своїх рідних, замучених голодовою смертю. В осінні місяці цього року, в багатьох містах вільного світу, всі українці масово будуть відзначати пам'ять померлих в ці чорні роки. Обов'язком усіх ук­раїнців на волі згадати пам'ять замучених наших братів і сестер, чого не можуть зробити українці нині в Україні. Останній надзвичайний Собор УГПЦеркви прийняв окреме рішення, щоб всі ми належно згадали голодом замучених в 1932-33 роках.

Одначе, не можемо шабльоново обійти цієї трагіч­ної дати в новітній історії України. Всі народи світу відзначають радісно дати перемоги, а зі смутком дні трагедій. Японці відзначають дати знищення Гіропііми, поляки відзначають жертви Катині, жиди відзначають жертви фашистівського народовбивства. Нам українцям треба застановитися над устійненням пос­тійної дати жертв совєтського народовбивства, голо­дового мору в 1932-33 роках. Відзначаючи 45-річчя штучного голоду в Україні, мусимо почати приготу­вання до відзначення 50-річчя належним пам'ятником. Нехай відзначення 45-річчя голоду в Україні не буде даниною суспільного обов'язку для показання себе та збирання фондів на суспільно-громадські потреби. Не будьмо сторонніми учасниками та глядачами, але покажімо, що пам'ять померлих у нас жива і виходить з почуття жалю. Треба, щоб пропозиція К. Степового в справі побудови пам'ятника жертвам голоду 1932-33 р., що була проголошена в часописі «Народна Воля», була підтримана. Треба, щоб наші наукові сили та політич­но-громадські діячі нарешті відчули потребу відповідно опрацьованих наукових праць про штучне винищення нашого народу в 1932-33 роках, а митці і письменники відчули потребу мистецько-літературних творів про страшне лихоліття голодового мору нашого народу.

Собори Української Православної Церкви виносили постанови у справі пам'яти померлих від голоду в 1932-33 роках, але до нині ми не маємо устійненої дати для спільної молитви за спокій душ тих жертв. Потрібно, щоб Священний Єпископат Української Православної Церкви устійнив дату та відповідний порядок поминання. Штучний голод також був кінцевим засобом знищення релігії та Української Православної Церкви в Україні. Якщо б не було голоду, то невідомо, чи комуністична влада могла б знищити життя Православної Церкви в Україні.

«Вісник»,

                                                                          Вінніпеґ, Канада 1 -го вересня 1978 р.

 

 

Поминальна відправа відбулася на Джеймс вулиці у військовому приміщенні для жертв 1932-1933 років голоду в Україні у сослуженні отця Ореста Гудими, єпископа Української Католицької Церкви Ізидора Борецького й єпископа Української Греко-Православної Церкви Василя Федака.

 

«Спектейтор» – понеділок 18 грудня 1978 року,

Гамільтон, Онтаріо,

Канада.

 

ВІСТІ З ОТТАВИ                                          Подає Г. Мухальчук

В ПОШАНІ ЖЕРТВАМ ВЕЛИКОГО ГОЛОДУ НА УКРАЇНІ

Рік великої жалоби започатковано в православній громаді м. Оттави молитвами. Щосуботи, підчас Великого Посту, настоятель о. Роман Божик служив Панахиду за спокій померлих від штучного голоду в Україні в 1932-33 р. 4-го, 9-го і 11-го квітня відбулись телевізійні програми, темою яких був великий голод в Україні у роках 1932-33 р. Доповідь виголосив Іван Яворський з Карлтон університету. Висловлював свої думки і проф. В. Тарнопольский. Заупокійні молитви співав Столичний Православний Хор під диригентурою О. Ільченка.

У неділю, 17 квітня, після Св. Літургії, о. Роман Божик в сослуженні диякона Ю. Бригадира, відслужили Панахиду за тих, що були замучені голодовим мором в Україні. Було запрошено багато гостей і репортерів з місцевої преси. Під час Панахиди усі присутні тримали свічки з чорними стяжками. Багатьом присутнім пригадалися картини пережитого страшного часу. Особливо зворушливим моментом був солоспів диригента О. Ільченка - заупокійної молитви. Більшість вірних, молячись, плакали. Відділ Союзу Українок Канади подбали про великі поминальні калачі, які пізніше роздали присутнім. Багато осіб розказували свої переживання репортерам, як живі свідки тих подій. Друковані інформації про подію великої жалоби, написані головою відділу С.У.К., було роздано усім присутнім. У понеділок в місцевій газеті «Де Ситізен» помістили знимки і допис про події в тих роках на Україні, за словами очевидців, та історію штучного голоду від 1920-их років, про що розповідав Іван Яворський.

Подали також уривки статті, писані в 1935 р. репортером Томсоном Ролкером, який був на Україні в 1934 р. і писав кілька разів про жахливі події в газеті «Чикаґо Амерікан».

23 квітня появився довший допис і знимки в газеті «Де Сітізен» про великий голод. Подали інтерв'ю українського журналіста з Торонта, Марка Царинника із кореспондентом Малькольмом Муґериджем, який побував на Україні у роках великого голоду. У той час він був кореспондентом до «Менчестер Ґардієн» і, перебуваючи в Москві, їздив на Україну та північний Кавказ. Подане інтерв'ю є надзвичайно цікаве.

У цьому році є річниця призначена жертвам голоду. З початком осіннього сезону праці, плянується панельна дискусія з темою трагічних подій в Україні 1932-33-их років.

«Вісник», Вінніпег, Маніт

15 червня 1983р., Канада.

 

 

 

 

А. Тиховська

З парафіяльного життя

ВІДЗНАЧЕННЯ ВЕЛИКОГО ГОЛОДУ В ГАМІЛЬТОНІ, ОНТАРІО, КАНАДА

Українці у вільному світі 1983 рік призначили пам'яти мільйонів іменних і безіменних жертв голоду, відзначення 50 річниці штучного голоду в Україні 1932-33 років, де від листопада 1932 року до літа 1933 року, протягом надзвичайно короткого часу, згинуло біля 7 мільйонів населення.

У неділю, 10 квітня ц. р. громада Собору Св. Володимира в Гамільтоні, відділи складових організацій СУС, Рідна школа, Станиця Бувших Вояків і відділ Об'єднання Прихильників Української Народної Республіки в Екзилі, започаткували відзначення панахи­дою після Служби Божої.

Під час панахиди очевидці жахливих наслідків не в силі були стримати сліз. Численну участь в панахиді також узяли члени інших українських громад і установ міста Гамільтону.

Настоятель Собору Св. Володимира, о. М. Равлюк розпочав і закінчив молитвою символічний обід - хліб і воду, як знак голодуючих в Україні. Під час символічного обіду проведено збірку, по рівній сумі з якої при­значено на видання книги про голод і для в'язнів Української Гельсінкської Групи.

Д-р С. Клімашко представив доповідача цього відзначення, проф. Олега Підгайного. Олег Підгайний народився 1 січня 1933 р. в Харкові, в час шаленого лихоліття, в родині Семена і Олександри Підгайних. Батько був автором спогадів «Українська інтелігенція на Соловках» і книги «Недостріляні», яка була видана в англійській мові; був активним українським діячем і одним із основоположників СУЖЕРО - Союзу Українських Жертв Російського Комуністичного Терору.

Олег Підгайний всеціло присвятив свої молоді роки навчанню, осягаючи ступінь професора історії на МакГ’іл університеті в Монтреалі. Деякий час працював в університетах Канади і США. Протягом років постійно поповнює всебічні знання, наслідком яких є його ряд наукових праць.

Розпочинаючи свою доповідь, проф. О. Підгайний зазначив, що неймовірна подія 1932-33 років у вільному світі знайшла вираз двох поглядів.

Перший погляд спрямований на те, що голод в Україні не був головною ціллю, а радше заходом до колективізації і закріплення системи колективу. Цей погляд знайшов досить великий відгук і популярність в університетах і соціялістічних колах. При чому відповідальність за ці цілеві пляновані наслідки приписують нікому іншому, як Москві, за що Москва мусить понести відповідальність.

До другого погляду належать очевидці пережитого голоду, які до останнього подиху свого життя не струть з уяви сваволю лихоліття, та спадкоємці наочних фактів - український народ, що беруть голод як пряму ціль знищення української нації.

Крім того ще треба мати на увазі погляд комуністичних ідеологів і гуманістів вільного світу. Деякі навіть після всіх фактів не ймуть віри, що в такій мірі були введені звірства в другій чверті 20 століття "під гаслом рівноправності".

Так як зміна урядової влади, тим більше введення комуністичного режиму, безсильні змінити характерні риси будь-якого народу, то, розглянувши історію минулого, взаємовідносини і характерні риси російського народу, можна впевнитися, що масовий штучний голод 1932-33 р. був лише продовженням впертої наполегливої боротьби з боку Москви проти України.

Проф. О. Підгайний подав нарис подій і складе­них обставин перед голодом. Під кінець 1931 року радянська влада, ідучи на великі уступки з межую­чими країнами, забезпечила мирний стан і почала пляново усталювати систему колективу, почала уво­дити закони.

Селянина прикріплено до землі. І влітку 1932 року без дозволу не можна було лишати села. Переведено суворі закони щодо розкрадання соціялістичної власності. Знищена урядова структура села і місцевий уряд дано в руки чужих людей, урядовців машино-тракторних станцій.

Накладали податки, які платилися зерном, яйцями, худобою. Податки послідовно накладалися новими по­датками і дехто зрозумів, що наслідок таких вимог - неминучий голод.

Поставали протести. Майже кожний другий голо­ва колгоспу за спротив видачі зерна був засланий на Сибір. Викачка зерна продовжувалась. Вже ранньою осінню перешукували хати і все знайдене зерно заби­рали. Прийшов місяць листопад і почався масовий голод, а в квітні 1933 року досягнув найвищого ступеня.

Люди гинули і жодної допомогової акції не було з Москви, звідки йшли всі директиви. Голодуючі залом­лювалися психічно і траплялися випадки людоїдства, взагальному досить рідкісний факт патологічного по­рядку.

Після голоду, в багатьох місцевостях розпочали нав­чальний рік без дітей першої кляси. Інші кляси поєд­нувалися. За цей період комуністичний уряд не має жодної статистики щодо шкільних підручників, щоб заховати, скільки загинуло дітей. Здавалося нищення дітей ніби на той час не мало політичної вартости, але зменшення приросту на таку численну кількість віді­грає велику ролю в майбутності нації.

Сам Сталін, неначе в розмові з Черчілем, зазначив, ніби під час колективізації, включаючи і голод на Ук­раїні 1932-33 років, загально згинуло 10 мільйонів.

Але підсумки наочних і послідовно зібраних фактів доходять майже до сім мільйонів жертв штучного го­лоду.

Проф. О. Підгайний підкреслив, що історія людства повна заподіяних несправедливостей. Одначе україн­ський народ не може спокійно відноситися до свого минулого і не може забувати великий злочин, запо­діяний Москвою проти української нації, людства і за­конів природи - права на існування.

Не забувати за голод, гідно відзначати дорогу пам'ять жертв - це моральне зобов'язання сучасного покоління, поповняючи тим самим історію, бо нація, яка не має історії, не має майбутности.

Відзначення закінчено гимном «Ще не вмерла Ук­раїна».

«Вісник», Вінніпег, Канада 15 червня 1983 р.

 

 

ЗВЕРНЕННЯ

ПРЕЗИДІЇ КОМІТЕТУ УКРАЇНЦІВ КАНАДИ

ДО УКРАЇНСЬКОГО ГРОМАДЯНСТВА

В 50-РІЧЧЯ ТРАГІЧНОГО ГОЛОДУ В УКРАЇНІ В РОКАХ 1932-1933

З закінченням Першої Світової війни в царській Росії виринула нова політична партія. У недовгому часі вона насильно опанувала цілу Росію. Це була партія основана на принципі марксистського комунізму. Народові в Росії вона обіцяла свободу й економічне за­безпечення. У засаді вона визнавала самовизначення всім народам. Тодішній вільний світ ставився до цього революційного руху з застереженням і сподівався ба­чити зміни в трактуванні національних меншин. Український нарід сподівався бути суверенним в Україні. Та 1920-ті роки показали, що марксистський комунізм не відрізнявся від попереднього царського режиму. Нова влада під проводом Леніна вирішила, що Росія має бути комуністичною, і в тих самих границях, що була за царя. Ці границі Ленін зберіг військовою си­лою і насильним засланням опозиційних осіб на Сибір, в невільничі табори праці.

З початком 1930-их років Сталін почав реалізувати теорію комунізму, відбираючи все майно селян та ін­дустріальних заводів і підчинювати його під урядову контролю. Іншими словами, все майно мало б стати власністю держави, не приватних осіб. Щоб завести колективізацію землі, він почав творити колективи, проти волі народу, особливо народу українського, та силою заганяти селян у колективи. У першому році ко­лективізації влада насильно конфіскувала збіжжя, щоб примусити селян-хліборобів жити під контролею вла­ди в Москві. Коли селяни в Україні почали ставити сильний опір цій колективізації, Сталін накинув на них кару винищити їх голодом. І в роках 1932-1933 на Україні загинули з голоду мільйони людей. Влада кон­фіскувала селянське збіжжя і експортувала його до інших держав по низькій ціні. Це робилося під претекстом, що для колективів потрібно було машинерії. Західній світ не міг зрозуміти, що це конфісковане збіжжя може спричинити в Україні масовий голод. Держави, які не визнавали комуністичного режиму у Москві, обмінювалися торговельними місіями, щоб мати торговельні зиски. Ці держави могли були пере­вірити справжній стан в Україні, але мовчали, бо ім­портоване збіжжя по низькій ціні було їм корисне. Декотрі держави мали надію, що комуністична влада в Росії признає заборгованість царської Росії, і що во­на ці довги сплатить.

Тепер бачимо, що 50 років від часу Великого голоду в Україні, комуністичний режим не дав народам ні волі, ні незалежности, а навпаки - поневолив їх до ще більшої міри. Цей режим зовсім зневажає права і гід­ність людини, знущається над дисидентами, здавлює всяку опозицію і домагання вільного слова. Виглядає, що незалежність і суверенність України стоїть надалі в тіні, без надії на виконання Кремлем обіцянок, даних в часі революції і після неї.

У 50-ліття трагічного голоду в Україні, створеного комуністичним режимом у Москві, смерть мільйонів українського народу стоїть чорною плямою на совісті вільного світу. Перед нами є обов'язок ще раз пригада­ти вільному світові, що за свободу і людську гідність віддали своє життя мільйони українців.

Комітет Українців Канади проголошує цей, 1983 рік, роком відзначення трагічного штучно створеного го­лоду в Україні. Ми вважаємо, що завдання українського суспільства в Канаді є такі:

1. Доложити всіх старань, щоб скоординувати всі на­ші сили та всі ресурси для видання документаль­ного фільму про голод в Україні з 1932-1933 ро­ків.

2. Звертаємося до всіх Відділів Комітету Українців Канади, Провінційних Рад та церковних громад відзначити в своїх околицях пам'ять про жертви цього голоду з жалобою, демонстрацією та висту­пами і репортажами в пресі, радіо і телевізії.

3. Звернутися до льокальних провінційних та феде­ральних урядів видати проклямацію в певний час про голод в Україні в 1932-1933 роках.

4. Видати памфлет про голод та розповсюднити його між канадським громадянством.

5. Зарядити відзначення голоду під час Всеканадського 14-го Конґресу КУК, який відбудеться в жовтні цього 1983 року.

6. Дати моральну підтримку всім тим, які бажають виконати різні місцеві проекти у зв'язку з голо­дом в порозумінні з льокальним Відділом КУК. Треба пригадати, що голод в Україні в 1932-1933 ро­ках був також геноцидом більшим ніж гітлерів­ський голокост жидів.

«Жіночий Світ», квітень, 1983,  ч. 4.

 

 

МЕМОРІЯЛЬНА МАНІФЕСТАЦІЯ У ВАШІНҐТОНІ

2 жовтня 1983 р. у Вашінґтоні понад 18,000 укра­їнців з різних міст США і з декількох східних міст Кана­ди вшанували пам'ять жертв Великого Голоду в Україні в 1932-33 роках, взявши участь у меморіяльній маніфестації та величавому концерті.

Метою маніфестації було згадати самим і пригада­ти іншим, а особливо американцям, про найбільший злочин червоної Москви у безпосередньому відношенні до українського народу і до людства взагалі.

Маніфестацію біля пам'ятника Вашінґтона відкрив, після відспівання американського національного гимну солістом-баритоном Яремою Цісаруком, проф. д-р Пе­тро Стерчо, голова Крайового Громадського комітету для вшанування пам'яти жертв Великого Голоду в Україні в 1932-33 роках. Блаженніший Митрополит Мстислав виголосив молитву і коротке Звернення-слово. На сцену внесено три симво­лічні чорні труни з написом в англій­ській мові про за­гибель 7-ми мільйо­нів чоловіків, жінок і дітей в штучно і з розмислом органі­зованім Москвою го­лоді в Україні 50-ят років тому.

Похід

 

Похід сформував­ся біля високого обеліска на чолі з прапорами та, згідно із дорученням впорядників, рушив у напрямі Білого Дому. Перши­ми йшли члени КГК з родинами, матері з малими дітьми у вишиваних сорочках, а далі пластова мо­лодь, старші пластуни і сеньйори в своїх одностроях, разом приблизно тисячу осіб, які з'їхалися автобуса­ми із 20 пластових станиць. За ними молодь ОДУМ в одностроях із своїми провідниками. Дальше чергу­валися поодинокі групи громадян з різних міст США з відповідними транспарантами, що мали написи з яких вони місцевостей.

Перейшовши поруч Білого Дому, ця 18-тисячна маса попрямувала у мовчанці з чорними стяжками на прапорах і чорними опасками на рукавах, замкнени­ми для автомобільного руху, вулицями Вашінґтону до відстані 500 стіп від амбасади СССР, де стояли вже приготовані поліцією загороди, щоб не пропустити маршуючих ближче, згідно з міським зарядженням.

Тут молодий активіст у ділянці людських і націо­нальних прав і працівник американської Комісії в справі безпеки і співробітництва в Европі, що її очо­лює конгресмен Данте Фассел, Орест Дейчаківський, відчитав деклярацію протесту проти злочину Москви: «Ми молоді українці, народжені вже тут - в Рочестері, Бриджпорті, Сан Дієґо, Милвокі, Атлянті, Чікаґо, Нью-Йорку і Філядельфії - не забудемо цього злочину Моск­ви і прирікаємо, що смерть мільйонів невинних чоловіків, жінок і дітей в Україні 50 років тому не піде безкарно в забуття».

Після цього присутні відспівали національні гимни і спокійно і гідно подались до Центру ім. Кеннеді, де о год. 3-ій розпочався меморіяльний концерт.

Місцева поліція і глядачі висловлювали подив для гідности, поваги і порядку маршу, для щоденних укра­їнських стійок впродовж тижня біля совєтської амбасади. У вечірніх годинах телевізійні станції передава­ли фрагменти із меморіяльної маніфестації на програ­мі крайових новинок. Теж англомовна преса широко

коментувала маніфестацію, помішуючи знімки з неї та інтерв'ю з окремими людьми. «Вашінґтон Пост» по­дав заяву 11-літнього хлопчини Івана Біланюка: «Росія найгірша країна у світі. У ній влада без найменшого жалю шле людей на той світ, включаючи теж і дітей». Клівлендський часопис «Тhе Рlаіn Dealer» цитує заяву Андрія Білика: «Нарешті може світ зрозуміє дияволь­ський режим у Совєтському Союзі у зв'язку із зістрі-ленням південно-корейського літака. Ми не сміємо ні­коли забути злочину Сталіна, який народовбивством намагався зламати спротив українців проти колекти­візації та знищити їхній націоналізм».

(Подано фрагменти з звідомлень за «Новим Шляхом» з 22 жовтня 1983 р., Торонто, Канада)

 

ДОПОВІДЬ

МАРКА ЦАРИННИКА

ПРО ВЕЛИКИЙ ГОЛОД

Голод 1932-1933-тих років, за малим винятком, був незнаний поза межами України.

Автор Адам Дж. Тавдул, американець народжений в Омську, перебуваючи в тих місцевостях під час голо­ду, 1935 р. писав з упевненим передбаченням: «...за­бере багато часу, поки ціла подія того виїмкового лихо­ліття, - виїмкового з причин неприродних обставин - бу­де відома світу».

Але завдяки інтенсивному відслоненню правди ук­раїнцями у вільному світі, а здебільшого періодичним відзначенням роковин, які зокрема спонукують дослідження, голод 1932-33 р. щораз більше виноситься на денне світло.

Хоч на цей час немає докладної наукової праці про голод, проте йдуть старання й дослідження з рамени Українського Інституту при Гарварді в США і Канад­ського Інституту Українських Студій, наслідками яких будуть книги - наукові праці, основані на джерелах усіх доступних записів і інформацій.

Над науковою монографією в Канаді працює Мар­ко Царинник із Торонто і на сьогодні зробив у дослі­дженні позитивний поступ.

У суботу, 27 серпня 1983 р. під час 35-го Крайового З'їзду Молоді Українського Національного Об'єднання Канади у Ст. Кетеринс, делеґати Відділів МУНО й гості мали нагоду слухати доповідь М. Царинника - «Вели­кий голод 1933 р.»

М. Царинник розпочав доповідь з термінології, зна­чення і походження слів, що стосуються голоду, зазна­чивши, що голод - це природне лихоліття життя, одна­че більшість голодів у світі є наслідком політичних інтервенцій і штучного розподілу.

Він за основу взяв дві організовані спонуки, що привели до знищення мільйонів українського населен­ня, а саме: економічну і політичну. Чужинці керуючим органом вважають ще економічну підставу, а українці трактують подію, як суто політичну ціль, наміром якої було фізично нищити українську націю.

По правді, якраз сполучення цих двох вимог і при­вело до таких жахливих наслідків.

Доповідач розгорнув широку картину подій, почи­наючи з 1919 року. Україна завжди манила Москву, а тим більше новий большевицький уряд, своїми не­вичерпними ресурсами: зерном і сирівцями. Користу­ючись малою групою українських большевиків, почав­ся послідовний політичний наступ.

Спустошену війною Україну ще більше пустошили. І коли Гувер, директор АРА (Американська Допомогова Адміністрація) вдався за допомогою, то американ­ську допомогу призначили не Україні, а російським територіям, головно Поволжю.

Отже, з самого початку совєтська влада вороже ста­вилася до українського населення, клеймуючи його петлюрівцями, контрреволюціонерами, куркулями.

З уведенням НЕПу (Нова Економічна Політика) 1923 р. до певної міри з деякими полегшеннями для населення стан життя поліпшився. І, рівнобіжно з економічною потужністю, культурне відродження набра­ло повного розмаху - прийшла українізація.

У школах і учбових закладах поширилося навчання українською мовою. Розпочалася праця над видання­ми численних наукових книг у всіх галузях. Микола Скрипник, комісар освіти УРСР, зваблював культур­них діячів Західньої України. Театральне мистецтво процвітало. Навіть для українців поза межами УРСР: на Кубані і Далекому Сході плянувалося устаткування українських шкіл і преси.

За словами доповідача, ніби Сталін ідеалізацією України не тільки хотів підірвати «капіталістичний ус­трій», але мав на меті приєднати західні землі України, що не входили в склад УРСР. Проте, не маючи ніяких наслідків, цю думку залишено.

Тим часом вісімдесят відсотків неукраїнського на­селення міст, де переважала російська мова, зустріло українізацію дуже вороже. Населення сел - хребет української нації, за вийнятком малого відсотка стано­вили українці і прийняли українізацію як належне явище.

1928 р. започатковано було п'ятирічний економіч­ний плян, а саме: колективізація й індустріялізація, в процесі яких відбулося плянове знищення україн­ського відродження й українського населення.

Зорганізований партійний апарат почав діяти. Утиск пішов на всіх відтинках, особливо на розвиток україн­ської культури. Припинено започатковані наукові праці. Закрито багато наукових закладів. Ширилися погроми провідних сил української культури і церкви.

Колективізація привела до клясифікації селянства і виділення кляси «куркулів», нібито експлуататорів бід­них. Починаючи з провідної верстви селян, почалося розкуркулювання: майно конфіскували, а людей ешело­нами висилали в Сибір.

На введення індустріялізації в Совєтському Союзі необхідний був капітал. Закупи машин і їх устатку­вання потребували великих сум, які покривалися продажем зерна за кордон. Посилювали викачку зерна – двір за двором - поки селяни лишилися без крихти хліба, без засобу  існування, цілковито обезсилені. За найменший спротив застосовувано жорстокі кари.

Мільйони гинули з голоду. Чужоземні журналісти, пе­ребуваючі в той час на Україні, були очевидцями сва­вілля. Спостереження про спустошення сел пересилалися у звідомленнях за кордон як журналістами, так і дип­ломатами. Чужоземний світ мовчав. Допомога не при­ходила. Світлини жертв голоду появилися в американ­ській пресі аж у 1935 р. цілком з інших причин.

Одначе, ці події стрясли всі прошарки українського народу як в Україні, так і поза її межами.

На прохання Українського Комітету у Вінніпегу, ка­надський уряд передав розглядання голоду в Україні міністерству закордонних справ Великої Британії, що відала в той час дипломатичними справами. Але міністерство ніяких заходів не зробило.

Звернення українців Ліга Націй передала до Черво­ного Хреста, який, діставши запевнену відповідь від совєтської влади, що голоду в Україні немає, розгля­дання справи залишив.

США, не маючи ще свого посольства у Москві, не втручалися у внутрішні справи країни.

Зібране зерно допомоговим комітетом Західньої України не пустили до СССР.

І щоб привести Україну до цілковитого підкорення 1933 року, передано руководство П. Постишеву, який остаточно надмірними репресіями закріпив комуністич­ний лад.

Під гаслом виконання колективізації й індустріялізації України, пляново знищено українське відроджен­ня, жертвами якого впали українське духовенство й інтелігенція, включаючи такі визначні постаті того часу, як Микола Хвильовий, Микола Скрипник і Панас Любченко, що покінчили самогубством.

Продовжуючи виконувати плян, штучним голодом завершено масове виморення української нації.

Коли сьогодні припускають, що з голоду згинуло біля 7-ми мільйонів, то включаючи втрати під час колективізації і знищену інтелігенцію, - жертви теро­ру чисельно більші.

Отже, є необхідним, - це зазначив і М. Царинник, -дослідити й усталити всі факти: наміри і застосовані способи, що привели до таких неймовірних наслідків.

Дослідча праця М. Царинника надзвичайно важли­ва. Цінність цієї праці полягатиме у віддзеркаленні виведених висновків, особливо в сучасний час, коли перед «уцілілими» стоять ще живі картини геноциду.

 

Л. Т. «Новий Шлях», Торонто, Канада 29 жовтня 1983 р.

 

 

 

А. Тиховська

ВІДЗНАЧЕННЯ ГОЛОДУ В ГАМІЛЬТОНІ (КАНАДА)

22-23 жовтня 1983 р.

«Тяжко представити смерть 7-ми мільйонів. Тяжко уявити ментальність, що завдасть це нації.

Ми мусимо віч на віч представляти винуватцям цей жахливий злочин» - слова висловлені послом до феде­рального парляменту Канади І. Діном після складення вінків під пам'ятником «невідомого воїна».

Українська громада міста Гамільтону й околиць, з рамени відділу Комітету Українців Канади в днях 19, 22, 23 жовтня 1983 року вшанувала пам'ять 7-ми мільйонів голодом замучених в 1932-1933 р.

Створено Діловий Комітет, до якого ввійшли пред­ставники українських організацій і церковних громад,

їх настоятелі й голови, представники Рідних Шкіл та Товариств Старших Громадян.

Перша з черги була заплянована пресова конферен­ція. Конференція відбулася в середу, 19 жовтня в при­міщенні головної бібліотеки з участю Марка Царинника та свідків голоду.

Адвокат Є. Федак подав представникам преси, ра­діо й телебачення короткі, але точні підсумки жахли­вої події. Марко Царинник - дослідник голоду, що про­тягом п'яти років документує матеріали, висловив дві точки: яка причина привела до голоду і чому світ не знав за лихоліття.

Провідна думка М. Царинника - це вимовлення війни Москвою на український нарід, мілітарна кам­панія, щоб викоринити найменший спротив, вживаю­чи їжу, як політичну зброю, замість куль. Тверде пос­тійне заперечення, власна фабрикація фактів й перевершена цензура замаскували голод.

Піднесено питання судового процесу у вільному світі. М. Царинник, підкреслюючи подібність голоду з наслід­ками німецького терору, зазначив, що лише жива не стерта документація привела до Нюренберґського про­цесу. Та хоч процес голоду намісний, проте після 50-ти років передбачуються великі труднощі в здійсненні мети.

Свідки голоду передали пережиття малолітніх ді­тей, якими в той час були. Пригноблені голодом і холо­дом, убиті морально, не маючи надії, що колись можна наїстися, вони, як і решта дітей, жили з дня на день, думали лише про їжу.

Донеччина, пригадано свідком, була позбавлена котів і собак. З сестрами, щоб задовольнити голод, їли кути стін, часом кусали свої руки, щоб щось мати в ро­ті, й немилосердно виривали одна від другої найдену підошву. Батьки, в пошуках їжі, періодично зникали. Але завдяки бабусі, яка вишукувала поживні корінці, родина спаслася.

У родині другого свідка на Чернігівщині після об­шуку, карна бригада навіть розвалила димар, і діти в хаті не могли запалити огонь. Батько, переховуючись час від часу, роздобувши їжу, прокрадався лісом і пе­редавав дітям. Пригадав чоловіка, що після трьохденного гризіння кінського копита згубив притомність. Його перенесли до спільної незасипаної могили. З ча­сом, прийшовши до свідомости, той чоловік виліз із могили. Влада прийняла право жити за злочин. Його арештували й вивезли. Цей випадок спас чоловіка.

Після пресової конференції на гамільтонській теле­програмі «опен лайн» з коментатором Т. Черінґтоном Марко Царинник інформував слухачів про голод. У програму були включені фраґменти розмов з бувши­ми кореспондентами.

У суботу, 22 жовтня жалібний похід розпочався від міської управи в напрямку пам'ятника «невідомого воїна». Під звуки орхестри «Батурин» з участю Преосвященнішого Владики Василія, українського духовен­ства, послів до федерального парляменту, посадника міста Гамільтону, членів міського уряду й представни­ків інших народностей маніфестаційна лава вируши­ла за символічною домовиною, несучи національні пра­пори і плакати.

Після зложення вінків Р. Моров, посадник міста Га­мільтону, проголосив цей день «днем жалоби», переда­ючи на руки Ділового Комітету Івану Кубраку пропам'ятну прокламацію.

Посадниця районової округи А. Джонс й посли до федерального уряду: В. Кемпбел, С. Гудецький, І. Дін, кожний зокрема в своєму слові зазначили важність і необхідність цієї маніфестації, яка пригадує всім, що дорожать свободою, триматися на сторожі. Щоб подіб­ні звірства не повторялися.

У неділю, 23 жовтня в авдиторії Могак Коледж відбулася Архирейська панахида з участю Преосвященніших Владик: Української Православної Церкви Василія й Української Католицької Церкви Ізидора в супроводі духовенства й хорів. Панахиду послідувала жалібна програма.

Посли до федерального і провінційного парламен­тів, члени міського уряду, представники інших народ­ностей, українська молодь й українська громада своєю численною присутністю вшанували пам'ять малих, убогих, слабих, невинних, що впали жертвами голодо­мору.

Юрій Шимко, посол до онтарійського законодавчо­го уряду, прочитавши звернення і вислів співчуття прем'єра Онтаріо, дост. В. Дейвіса в своїй промові, по­чинаючи з голоду, на основі минулих подій стверджу­вав жорстоку, беззмінну й фальшиву лінію совєтської політики.

Він зазначив, що всеціло голодомор 1932-1933 ро­ків буде знаний і визнаний лише тоді, коли на ук­раїнській землі буде поставлений пам'ятник невинним жертвам. Родина Шимка потерпіла втрати в час голо­ду, як і родини багатьох присутніх.

У жалібній програмі взяли участь молодечі хори, хор громади св. Володимира «Дніпро», орхестра «Водо­грай». До слова також покликано достойних гостей.

Гимном «Ще не вмерла Україна» закінчено програму.

 

 

Д-р Юліян Мовчан

МЕДИЧНИЙ АСПЕКТ ГОЛОДОВОГО ГОЛОКОСТУ

Закінчення Людоїдство в часи Великого Голоду

Заходами Світової Федерації Українських Жертв Російського Комуністичного Терору ДОБРУС) в Де­тройті 1955 р. під редакцією - головного редактора С. Підгайного та членів редакції В. І. Гришка й П. П. Пав­ловича вийшла в світ велика документальна двотомова праця * «Тhе Вlасk Deeds of the Кгеmlin. А White Book. Тhe Great Famine in Ukraine in 1932-33». У цій великій книзі, яку можна вважати обвинувальним актом про­ти кремлівських головорізів за їх незабутні й непростимі злочини проти українського народу, подано також ба­гато спогадів свідків людоїдства в Україні під час Ве­ликого Голоду. Наведу лише кілька з них.

Наталка Золотаревич з села Гальці Чорновухівського району оповідає, що сусіди помітили, що одна з дочок жінки, чоловік якої помер з голоду, чомусь більше ніде не появлялася. Коли запитали ту жінку, де її дочка, вона відповіла, що вона поїхала відвідати свою стар­шу сестру на Кавказі. Коли через деякий час не було видно також другої її дочки, виникла підозра, що правдоподібно дітей забила і поїла рідна мати. Покли­кали міліцію і страшна підозра підтвердилася: в хаті було знайдено рештки недоїденого тіла з другої дочки.

Про подібний випадок оповіла також Віра Полтав­ка з містечка Яготин. Проживала там пара людей на прізвище Крихно, яка мала двоє дітей. Дружина Крихна - Софія була не тільки з вигляду дуже вродливою жінкою, але також доброю господинею дому та матір'ю

своїх дітей, яких вона, як казали, дуже любила. Але трагедія почалася тоді, коли її чоловіка було заарешто­вано і заслано десь на Сибір за те, що він нібито свідо­мо не хотів здати державі вимаганого контингенту збіжжя та м'яса. Залишившись сама з малими дітьми, Софія настільки тяжко страждала від недоїдання та іншої нужди, що аж збожеволіла. А збожеволівши, вона забила й пожерла своїх ні в чому неповинних не­щасних дітей. Довідавшись про це, НКВД негайно за­брало ту «красуню-жінку» та «добру матір своїх дітей». Що з нею зробили - ніхто точно не знає, хоч правдо­подібно, як то звичайно робили з іншими людоїдами, аби, видно, не залишити свідків, її також розстріляли.

М. Діденко оповідає, що одна жінка з містечка Ніжень забила аж шестеро дітей (правда, не своїх). Над тією жінкою було влаштовано показовий суд, на яко­му було виявлено, що та жінка за допомогою цукерків заманювала до себе дітей з різних околиць містечка, яких ще того самого дня чи вечора забивала і робила з їх трупів паштет, який потім продавала на базарі. Суд засудив її на розстріл, який загін НКВД виконав на одній з площ прилюдно.

Не обійшлося без людоїдства також у моєму рідному селі Зороків Черняхівського району на Житомирщині. Мій односельчанин Михайло Степаненко, який тепер проживає на Фльоріді і який, з доручення Гарвард­ського університету, написав спогади про голод в на­шому селі, подає такі факти людоїдства в Зорокові. (Михайло під час голоду був рахівником та статистом сільради нашого села).

«Недалеко села в окремих хатках, - пише Степанен­ко, - жило двох братів - Герасим Мушинський, який пізніше став головою колгоспу, та його брат Макар, який мав восьмирічного синка з білою кучерявою чуп­риною. Він часто забігав до сільради. Але раптом ку­черявого хлопчика не стало... Розпитували, що сталося з ним, де він подівся? І ось, одного разу одна жінка ска­зала, що бачила його останній раз на вулиці, де поблизу була хата Каленика. Старий Каленик помер з голоду, а жінка хоч ще не вмерла, але вже опухла і тому була при смерті. І лише їхня дочка Олена років 18-20, здається, не дуже відчувала голод, бо була досить рух­ливою і, до того ж, була записана до комсомолу.

Пішов тоді голова сільради Бухарський, - продов­жує Степаненко, - до хати Калеників і почав там роби­ти обшук. І він знайшов: у великому казані знайшов варене людське тіло, а в прибудівці біля хати, де впро­довж зими зберігалася картопля, побачив свіжо викопану землю. Бухарський взяв заступа і викопав звідтам голову кучерявого хлопчика. Він повпихав зваре­не людське тіло та голову хлопчика до мішка і забрав з собою до сільради. Надвечір приїхав гепеушник і забрав Олену, а тіло хлопчика наказав закопати. Олена вже більше ніколи не повернулася назад до села»  («Гомін України», 1 грудня, 1982 р.).

Ще інший випадок людоїдства, про який оповідає той же Степаненко.

«На віддалі трьох кілометрів від села Зороків, - пише він, - жила самотня жінка з двома малими дітьми – 4            і 6 років. Там я не був, але їздив відвідати їх вищезгаданий голова сільради Бухарський. Коли він повернувся, то розповів таке: «жінка ще живе, але вже опухла і дітей нема. Коли я запитав її - де діти? - вона відповіла: «вони померли і я їх закопала за хатою». Я взяв лопату (заступ), відгорнув нею землю і побачив скелет, тобто кістяк дитини, з якого було пообрізувано м'які частини тіла. Жінка призналася, що це вона зробила, але, мовляв, лише після того, коли діти вже були мертві. Через кілька днів і та жінка померла»... (Там же).

Але під час Великого Голоду не лише діти ставали жертвами людоїдства. Людожери пожирали трупів та­кож інших людей незалежно від віку і статі. Той же Михайло Степаненко, згадуючи про третій випадок людоїдства в нашому селі, пише про такий факт:

«Мій сусід, - пише він, - Федір Портний, мав троє дітей: старша дочка Дунька, молодша - Олена та син Степан. Дунька вийшла заміж 1932 року за хлопця з сусіднього села, який жив тільки з матір'ю. Земля їхня межувала з землею нашого села. Влада створила рад­госп («радянське господарство»), земля якого доходила до Дуньчиної хати. Директором радгоспу був партій­ний українець Дубенко, якого я знав, бо він в якійсь справі приїжджав до сільради, і який мав приблизно 50 років. І ось, пізніше виявилось, що Дубенка виклю­чили з партії і засудили на багато років примусової праці. Чому?»

«Виявилося, - пише Степаненко, - що причиною покарання Дубенка була моя сусідка Дунька. її брат Степан розповів мені, що Дунька зарізала ножем свою свекруху, обрізала з неї тіло, а кістяк затягнула в кол­госпне жито, яке вже підросло. Робітники колгоспу не­далеко працюючи, ненароком знайшли кістяк, про що негайно повідомили директора радгоспу Дубенка. Тоді Дубенко з робітниками пішли до Дуньчиної хати. Викликавши Дуньку, яка в той час була вагітною, Дубенко не довго думаючи, застрілив її з пістоля, нака­завши закопати її в одній ямі з кістяком її свекрухи. Хоч Дубенко казав, що він зробив добре діло, проте влада оцінила його вчинок, як звичайне вбивство, і тому він був покараний». (Може, для показу для лю­дей, як, мовляв, совєтська влада дбає про незаконні вчинки своїх громадян, бо подібно до інших людоїдів, Дуньку і так чекала смерть).

Також у вищезгаданій книзі «Біла книга про чорні діла Кремля» оповідається, як один селянин з села Ве­лика Семенівна на Харківщині, збожеволівши від го­лоду, зарубав свою жінку на смерть, повідрізував з неї м'язи, посолив їх і так смажив собі печеню. Коли після донесення сусідів Гребенюка було заарештовано, він признався, що одночасно з жінкою він зарубав також свою дочку, яку ще раніше з'їв, бо вона йому «смаку­вала ліпше». Коли з дочки вже не було чого їсти, він взявся за жінку. Божевільного Гребенюка тримали спочатку в місцевій в'язниці,  а потім після допиту хотіли відіслати до обласної тюрми в Харкові. Але коли на другий день пішли по Гребенюка, його знайшли мертвим (а, може, забитим?).

Там же М. Квітко оповідає, як малолітній хлопець з села Сулимівка біля Яготина хвалився своїм сусідам, що, мовляв, ми не боїмося голоду. Коли його запита­ли - чому він так думає? - хлопець відповів: «ми маємо тепер вдосталь м'яса, бо мої старші брати недавно за­били батька, і тому тепер ми маємо що їсти». Тим стар­шим братам було по 18 і 20 років (їхня мати ще раніше померла з голоду).

Можна було б навести багато більше прикладів лю­доїдства, але аби більше не обтяжувати настрою на­ших читачів описами тієї страшної людської трагедії, вважаємо, що і цього досить аби мати уявлення, що ро­билося на наших землях того страшного 1933 року...

Як довідуємося, десь в листопаді цього року, наші науковці при активній співучасті Українського Лі­карського Товариства Північної Америки та його но­вого енергійного голови д-ра Мирослава Коленського відбудеться в Нью-Йорку спеціяльна наукова конфе­ренція, на якій має бути більш детально обговорено й проаналізовано медичний аспект Великого Голоду в Україні. Сподіваємося, що наша преса, зокрема, «Но­вий Шлях», подасть на своїх сторінках детальні інформації про праці та наукові висновки тієї конференції.

«Новий Шлях», Торонто, Канада 29 жовтня 1983 р.

 

* «Біла книга про чорні діла Кремля».

 

 

САСКАТУН ВІДЗНАЧИВ ПАМ'ЯТЬ ЖЕРТВ СТРАШНОГО ГОЛОДУ

25 вересня 1983 р. зібралося в Саскатуні понад 2000-і людей, щоб ушанувати пам'ять жертв страшного штучного голоду в Україні 50 років тому.

Відзначення відбулося заходами місцевого Відділу КУК.

Це поважне й урочисте поминання, замордованих Мос­квою українських селян, почалося жалобною Соборною Панахидою на сцені в парку Киванес. Участь у відправі Панахиди взяли всі українські священики Саскатуну, у супроводі українського православного й українського католицького катедральних хорів. Проповіді виголоси­ли о. М. Олесюк українською мовою й о. Р. Лужний англійською мовою.

Після Панахиди відбулася коротка програма. Промовля­ли д-р Д. Ціпивник - голова Провінційної Ради КУК, дост. Ґрент Дивайн - прем'єр Саскачевану, п. Релф Ґудейл - голо­ва Ліберальної Партії Саскачевану і п. Павло Мостовий – представник Нової Демократичної Партії Саскачевану. Тоді всі упорядкованим походом перейшли похоронною процесією через центр міста на площу перед міською радою.

Попереду процесії ішов Херст, хоругви, чорна домо­вина, як символ штучно замучених 7.000.000 українців, вівтарні дружини, священики, хори, співаючи напере­міну «Святий Боже» і «Со святими», а відтак з вінками і транспарантами жалобний похід. На міській площі цю домовину було поставлено перед пам'ятником для поляглих вояків збройних сил Канади.

Вінки були зложені від уряду Саскачевану, міста Са­скатуну, Провінційної Ради КУК, відділів КУК у Саскаче-вані, організацій, церковних громад, інститутів, музеїв, Кредитової Спілки, молодечих організацій, садочків, рідно-шкільної дітвори та поодиноких учасників.

На закінчення зворушливо промовляв посадник міста Саскатуну Клиф Райт, а після промови учасники склада­ли квіти і вінки. Відспіванням «Вічная пам'ять» закінчено торжественне відзначення.

«Новий Шлях», Рік LIV, ч. 48, 26 листопада 1983 р., Канада.

 

 

Оксана Бризгун-Соколик

ВІННІПЕГ ВІДЗНАЧИВ 50-ЛІТТЯ ГОЛОДУ

У неділю, 9-го жовтня вранці, у Вінніпеґу телевізій­ні програми передавали передачі про жахливий голод в Україні в 30-их роках. У цей час відбувався у Вінніпеґу 14-ий Конґрес Комітету Українців Канади.

О год. 1-ій по обіді учасники Конґресу та місцеві грома­дяни зібралися на одній з площ міста, звідки маршували вулицями міста до Парляменту. Довжелезний похід розтяг­нувся гадюкою та затримав рух, а поліція тримала повний порядок. Повільним кроком на зимному вітрі Манітоби ми посувалися до мети. Недалеко від Парляменту, перед Сенотафом поляглим у війні, наші представники зложили вінки, а хори співали релігійні пісні.

Учасники маніфестації роздавали безкоштовно білі стяжечки з чорним написом про голод і книжечки з текстом соборного молебня, спеціяльно підготовленого для цієї маніфестації. На наше здивування, що ні за що не треба платити, нам відповіли, що все це дарує учасникам маніфестації КУК, відділ Вінніпеґ, бо вони не хочуть, щоб маніфестація мала комерційний харак­тер, а учасники можуть - за своїми спроможностями -жертвувати на пам'ятник жертвам голоду.

Перед Парляментом зібралися тисячі маніфестантів з транспарантами, поміж ними і біло-червоний транс­парант «Солідарности». Присутніх привітав Іван Балута, заступник голови Вінніпезького відділу КУК.

Точно, як на програмках зазначено, о год. 2:15 по­чався Молебень, що його відправляли Владика Василій, єпископ православної Церкви та Владика Мирон - єпископ української католицької Церкви та багато місцевих і тих священиків, що приїхали на Конґрес. Молебень випав величаво та справді соборно, бо з тек­стами молитов у руках співали всі присутні, і спільні «Господи, помилуй» з кількох тисяч уст зимний вітер розносив у канадську даль...

По молебні Владика Василій сказав дуже добру, хоч трохи задовгу промову. Після нього промовляли - Влади­ка Мирон, голова Централі Комітету Українців Канади – Іван Новосад, голова вінніпезького відділу КУК Петро Манастирський. З коротким зворушливим словом висту­пив свідок голоду в Україні, письменник Олекса Гай-Головко.

Представниками уряду були: Достойний Говард Полі - прем'єр Манітоби, який у своєму глибокому слові проголосив «Тиждень жалоби» у цілій провінції Маніто­би в пам'ять жертв голоду.

Д-р Радчук переказав, що Лойд Аксворті, федераль­ний міністер транспорту є перешкоджений і не зміг при­бути. Зі змістовним словом виступив Лідер Опозиції дост. Стерлінґ Лайон, потім дост. Джек Епп - член Парляменту, та Вілліям Норі, посадник міста Вінніпегу. Він проголосив також «Тиждень жалоби» в пам'ять жертв го­лоду і, справді, український і канадський прапори перед міським ратушем були підняті тільки до половини машту. Говорили також - репрезентант польської групи по-польськи й по-українськи і репрезентант жидівської групи.

Проф. Роман Сербин з університету Квебек у Монтреалі у короткому слові зробив підсумки в українській, англійській та французькій мовах.

Хвилинною мовчанкою та відспіванням канадського й українського гимнів закінчилася ця виняткова ма­ніфестація. Учасники, хоч із зачервонілими від холоду носами, але з вдоволенням розходилися додому.

Багато з нас вступило ще до будинку Манітобської Леґіслятури, де в центральній залі на партері, всім на очах, Осередок Української Культури і Освіти пригото­вив виставку «... Мамо, хліба...». Ця знаменита і серце-розриваюча виставка складається з 9-ти панель, на яких розміщені фотографії та вирізки з преси 30-их ро­ків та різні документи. Виставка ця була в леґіслятурі впродовж цілого місяця жовтня.

Мабуть жодна інша місцевість до цього часу не мала такого широкого доступу до неукраїнського гро­мадянина: участь прем'єра провінції, лідера опозиції, посадника міста, представників етнічних груп, а далі – проголошення «Тижня жалоби», виставка в леґіслятурі, повідомлення в цресі, радіо і телевізії - свідчать про неабияку працю й розголос про маніфестацію Вінніпезького Відділу Українців Канади.

«Новий Шлях», 26 листопада 1983 р.

 

 

ФІЛЬМ ПРО ГОЛОД У ГАМІЛЬТОНІ

В днях 23 і 24 лютого ц. р. заходами Спілки Укра­їнських Професіоналістів і Підприємців, у співпраці з Українським Студентським Клюбом і відділом КУК, в авдиторії школи Скот Парк у Гамільтоні висвітлено документальний фільм в англійській мові про великий голод 1932-33 років, під назвою «Harvest of Despair» – «Жнива Розпачу».

Цей фільм - це спроба після 50-ти років частинно задокументувати жахливі події - знищення сім міль­йонів, одну четверту української нації.

Фільм оснований на британських, французьких і американських архівних фільмах, статтях тогочасних часописів, численних фотознімках, інтерв'ю з бувшим англійським кореспондентом, членом родини німецько­го дипломата в Києві й свідками геноциду.

Фільм не обмежується картинами й нарисами голо­ду. Подаються картини з початку революції й плянове культурне, моральне, матеріяльне й фізичне знищення української нації, яка в часи розпаду Російської Імпе­рії проявила бажання бути членом родини вільних народів світу на суверенних засадах.

Показано пущену в рух машину під вказівками зверху, яка насамперед знищила провідні культурні й духовні сили, викорінюючи найменшу іскру надії, від­бираючи моральне право існування. Уведенням колек­тивізації - вивезення на Сибір, репресії за опір, ліквідація власности - застосовано матеріяльне обеззбро­єння, а фізичне знищення 7 мільйонів було наслідком викачки хліба до останнього зерна на покриття посту­пу індустріялізації й механізації. І обезсилені не могли боронитися. Досягнення мети оправдало застосовані методи. Український нарід підкорено.

У фільмі наводяться заходи заперечення і прикрит­тя голоду й спроби Заходу допомогти, з яких Москва нахабно глузувала.

Архіви показують колони підвод, що вивозили зер­но із сіл і фотознімки підвод, що збирали мертвих та вивозили в спільні могили.

Також показано відкриття спільних могил під час Другої Світової війни, могили тих замучених, яких сто­гін проривався на Захід: «Нема хліба, ми вмираємо». І цей стогін після 50-ти років відбився у свідченнях учасників, які вчасно задокументовано перед тим, як хід часу стер би сліди.

Такого роду фільми призначаються для інформа­ційного поширення через школи, бібліотеки й інфор­маційні центри. Деякі бібліотеки в Канаді і США вже закупили цей фільм, який можна набути за певну ціну.

Випродукований фільм має документальну вартість і його прийнято на фестиваль фільмів в Европі.

«Новий Шлях», Торонто, Канада ЗО березня 1985 р.

 

 

 

 

А. Тиховська

«СО СВЯТИМИ УПОКОЙ...»

На оселі «Сокіл» вшанували жертв голодомору

Минуло 66 літ, але жахливі картини і насліди вели­кого штучного голоду 1932-33 р. назавжди залишать­ся неймовірним, найжорстокішим явищем XX століт­тя - винищення семи мільйонів, четвертини населення трудолюбних землеробів країни, яка до тих пір вважа­лася житницею Европи.

Голод - це найбільш ефективний засіб, який постійно використовували варвари, такий засіб застосувала комуна супроти українського населення, щоб назавж­ди викорінити будь-яку незалежну самобутність, ціл­ковито мати всіх у залежності на повній повинності від народження до самої смерти.

Для очевидців, що пережили лихоліття й з ласки Всевишнього вижили, виносячи на світову арену гено­цид, з кожним спогадом, поверненням в минуле пере­жите стає все неймовірнішим: перед очима являються вмираючі постаті, божевільні матері і червонопикі урядовці, наставники й блазні комуни, яка проповідувала рівність людей.

Голод 1932-33 р. не був першим застосуванням го­лодної смерти. Протягом семи декад існування кому­ни вводилися періодичні викачки хліба-зерна в ім'я добра «родіни», для «отця» народу, великого вождя, людоїда українського народу Сталіна і його предтечі Леніна.

Уже в 20-тих роках селяни пережили голод, вмира­ли немічні, старші віком, малолітні від недоживлення. Солом'яні покрівлі розкривали, годували худобу, що уціліла, називаючи той голод «солом'яним».

Не менш від недоїдання та проголоді терпів нарід у 1947 р. Застрашені владою засланням до білих вед­медів, промовчували. Навіть тепер і то деколи в роз­мовах згадується недостача харчів без жодного застановлення, оминаючи корінь зла.

Не тільки страх змушував українське населення мовчати про великий голод. Мовчав увесь світ, пере­кручували, не допускали за кордон правдиві точні звідомлення; під кордоном стояли вагони зерна, придбані Андреєм Шептицьким, їм в'їхати відмовлено. Смерть шаліла, вимирали цілі села.

Іміграція після Другої Світової війни вживала всі можливі і доступні заходи, щоб ознайомити світ з го­лодомором. Наприкінці 1980-их років свідчення оче­видців збиралися для Бібліотеки Конґресу США. Свід­чення залишаться живим доказом назавжди на сто­рінках історії.

Україна як вільна держава на місцях пам'ятників, що символізують комуну, терор, зобов'язана здвигну­ти пам'ятники замученим голодом, вони воістину за­служили на пам'ять свого народу.

В Онтаріо на українській оселі в Гакстон поставле­но пам'ятник жертвам голодомору. Заходами Філії УНО і братніх організацій Торонто-Захід щорічно вша­новується їх пам'ять. 15 серпня ц. р. відбулася Служба Божа, яку відслужив всеч. митрат Ф. Легенюк у сослуженні з о. Б. Сліпим при численній участи українсько­го громадянства. На поляні, на клаптику української землі, у прибраній батьківщині, молитва неслася до престолу Всевишнього за упокій мучеників голодомо­ру, щоб Милосердний пом'янув душі слуг своїх невин­них, яких кров ніколи не засихає і не засохне. Молит­вою єдналися з Господом, благали під синім прозорим небом охоронити багатостраждальну матір-Україну, допомогти їй перебороти всі труднощі, кріпити єдність у будові державности.

Панахиду відправлено біля пам'ятника урочисто, де єдналися духовно з жертвами, наново відчували лихоліття тридцятих років. Всеч. о. Богдан Сліпий у звер­ненні до присутніх висловив глибокі співчуття, засу­джуючи роки насильного спрямування українського населення на голодну смерть. Володимир Сукнацький, голова Філії УНО Торонто-Захід, у своєму зверненні охарактеризував сучасну ситуацію в Україні й звер­нув увагу на обов'язки населення, включно з діаспорою, в дальшій будові держави.

Після панахиди відбувся спільний обід, приготова­ний відділом ОУК Торонто-Захід, який очолює Віра Сидоренко. Відбулася святкова програма. Керівни­цтво програми В. Сукнацький передав І. Кравець. При­вітавши всечесних отців, добродійок, голів організацій, представників Збройних сил України і всіх при­сутніх, вона запалила свічку в пам'ять замучених го­лодом.

Головним промовцем був головний редактор тиж­невика «Новий Шлях» М. Ляхович. Після вшанування однохвилинною мовчанкою жертв голодомору він по­дав широкий обґрунтований нарис подій 1931-32 ро­ків, підготовчі пляни червоної Москви, викачку-грабіж зерна поживи, винесення покарання голодною смер­тю. Доповідач зазначив, що важливо і необхідно не забувати про події, побіч вшанування пам'яти і обов'яз­ково залишати спогади в різних формах: на сторінках преси, в літературі, вмістити їх на сторінках історії, поповнюючи прогалини про чорний період в житті українського народу.

Голова дирекції УНО Канади М. Підкович і голова Відділу КУК у Торонто М. Шкамбара передали хвилю­ючі моменти пережиття української громади, наголо­шуючи, що відзначення голодомору в Торонто відбу­деться в листопаді, яке збігатиметься з часом, ви­значеним в Україні для вшанування пам'яти жертв.

Мистецька програма складалася з двох композицій бандуристок.

Свідки голоду Павло Макогон і Валя Подаш розпо­віли про особисті переживання своїх родин у селах Дніпропетровської области, найбільш багатої области в Україні в усіх галузях господарства, де, як зазначи­ли, виставляли чорні прапори на знак вимору людей. Ярослав Коваль, голова Філії УНО Торонто-Місто, висловив подяку Філії УНО і БО Торонто-Захід за вша­нування пам'яти семи мільйонів жертв, яке відбу­вається їхніми заходами з року в рік.

Ірина Кравець подякувала організаторам, праців­никам, учасникам програми, всечесним отцям, пред­ставникам Збройних сил України та всім присутнім за численну участь.

Закінчено вшанування спільним співом «Ще не вмерла Україна».

«Новий Шлях», Торонто, Канада 18 вересня 1999 р.

 

 

Микола Латишко

                                                              1932 - ГОЛОД - 1933

 

Я пам'ятаю людський голод

Мойого раннього буття,

Що сотворив той «Серп і Молот»

Комуністичного життя.

Я пам'ятаю люди мерли

В своїх хатах, в своїй землі,

На чорноземах України

Запанували Москалі.

Я пам'ятаю йшов до школи,

Маленьким хлопчиком в селі,

Худий, як щепка з осокору,

Лилися сльози лиш мені.

Я хочу їсти, казав Мамі,

Я і до школи не дойду..

Я знаю, мій коханий Колю,

Я помогти тобі прийду.

І плакав я із нею стоя,

В нас на порожньому дворі,

Запам'ятавсь той Штучний Голод,

На все тяжке життя мені.

Пішов учитись я в ту школу,

Про «А» і «Б», і «Г», і «Де»,

Про «куркулів» і їхню долю,

І куди «Партія» веде.

Мій брат вже спух, сестра ще біга

І колоски ідем збирать

На поле, що дала усім нам,

Ота Совєтська «благодать».

А люди бідні худли й мерли,

Їх не встигали хоронить,

Молили Бога повсякденно,

Щоб «трйдцять-третій» пережить.

І серце з жалю розривалось

У всіх батьків і матерів,

Що ще напів живі остались,

Щоб хоронить... «богатирів»...

Я пам'ятаю сльози Мами

Й сумного батька у вікні,

О! Ті картини незабутні!

Запам'яталися мені.

І що ж батьки могли нам дати

В голодний час, у ті роки,

Коли Народ весь ледве дихав,

Бо ж всі жили, як жебраки.

Чи можуть ситі зрозуміти,

Які терпіння в нас були,

Як ми «кували» нашу долю,

Коли ще й жить не почали?

І після всіх страждань й знущання,

Ми знов весняно ожили,

А Україна вже воскресла,

Бо ми вже ВСЕ пережили.

І Соловки і Чорнобилі

Всіх Кагановичів й Царів,

Що нас зломить були не в силі...

Й своїх багато бовдурів...

Шкода, що ми разом не стали

Всі із Петлюрою в бою

І Коновальцем і Грушевським,

Щоб врятувати земленьку свою...

Я мав двох друзів, пам'ятаю.

Один помер, другий живе,

Щоб розказати людям Правду,

Бо ж покоління йде нове...

О, незабутні роки муки!

І тридцять два і тридцять три,

Не дай же Боже більш нікому,

Того, що ми пережили!

Ми завжди знали, що скінчиться

Москви кривавої покос,

Бо ж з нами є СВЯТАЯ ПРАВДА,

А з нею є сам Бог Христос.

Народ встає з колін неволі

І в руки долю вже бере

Й тепер могутньо заспіває,

Що «ЩЕ НЕ ВМЕРЛА» і не вмре!

 

Присвячую Мамі. 20.10.2000

 

 

 

У РІЧНИЦІЮ ГОЛОДОМОРУ В УКРАЇНІ

Шановні співвітчизники!

Шановна українська громада у Канаді!

Цього року четверта субота листопада випадає на 25-те число. Цього дня, у 67-у річницю Голодомору в Україні 1932-33 років увесь український народ поми­натиме мільйони безневинних жертв, які загинули під час цієї найтрагічнішої події в нашій Історії. Щойно 11 листопада ми всі разом вшанували пам'ять тих, хто віддав життя за свободу і незалежність свого народу під час світових воєн, також найтрагічніших подій світового маштабу. Символічно, що ці поминальні да­ти стоять поруч.

Людство має завжди пам'ятати про жертви, особ­ливо про ті, які мали місце у мирний час, коли на фронтах не велись криваві бойові дії, коли в країні під назвою СССР був мирний час, але уряд цілеспрямова­но і системно, без жодного сумніву знищував свій же народ.

У ці дні у храмах горять поминальні свічки, а про Голодомор в Україні, про мільйони жертв говорить увесь світ.

Ми збережемо пам'ять про ті численні жертви, що були понесені нашим народом під час Голодомору. Ми передамо інформацію від старших поколінь до молод­ших про найбільшу трагедію, яка спіткала український народ у совєтські часи - голодний мор 1932-1933 ро­ків. Наші діти та онуки повинні знати про страхітливі методи сталінської колективізації, про спроби упоко­рення голодом волелюбного народу.

Правда про страшний геноцид на нашій землі важ­ко пробивалася до світової громадськости. Але й через 67 років трагедія наших співвітчизників пекучим бо­лем відгукується в нашій свідомості.

Тоді, на початку 30-их років, з українського села викачали за державними заготівлями весь хліб. Там, де не знаходили хліба, у боржників при хлібозаготів­лях в порядку «натуральних штрафів» конфіскували все, що знаходилося на селянському подвір'ї - сало, картоплю, цибулю, буряки тощо. Позбавлені продовольства, селянські сім'ї не могли дожити до нового врожаю. Голод, мов пожежа, поширився по всій Укра­їні й Кубані.

Селяни вмирали від голоду в обстановці цілковитої інформаційної бльокади. Совєтські газети вміщували лише радісні повідомлення про успіхи соціялістичної індустріалізації та колективізації. Жахливі подробиці про Голодомор, які інколи потрапляли до закордонної преси, оголошувалися злісними вигадками буржуазної пропаганди. Слово «голод» заборонялося вживати на­віть в документах партійних комітетів, які мали гриф «цілком таємно». Адже це був не просто голод, а терор голодом, це був геноцид.

У всі наступні роки згадка про голод 1932-1933 ро­ків суворо каралася. Знайшлася навіть стаття у кри­мінальному кодексі - 58-ма, за якою за «антисовєтську пропаґанду» людина просто опинялася у концтаборі.

Численна українська діаспора в Канаді і США била в усі дзвони, щоб донести правду про голодомор до світової громадськости. Однак, до українців довго не прислухалися. Тільки на 50-ту річницію Голодомору світова громадськість привернула увагу до цієї теми. Діаспору почули, але їй спочатку не повірили, бо фак­ти загибелі більше 7 мільйонів українців в мирні роки здавалися неймовірними. Але завдяки наполегливим зусиллям Голодомор 1932-1933 років перестав бути «білою плямою».

У незалежній Україні на державному рівні щороку проводяться масштабні заходи по вшануванню пам'яти жертв Голодомору. А восени 1998 року на 65-ту річ­ницю Голодомору президент України Леонід Кучма вста­новив своїм указом пам'ятний день (четверта субота листопада), щоб правда про голодомор завжди зали­шалася з нами.

На жаль, ще й досі є сили, які прагнуть знищити пам'ять про злочини совєтської доби, викреслити їх з пам'яти народу. Але правда про це жахливе минуле необхідна, щоб перешкодити поверненню цього ми­нулого.

Трагічні події 1932-1933 років - Великий Голод, що забрав життя більше 7 мільйонів українців, були і за­лишаються горем і смутком не тільки українського на­роду, але і всього людства, трагедією загальнолюд­ського значення, однією із найчорніших сторінок в історії України.

То ж будемо вічно пам'ятати про великі жертви на­шого народу, зморені голодом сталінського режиму, та передамо свою пам'ять, смуток та свій жаль про гено­цид українського народу молодшим поколінням, щоб завжди залишалася Пам'ять народня про втрати українського народу на шляху до Свободи та Незалежности.

Вічна пам'ять безневинно загиблим!

Генеральне Консульство України

                                                                                                                                   «Новий Шлях», Торонто, Канада 2  дня 2000 р.

 

 

Микола Латишко

ГОЛОД В УКРАЇНІ 1932-33 РОКІВ

Найвищий час, щоб і ми почали кричати на повний голос «невер еґейн»! Ось що пише один з тих, що роби­ли колективізацію в Миргородському районі в грудні 1932 році. Це Льова Копєлєв і його три приятелі (Лев Копєлєв The Education of the true Beliver,  Н.-Й., 1980 р.), цитую:

«Ми дістали інформацію, що деякі села заповільно здають збіжжя, і що деякі тверді куркулі сповільнили виконування призначених норм. Тоді наша група з 4-ох, яку завжди вів Ващенко, обшукала хати, стодоли, дво­ри, кімнати і все, і забрала все збіжжя, насіння, корів, коней, свиней і все, що хотіли. Володя і я брали участь в тих нищівних наїздах. Жінки кричали і гістерично плакали, діти верещали, душились, кашляючи, а муж­чини стояли, пасивно дивлячись, залякані і безпорад­ні. Але я себе переконав і пояснив собі, що я не мушу жаліти тих людей..., бо ми виконували нашу револю­ційну повинність. Ми забирали збіжжя і їжу для соціялістичної батьківщини. То була наша правда і наша справедливість. Ми виконували все, що партія нака­зала».

Чи ще потрібно інших свідків, чи більше доказів? Мабуть, так. Признався до того злочину і сам Хрущов у своїй книжці «Remembers 1970», цитую: «Ніхто тоді не рахував, бо неможливо було порахувати. Але ми знали, що люди мерли у величезній кількості».

Признався і сам Сталін, вірніше проговорився Вінстону Черчілю в Москві, коли він його запитав: «що тяжче - переводити колективізацію, чи вигравати вій­ну?» А той відповів: «О ні, колективізація була дуже тяжка, але ми втратили тоді лише 10 мільйонів. То був просто жах. Нам забрало це 4 роки. Але то було необ­хідно...» (В. Черчіль, The Hinge of Fight).

Перший, хто офіційно признався від совєтського уряду України, був Володимир Щербицький, голова КПУ, 25 грудня 1987 року, коли він відверто сказав, цитую: «Так, в 1933-му році в деяких місцях України був голод» (Правда України, 26 грудня 1987 р.).

Від того часу було зроблено дуже багато дослідів про український геноцид-голокост 1932-33 років. Не всі з тих дослідів є нам прихильні. Включно з викладами в університетах і школах. За документами самих же совєтських архівів, які тепер доступні і в Києві, є докази, що урожай восени 1932 р. був доб­рий (14,6 млн. тонн) і його зібрали успішно, але за наказом з Москви все збіжжя, все насіння, всю по­тенційно можливу їжу, як картоплю, капусту, цукор, буряки, масло і подібне, було насильно забрано і ви­везено, залишено народ дослівно без їжі, та ще й на зиму. Внаслідок цього вже зимою 1932 року народ голодував, а на весну - всю трагедію того більшовицького експерименту було видно на кожній вули­ці, в кожній хаті, в селах і містах України, де без­винні люди вмирали з голоду.

У той же самий час комуністична влада продавала за кордон 1,7 млн. тонн збіжжя за найнижчими ціна­ми. У той же час в Росії голоду не було. Вони їли наш хліб, зібраний нашими мозольними руками, з україн­ського родючого чорнозему. Кордони України були су­воро охоронені від Росії. Не дозволяли переходу в пошуках за їжею до Росії. Всім чужинцям було заборонено подорожувати по Україні, хіба що вони писали те, що їм сказали.

Не можна не сказати і гіркої правди, що наші ж таки українці, запроданці комуністичної Москви, ви­конували і перевиконували пляни випомповування, грабування і вивезення господарських продуктів з Ук­раїни. Часто це були свої ж таки люди - новітні комуністичні яничари.

 

На превеликий жаль, всі переживання і муки ук­раїнського народу, з допомогою комуністичної і росій­ської пропаґанди, часто йдуть в забуття. І навіть ті, хто сам ледве пережив ті тяжкі роки, тепер каже в Україні, а подекуди і тут, в діаспорі: «А для чого згаду­вати те, що було погане і вже минуло?». Є ж цікавіші речі, отже, давайте будемо говорити про них, як-от совєтські досягнення в космосі, перемога над фашис­тами, дружба народів СССР і т. д.

Під час виборів президента України в жовтні і лис­топаді 1999 р. я був в Україні як чужинецький спос­терігач від Канади і СКУ і говорив з багатьма канди­датами, включно з Симоненком, головою КПУ. На запитання після його виборчої промови, що він ду­має про трагічні помилки його партії в минулому, такі як розкуркулювання, висилання невинних людей на Сибір, голод 1932-33 років і нищення всіх, хто думав інакше ніж КПУ, він відповів: «Ті помилки вже було розкрито і засуджено, ще у 1956 році на XX З'їзді КПСС. Ми від того часу виправились і тепер мусимо розвивати співпрацю з нашими історичними партнерами по комуністичній ідеології так, як в колишньому СССР».

Так виглядає, що хоч та «імперія зла» і впала, але її злі сили залишились живими і діють далі, бо ж корінь її зла в Москві ще живе. І та імперія, як той кровопивний дракон, намагається знову проковтнути менші народи, ті «новонароджені діти», не даючи їм стати на ноги, а не те, що вирости чи зміцніти. На превеликий жаль, під час виборів за Симоненком голосувало по­над 10 мільйонів громадян України. Мимоволі постає питання: якої національности були ті громадяни?

У 1932-33-му роках мені було 6-7 років, як я пере­жив той тяжкий голод. Самозрозуміло, завдяки моїм батькам та й собі. Чи я пам'ятаю? Відповідаю - так! Бог мені свідок! Бо ж дитячий розум так, як та губка, що побачив чи пережив - те й пам'ятає. Всіх моїх ро­дичів: дідів, бабів і всіх дядьків і тіток розкуркулили ще в 1928 р. і вислали на Сибір в 1929 р. Я їх і не знав ніколи. Моїх батьків не вислали, бо їм були потрібні молоді учителі, а мій батько вже тоді був учителем.

У той час, як мій старший брат Славко вже пухнув, ми з сестрою ще на весну 1933 р. збирали на полях залишки замерзлої, гнилої картоплі, з якої мама роби­ли крохмаль, збирали колоски на полях, що було також проти закону і рахувалось розкраданням соціялістичного майна.

Закон і указ з 7 серпня 1932 року про оберігання соціалістичної власности, написаний самим Сталіном, зазначав, що «крадіжка державного майна буде кара­на смертю». І було, коли голодні селяни були розстрі­ляні каральними загонами чекістів за вкладені два снопи збіжжя і кукурудзи. Ми рвали також спориш, подорожник, ловили їжаків у загатах, виловлювали ховрашків на полях, вбивали рогатками і прутом горобців, ворон  і т. д.

Мій батько, Михайло Якович врятував тоді бага­тьох дітей. Він був учителем, переконав голову сільради відкрити «гарячі сніданки» для учнів, які ще деколи приходили до школи, мотивуючи це тим, що це ж рос­туть наші майбутні піонери, майбутні члени комуністичної партії Маркса-Леніна-Сталіна. І на превелике чудо, сільрада відкрила польову кухню при школі. При­везли картоплі з буртів і варили картопляну зупу. Діти почали приходити до школи, щоб раз в день похльобати картопляної зупи. Це багатьом дітям врятувало життя.

Молімо ж Бога, щоб на цьому світі не повторювали­ся більше ніколи і ніде такі голоди-геноциди-голокости, бо ж кожна голодуюча дитина чи людина є лише людиною і не має значення, до якого народу вона на­лежить.

«Новий Шлях», Торонто, Канада 2 грудня 2000 р.

 

Володимир Щербина

ПАМ'ЯТИ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРІВ І РЕПРЕСІЙ

Запалімо свічки пам'яти!

«Вечірній Київ» - Наша історія, як би її не шматува­ли і не краяли, постійно нагадує: правда - понад усе. Хай вона буде гіркою, як правда Соловків і Сандармоху, вінницьких садів і Биківнянського лісу, Дем'янового Лазу і колимських копалень, але ця правда - про нас, українців, які на порозі третього тисячоліття все-таки прагнуть позбутися зла тоталітарного минулого. Поми­наючи жертви політичних репресій і голодоморів, від­даючи данину пам'яти нашим батькам, дідам та праді­дам, ми повинні знати й про небачений у світі терор проти власного народу, і знати про катів, що звели те­рор, по суті, у ранг державної політики. Тим паче, що час відкриває нам нові й нові грані стратегії і тактики тих, хто був тоді при владі. Нещодавно розсекречено 3600 ленінських документів, які домальовують образ вождя пролетарської держави.

У них ми знаходимо й таке: «Поки йде клясова бо­ротьба, всяка моральність недоцільна і навіть шкідли­ва, а простому народові потрібно обов'язково обіцяти світле майбутнє». До речі, пізніше ці слова повторював і Гітлер. А в одному із своїх листів Ленін писав: «Се­лянство за своєю природою тяжіє до вільної торгівлі, що є найбільшим злом... і тут у нас настає важкий шлях боротьби з селянством. Він буде значно важчим, ніж боротьба з Денікіним, Колчаковим, Юденичем і усіма білогвардійськими генералами разом узятими... але ми будемо наполегливо боротися з селянинами усіма засобами, які у нас є». До чого призвела така боротьба, ми вже знаємо з історії голодоморів, винуватцями яких були більшовики. Ленін добирав свої більшовицькі кадри в основному з людей, які мали сумнівне і навіть кримінальне минуле. Чого вартий лише Лаціс - заступ­ник Дзержинського! В Англії він убив двох поліцей­ських і розшукувався як небезпечний злочинець. У ле­нінській же команді він розстрілював тисячі ні в чому невинних людей, так званих заручників. У 1919 році він лютував в Україні. За даними, опублікованими Женевським «Червоним Хрестом», того року в одному лише Києві надзвичайна комісія Лаціса розстріляла 3000 мешканців. Всього ж за період своїх перманент­них наскоків на Київ впродовж декількох років біль­шовики знищили 12 тисяч мирних жителів. Всюди, куди вдиралися більшовики, вони вчиняли криваву бойню. Юнак з вусами - український націоналіст, українська мова - під розстріл.

Подальша організація голоду і нищення української інтеліґенції - все це було запрограмовано ще в ленін­ських плянах. Потім їх реалізовував вірний ленінець Сталін... До війни у Києві весь квартал Печерська, між колишніми вулицями Чекістів і Рози Люксембург, був притулком цілої громади спецслужб НКВС. Спочатку «ворогів» розстрілювали прямо у дворах карних уста­нов, потім брали на горі в Жовтневий палац. Закатова­них закопували спочатку на дніпровських пагорбах, перед теперішнім Кабміном, потім почали вивозити до Биківнянського лісу. Розповідає депутат Київради ми­нулого скликання Олександер Сергієчко: «Після війни разом із малими хлопчаками я лазив у підвали зруйнова­ного на той час Жовтневого палацу і бачив, що стіни його підвалів були суцільно залиті кров'ю. Неподалік ми знаходили й людські кістки, ледь присипані землею. Вже потім нам розповіли, що поруч із палацом були гаражі, біля яких закопували трупи. По вулиці Садовій, перед Кабміном, де зараз розпочалося спорудження нового бу­динку, теж був могильник. Коли на початку 50-х років там прокладали якусь комунікацію і натрапили на людські кістки, то спецоргани негайно засипали тран­шею і заборонили говорити про знахідку.

До речі, окрім Биківні і згаданого вище могильника біля Жовтневого палацу (зараз тут будується вистав­ковий центр), в Києві існує й багато інших місць, де більшовики ховали закатованих. Це Маріїнський парк, де після московської навали 1918 року було поховано 5 тисяч мирних киян, це й Лук'янівське кладовище, де чекісти закопували розстріляних, це й Бабин Яр, у яко­му задовго до фашистського геноциду більшовики зни­щували так званих білогвардійців. Місцями розстрілів у довоєнні часи було також Протасів Яр та район поб­лизу Байкового цвинтаря. Покищо ніхто остаточно не підрахував усіх жертв тоталітаризму в нашому місті. Та й чи можливо це зробити? Найголовнішою, мабуть, ознакою більшовицького режиму було те, що окремо взяту людину він розглядав лише крізь приціл, а число жертв обчислював мільйонами. Сьогодні наводяться страшні свідчення з нашої далекої, але такої близької історії. Чимало наших сучасників ще добре пам'ятають трагедію, яка творилася на стражденній українській землі. Більшовицька система спрямувала свої багнети на тотальне знищення нас, як однієї з найбільших у світі націй. Тому для багатьох українців символом XX століт­тя стали концтабори і тюрми.

«Ми поранені люди, ми дуже поранені люди», – стверджувала у 80-х роках Ліна Костенко в своїх пое­тичних творах, хвилюючи наші душі, аби всі усві­домили, хто є нашими справжніми вбивцями. І ми все-таки піднялися з колін, незнищені й нескорені, аби духом своїм ствердити в кінці другого тисячоліття нову Україну, збудувати ту державу, за яку жертовно гинули впродовж: століть наші кращі співвітчизники. Згадаймо в цей останній суботній день осені безвинно полеглих і замордованих - усіх тих, хто загинув від рухи кривавого ката. Запалімо їм свічки пам'яти, свіч­ки нашої історії.

«Новий Шлях», Торонто, Канада 2 грудня 2000 р.

 

 

ПАМ'ЯТНИК ЖЕРТВАМ ГОЛОДОМОРУ У ВАШИНГТОНІ

Вашингтон (УНІС) - В рамках під­готовки до відзначення 75-ої річниці геноциду українського народу - Го­лодомору 1932-1933 років в Конґресі США розглядається законопроект про будівництво пам'ятника жертвам Го­лодомору у Вашинґтоні. З ініціативи Українського Конгресового Комітету Америки (УККА), представникові (Congressman) Сендерові Левінові (Дем-Мічіґан), співголові Конгресового Українського Кокусу, було запропоновано стати спонсором законопроекту побудови цього пам'ят­ника. Маючи велику кількість українців у своїй окрузі, та будучи великим прихильником та постійним захис­ником інтересів нашої громади, Сендер Левін також був головним спонсором конгресової резолюції, присвяченої 65-ій річниці українського Голодомору у 1998 році, під якою підписалися 70 співспонсорів.

Законопроект пам'ятника Жертвам Голодомору, H. R. 5289, передбачає виділення земельної ділянки у Вашинґтоні під будову пам'ятника, який буде відкри­тий у 2008 році з нагоди 75-ої річниці геноциду. Зараз законопроект підписали близько 40 співспонсорів, включаючи всіх співголів Конгресового Українського Кокусу (представники Горн, Каптур, Шейфер, Слотер та Велдон). Законопроект визнає жахливий штучний голодомор в Україні, нагадуючи, що він був спричине­ний не «природніми силами - такими як пошесть, посуха, повінь або поганий врожай, а внаслідок про­думаної політики радянського уряду під проводом Йосифа Сталіна, спрямованої на винищення націо­нально свідомого українського народу та скасування його політичних, культурних та релігійних прав [H. R. 5289, частина 1(2)]».

В інтерв'ю з провідним спонсором законопроекту пам'ятника Жертвам Голодомору Сендер Левін вказав на потребу спорудження пам'ятника жертвам Геноци­ду в Україні у 1932-1933 роках. «Цей пам'ятник дуже важливий, - сказав представник Левін, - тому що він відзначає страшну подію, яку не можна звести до рів­ня нотатки в підручниках історії. Пропонуючи цей за­конопроект, я хочу вшанувати пам'ять усіх загиблих та сподіваюсь, що перешкоджу виникненню подібних трагедій». Коментуючи слова члена Конґресу, Михайло Савків, мол., президент Українського Конгресового Ко­мітету Америки, зазначив: «Ціла українська громада вдячна представникові Левінові за всі його зусилля. Його підтримка українсько-американських справ у ми­нулому та новий законопроект побудови пам'ятника жертвам українського Голодомору-геноциду вказують на дійсну посвяту і відданість представника Левіна справі покращення українсько-американських відно­син та визнання справжньої історії України».

Законопроект був переданий Комітетові ресурсів Палати представників, Підкомітетові національних пар­ків, відпочинку та громадських земель. Також 29-го лип­ня 2002 року представник Левін написав листа до колег у Конґресі, в якому він закликає їх співспонсорувати H. R. 5289. У відповідь на заклик представника Левіна до членів Конґресу Українська Національна Інформа­ційна Служба (УНІС) видала звернення до української громади, закликаючи її сконтактуватися зі своїми представниками в Конґресі та просити їх підтримати та співспонсорувати цей законопроект. УНІС також намагається отримати підтримку для того, щоб запропонувати подібний законопроект для розгляду у Се­наті.

«Новий Шлях», Торонто, Канада 22 серпня 2002 р.

 

 

Наталя Турукало (Чагівець)

 

ГОЛОДОМОР 1932-1933 рр.

 

Про це я знаю від батьків,

Які мені розповідали,

В яких і сестрів, і братів

Радянська влада відібрала.

Пригадую, як брат Павло

На Україну завітав,

І по донецькому шляху

Він Константинівку пізнав.

Коли Павлові було 40

І перший раз він гостював,

Тоді, оті високі труби

Йому наш тато показав.

В очах Павла з'явились сльози,

Побачив труби заводські,

Згадав дитинство босоноге,

Голодні ті, страшні роки...

І розповів. Щоб не померти,

В Донбас поїхали батьки,

І на хімічному заводі

Робили тяжко, мов раби.

Пайок убогий получали,

Землянка - хаткою була.

Та якось вижили бідняги

І повернулись до села.

Ось і село, а де ж ті люди?

Могилок більше, ніж людей...

Немов війна пройшла повсюди

Не стало багатьох сімей.

І дні ті жахливі

Не можна забути,

Як падали люди

На рідній землі,

Як діти голодні

Просили у мами:

Дай хліба кусочок,

Дай, мамо, їди...

Та де було взяти

Біднесенькій мамі?

Вже сили  не мала

Сама до життя.

То влада радянська

Таке наробила

І знищити нас, -

Була їх мета.

Бо хліб той останній

В селян відбирали

І сім'ями люди

Тоді вимирали.

Під вишнею вдома

Рідненьких ховали,

А ті, хто живі,

Вони, - свідками стали.

Поки ми живі

Будем це пам'ятати.

І дітям, і внукам

Старайтесь казати.

Правдиву історію

Треба писати.

За померлих людей

Панахиди справляти.

Жила Ти у муках,

Моя Україно,

Пригноблена тяжко

Московієм тим.

Тепер вже Ти вільна,

Моя Україно!

Піднятись змогла Ти

І встала з колін!

І пісні лунають

Найкращі у світі,

І соловейко співає в гаю.

І тут, у Канаді,

Тебе пам'ятають,

І люблять, як матір,

Україну свою!

 

Листопад 2002 р.

 

 

 

 

ВІДЗНАЧЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ГОЛОДОМОРУ (1932-33 р.)

«Коли я проснувся перед світанком,

я почув, як мої сини у їхньому сні

плакали і просили хліба...»

(Так Данте зобразив Пекло).

Цього року ми розпочинаємо відзначати 70-ту річ­ницю і вшановувати пам'ять жертв насильно створе­ного Голодомору 1932-33 р. совєтським режимом в Україні, в якому загинуло від 7 до 10 мільйонів україн­ців. Самі цифри свідчать, що це найбільший акт геноциду в історії людства. Історики зробили висновки, що в XX столітті ніяка нація не втратила стільки, скільки Україна. Голодомори, терор, чистки, переслідування і війни разом призвели до загибелі близько двадцяти мільйонів українців.

Головна суть заходів для відзначення Голодомору у 2002-2003 рр. полягає не тільки в осмисленні цього катастрофічного злочину проти українців і людства. Сімдесят років тому, коли українців брутально вини­щували, багато урядів в так званім вільнім світі встановлювали дипломатичні відносини з Совєтським Со­юзом. Навіть ще гірше, бо т. з. вільна преса змовилася затаїти цей злочин, між ними й газета «The New York Times».

В 1983 р. журнал «Time» писав про жертви Го­лодомору 1932-33 р.: «їхнє винищування було справою державної політики, так як печі Дахау були справою державної політики. Українські куркулі мерли ... задля вигоди держави для того, щоб допомогти у встанов­ленні нового ладу ... Вони загинули, а світова пам'ять про їхню смерть поросла травою забуття. Чому?..»

По сьогодні це масове вбивство не є відповідно засуджене, як також не визнане геноцидом міжнародними інституціями, демократичними урядами і навіть дер­жавною владою України. В 1988 р. Конгресова Ко­місія США по голодомору в Україні прийшла до виснов­ку, що: «Конвенція про Геноцид визнає геноцид як один або більше визначених актів, здійснених з наміром цілковитого або часткового знищення національної, етнічної, расової чи релігійної групи як такої ... Один або більше таких актів, названих у Конвенції про Ге­ноцид, було застосовано супроти українців для того, щоб знищити істотну частину українського народу. Переважаюча більшість доказів показує, що хоч Сталін був поінформований про неминучість голоду в Україні, він наполягав на таких заходах, які запевнять, що голодомор відбудеться з ще більш гострими результатами. Ця політика не тільки суперечила його заходам з попереднього року щодо труднощів з постачанням харчів в інші регіони, але вона була застосована да­леко активніше в етнічно українських регіонах, ніж: деінде, і була застосована для викорінення наймен­шого прояву українського національного самоутвер­дження».

Ми звертаємося до Уряду України і до урядів де­ржав світового співтовариства визнати український Голодомор 1932-33 р. геноцидом проти українського народу і засудити відповідальних за цей злочин. Ми закликаємо світове українство відзначити цю трагіч­ну річницю в історії нашого народу і людства гідно і урочисто.

 

За Президію Секретаріату СКУ: Аскольд Лозинський - президент, Віктор Педенко - генеральний секретар

«Новий Шлях», Торонто, Канада 7 листопада 2002 р.

 

 

 

 

 

АВСТРАЛІЯ ВИЗНАЛА ГОЛОДОМОР В УКРАЇНІ ГЕНОЦИДОМ

Сенат парламенту Австралії ЗО жовтня ухвалив резолюцію щодо Голодомору в Україні в 1932-33 р., повідомила прес-служба МЗС. Проект резолюції був внесений на розгляд парламентарів сенатором Білом Хефернаном, колишнім головою автралійсько-української парламентської групи.

Найважливішими положеннями резолюції є те, що Сенат австралійського парламенту зазначив, що Голо­домор в Україні є одним з найжахливіших проявів ге­ноциду в історії людства, зазначається у повідомленні. Крім того підкреслюється, що Голодомор в Україні 1932-33 р. був насильницьким голодом, спричиненим цілеспрямованими діями сталінського комуністичного режиму. Сенат Австралії закликав пам'ятати не тільки про 7 млн. жертв Голодомору, але й про мільйони інших жертв сталінської політики - т. зв. «чисток» наприкінці 30-х років.

Окрім цього зазначається, що Сенат приєднується до українців всього світу, а також: тих, що прожива­ють в Австралії, у відзначенні 70-х роковин цієї тра­гедії та вважає за необхідне сприяти обізнаності тепе­рішнього та прийдешнього поколінь щодо жахливого зла, яке породило Голодомор.

«Новий Шлях», Торонто, Канада ЗО жовтня 2003 р.

 

 

ДО РІЧНИЦІ ГОЛОДОМОРУ

Близько 30 делегацій країн-членів ООН підписали спільну заяву до 70-ї річниці Голодомору в Україні 1932-1933 років.

Сьогодні на брифінгу керівник прес-служби МЗС Ук­раїни Маркіян Лубківський повідомив, що спільна заява делегацій: України, Росії, СІПА, Канади, Аргентини, Бос­нії і Герцеговини, Грузії, Азербайджану, Молдови, Узбе­кистану, Казахстану, Білорусі, Єгипту та інших країн-членів ООН, присвячена 70-й річниці Голодомору в Україні 1932-1933 років, буде опублікована як офіційний документ 58-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН.

У ній вперше в історії Голодомор в Україні визнається трагедією, спричиненою діями тоталітарного режиму. Учасники заяви засудили акти і політику, які призвели до масового Голодомору та загибелі мільйонів людей.

Висловлюючи співчуття жертвам Голодомору та відзначаючи заходи на вшанування пам'яти загиблих, які організовує уряд України, автори заяви закликали країни-члени ООН, саму організацію, її спеціальні уста­нови, міжнародні та неурядові інституції, фундації та асоціації віддати належне тим, хто втратив життя у цей трагічний період історії. «Ми не хочемо зводити рахунків з минулим, його не можна змінити, але ми впевнені, що викриття порушень прав людини, збереження історич­ної пам'яти та відновлення гідности жертв через виз­нання їхніх страждань спрямовуватимуть майбутні су­спільства та допомагатимуть їм уникнути подібних катастроф», - наголошується в документі.

Спільну заяву підтримали делегації Італії (від імені Европейського Союзу та асоційованих країн) й Австралії.

«Новий Шлях», Торонто, Канада 13 листопада 2003 р.

 

ГАРВАРДСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ ПРО ГОЛОДОМОР

(ФКУ - Кембридж). На конференції про український Голодомор 1932-1933 р., що відбулася у Гарвардсько­му університеті 20 жовтня ц. р., вчені з Італії, Голлан­дії, Франції і також з Гарварду оприлюднили висновки своїх нових досліджень, багато з яких базувалися на раніше засекречених архівних матеріалах з Совєтського Союзу. Ці нові студії виразно пов'язують український Голодомор з намаганням Сталіна встановити повний контроль над Україною. Конференцію з таким міжнародним складом учасників спонсорував Україн­ський науковий інститут Гарвардського університе­ту, її зорганізував і провів д-р Любомир Гайда, за­ступник директора Українського наукового інституту.

У вступному слові д-р Гайда подав огляд гарвард­ського проекту дослідження Голодомору, який реалі­зувався в 1982-1986 р. за сприянням жертводавців Фонду Катедр українознавства і з підтримкою Укра­їнського Народного Союзу. Саме в Гарварді тоді було підготовлено низку наукових і популярних видань про Голодомор: поширене видання О. Воропая «В дев'я­тому колі» (1983), спогади М. Долота «Страта голодом» (1985) - перша книжка спогадів про Голодомор, яка появилася в американському комерційному видавництві, каталог О. Процик та ін. з виставки матеріа­лів про Голодомор, яка відбулася у головній бібліотеці Гарвардського університету (1986), і відома монографія Р. Конквеста «Жнива розпачу» (1986). Співробітник Ук­раїнського наукового інституту д-р Дж. Мейс дослі­джував Голодомор у Гарварді, а після того керував пра­цею американської Конгресової Комісії, яка зібрала три томи свідчень очевидців про Голодомор. Все це відкрило очі англомовному світові на український Го­лодомор і значно посприяло організації і спрямуванню подальших наукових досліджень Голодомору. Про це, зокрема, говорили учасники Гарвардської конференції.

Спочатку виступили два відомі історики совєтської доби першої половини XX ст.: д-р Террі Мартин (Гар­вардський університет) і д-р Андре Ґраціозі (Універси­тет ім. Федеріка II в Неаполі, Італія). Обидва вони є авторами нових студій з історії Совєтського Союзу і ра­ніше брали участь у підготовці видань документів ви­щих совєтських органів, які були зняті зі спецохорони у 1991-1993 р.

Д-р Мартин, який працював у недавно розсекрече­них архівних збірках у Москві, розповідав про доку­менти, які він знайшов в особистих архівах Сталі­на, Молотова і Кагановича, і які свідчать про безпосеред­ню причетність цих осіб до Голодомору в Україні. У центрі уваги знаходиться Сталін. У цих матеріалах, переважно з 1929-1932 р., Сталін висловлює велике недовір'я до українців, покликаючися на таємні звіти органів безпеки про численні сільські бунти проти колективізації. Цитуючи листи Сталіна, д-р Мартин показав, як вороже наставляння Сталіна до українців зростало, внаслідок багатьох попередніх подій між ни­ми: суперечка про визначення національних кордонів на Кубані і Донбасі у 1924-1925 р. р. (в якому укра­їнський уряд виступав проти керівників прикордонних російських областей), справа Шумського 1926 р. (Шумський критикував Кагановича за сповільнення украї­нізації), зазіхання Польщі на Совєтську Україну в 1927 р. після приходу до влади Пілсудського та можливої в цьому ролі Західної України, і, врешті, безперервні бунти в Україні проти розкуркулення і колективізації у 1929-1931 р. р. - і не лише бунти селян, а нечувані в той час резиґнації нижчих партійних керівників в Україні на знак протесту проти зависоких реквізицій зерна.

Влітку 1932 р. Сталін скаржиться Молотову, що Чу­бар і Петровський, які очолювали більшовицький уряд у Харкові, керують Україною не відповідно з цілями Москви. І саме під кінець серпня Сталін остаточно пов'язує проблему українського національного питан­ня з голодом. Дальші накази Сталіна підтверджують цей висновок. Ідеться про рішення Політбюро скасу­вати українізацію в Російській Федерації, намагання влади продовжити безглуздий вивіз зерна з України і Кубані, наказ Сталіна закрити кордон, щоб голодуючі не рятувалися в сусідніх регіонах і не «деморалізували» ширше населення і т. д.

Проф. Ґраціозі зауважив, що поява книжки Р. Конквеста спонукала істориків на Заході до переоцінки значення Голодомору і подій 1932-1933 р. він сказав, що історики мають велике моральне зобов'язання вив­чати і писати про цю страшну трагедію, яка була правдивим переломом в історії цілої Европи. У совєтській ідеології «велика брехня» комуністів опиралася на іде­алізацію революції робітничого класу і т. п., але після Голодомору ніхто вже не міг вірити комуністам і в їхній ідеальний суспільний лад, який мав би постати з гори трупів - людей, які загинули від голоду. Значення і роль такого поширеного в суспільстві переконання ще не­достатньо оцінені в історіографії.

На думку вченого, цілком недослідженими залиши­лися наслідки Голодомору, тобто як він вплинув на по­дальшу історію України і Совєтського Союзу. Як він вплинув на подальші відносини між містом і селом, на поведінку населення, яке зазнало ще більших травм від масових арештів, Другої світової війни, голоду 1946-1947 р.? Як Голодомор вплинув на поведінку майбутньої української комуністичної еліти (напр., на М. Хрущова, М. Підгорного, П. Шелеста та ін.), на проблему «компенсації» України (передача Криму в 1954 р.), на долю селян-колгоспників, які опинилися у «другій кріпаччині» та в лабетах паспортного контро­лю? Саме такі насліди, вважає проф. Ґраціозі, роблять український Голодомор важливою подією в історії Европи.

Далі виступили молодші науковці, а саме Нікколо П'янчоля (Неаполь), який пише докторську працю під керівництвом проф. Ґраціозі, і д-р Гайс Кесслер (дослідник при Міжнародному інституті суспільної історії в Амстердамі, Голландія), який вчився у Флоренції, коли там викладав проф. Ґраціозі. Перший подав нову інформацію про Голодомор у Казахстані 1931-1932 р., де 38 % населення казахів, тобто майже півтора міль­йона людей, загинуло або виїхало з рідних земель. Дру­гий подав огляд ситуації після голоду на інших теренах Совєтського Союзу, наприклад, на Уралі. Ця інформа­ція дає підставу для порівняльних студій і вказівки про можливі нові методологічні підходи для дослідження українського Голодомору.

Конференція закінчилася круглим столом за участю двох перших доповідачів і д-ра Романа Шпорлюка, професора української історії кафедри ім. М. Грушевського у Гарвардському університеті і директора Українського наукового інституту Гарвардського університету, д-ра Олександра Бабьонишева, співробітника Центру ім. Дейвіса російських і євразійських студій Гарвардського університету, який раніше пра­цював у Канадському інституті українських студій в Едмонтоні над монографією про демографічні втрати України в 1930-х р., і д-ра Джуліети Кадіо, співробітника Українського наукового інституту, яка недавно закінчила аспірантуру при Школі досліджень суспільних наук у Парижі та в Інституті Европейського університету у Флоренції. Вона написала док­торську працю про організацію і проведення пере­писів населення в Російській імперії і Совєтському Союзі. Дискусія заторкнула проблему оцінок люд­ських втрат за умов непевних, часто сфальсифікованих переписів населення, наслідків Голодомору на культуру, особливо на художню літературу, підготовку українського перекладу дуже цінних італійських ди­пломатичних матеріалів з 1930-х р. з Харкова про Голодомор, які не є широко відомі в Україні.

Український науковий інститут Гарвардського уні­верситету планує помістити матеріали конференції у черговому випуску міжнародного наукового журна­лу «Гарвардські Студії Українознавства», що вийде на початку 2004 р.

«Новий Шлях», Торонто, Канада 20 листопада 2003 р.

 

МЕМОРІАЛИ

Не лише словами, але ділом, українська діаспора вша­нувала й продовжує вшановувати невинних жертв Великого Голоду 1932-33 р.

Чесно запрацьованими коштами поставлено мемо­ріальні монументи-пам'ятники в країнах побуту роз­сіяного українського народу виключно завдяки добро­зичливим пожертвам і жертводавцям належиться велике признання й честь.

«Церква-Меморіал - це надзвичайно скромний хрест на могилах мільйонів жертв Великого Голоду, на моги­лах переораних ворогом» - сказав тогочасного сану Архиєпископ Мстислав 10 жовтня 1965 року в день посвячення Меморіальної Церкви св. Андрія.

Меморіальну Церкву споруджено на оселі Апостола Андрія Первозванного Української Православної Церкви в С. Бавнд Брук, штат Нью Джерзі, США, як монумент тим, які в боротьбі померли за волю національної незалежности, а особливо 7 мільйонам жертв ганебного пля-нового винищення Сталіном українського працьови­того селянства Великим Голодом 1932-33 р.

Провідна неділя 15 травня 1983 року була присвя­чена урочистому вшанованню 50-ти річчя Голодомору.

1982  року в Англії в центрі Лондона зведено пам'ятник жертвам Голодомору.

1983   року заходами Комітета Українців Канади в Едмонтоні споруджено величавий меморіал.

На відзначення 50-ої річниці Голодомору спору­джено у Вінніпезі меморіал з чорного граніту з постат­тю Матері-страдниці з донею, яка благає: «Мамо, хлі­ба». Про заподіяну  московським урядом жахливу трагедію також подано у трьох мовах.

Вінніпезький Меморіал Голодомору 1932-33 р. в Україні був даром місту від Комітету Українців Кана­ди. Скульптор Роман Коваль.

 

ПРОПАМ'ЯТНА ПЛИТА в Гамільтоні (Канада)

Після маніфестійного відзначення 50-ти ліття Ве­ликого Голоду 1932-33 років в Україні, в Гамільтоні в жовтні 1983 року, відділ Комітету Українців Канади заплянував поставити «Пропам'ятну плиту» жертвам Голодомору в міській управі, щоб не лише україн­ці, але й мешканці міста та відвідувачі були свідо­мі заподіяному Москвою звірства супроти українців та одночасно супроти права й гідности існування людства.

У суботу, 28 вересня 1985 р. відбулося урочисте відслонення й благословення Пропам'ятної плити, при­міщеної на почесному місці біля бюра посадника міста в гамільтонській управі.

У цій події взяли участь українське духовенство міста і околиці, посадник міста Р. Моров, з Торонта д-р П. Глібович і Я. Соколик, представники інших національних громад, члени групи «Амнесті Інтернешенал», голови відділів Комітетів Українців і Українок Канади та численна українська громада. Також численну участь узяла організована українська молодь міста.

Програму розпочато співом канадського славня у ви­конанні хору «Дніпро».

Посадник міста Р. Моров і голова відділу КУК Іван Бойко офіційно відслонили Пропам'ятну плиту з написом:

“Ця плита поставлена відзначити 50-ти ліття голоду геноциду в Україні 1932-33 р. р. і вшанувати вічну пам’ять понад 7 мільйонів невинних жертв насильного морення голодом: наслідок діяння Москви.

В пам’ять цієї жахливої події ми рішучо наполягаємо, що такий жорстокий акт не сміє бути забутий і подібний злочин не може бути допущений.

Комітет Українців  Канади, Гамільтон 1985 р.”

Посадник міста в своєму слові підкреслив важність подібних відзначень, що вшановують пам'ять замор­дованих голодом та одночасно зобов'язують кожного стояти на сторожі та прикладати всі зусилля, щоб подібні явища не повторялися не лише в Україні, але де-небудь у світі.

Прот. В Метулинський і о. Р. Ганкевич відправили Панахиду в сослуженні о. О. Іската, прот. Ф. Легенюка, о. В. Сороки й о. Г. Планіди в супроводі хору Української Православної Катедри св. Володимира.

Після Панахиди відбулося посвячення й благосло­вення плити. Правник Ліда Нарошняк в англійській мові подала короткий нарис подій, починаючи з уста­лення союзної влади і московського терору, після якого послідувало систематичне винищування україн­ського духовенства й провідної верстви - інтелегенції, уведення колективізації - викорінення заможного се­лянства - «кулаків», кошт індустріалізації - викачка хліба, що і привело до знищення понад 7-ми мільйонів невинних жертв. Словами «Жертвам вічна пам'ять, а Москві вічний сором» закінчено нарис.

Від Комітету Українців Канади склав подяку всім учасникам голова відділу Іван Бойко.

1985   року в столиці Австралії Кенбері відкрито пам'ятник жертвам Голодомору.

1986   року в Лос Анжелісі (США), в парку, в багатомовному метрополісі, в закутині далекого Заходу, відкрито також пам'ятник жертвам Голодомору.

13 листопада 2005 року в 72 річницю Голодомору відбуто урочисте відкриття монументу жертвам у Віндзорі (Канада).

 

ВШАНУВАННЯ ЖУРНАЛІСТА, ЯКИЙ ПИСАВ ПРАВДУ ПРО ГОЛОДОМОР

У валійському місті Аберествив 2 травня відкрито меморіальну дош­ку журналістові Ґарету Джонсу, який у 30-ті ро­ки минулого століття пи­сав правду про Голодо­мор в Україні і, можли­во, заплатив за це своїм життям. Дошку підготували до відкриття Університет Уельсу та низка україн­ських громадських орга­нізацій Канади і Великої Британії.

Долю валійського жур­наліста дослідив канад­ський історик, професор  політичної географії Королівського Військового Ко­леджу Канади Любомир Луцюк.

Ґарет Джонс був одним із перших західних жур­налістів, який відвідав Совєтський Союз і написав прав­ду про Великий Голодомор в Україні в 1932-1933 роках. За це в СССР він був оголошений персоною нон-ґрата з довічною забороною в'їзду в країну. Нападів Ґарет Джонс зазнав і з боку своїх західних колег, які симпати­зували тодішній совєтській владі, зокрема кореспонден­та «Нью-Йорк Таймс» Волтера Дюранті, який отримав Пулітцерівську премію за «об'єктивне висвітлення» тодіш­нього життя в Совєтському Союзі.

Ґарет Джонс був убитий у Монголії. Особливо заці­кавлений зростаючим конфліктом між імперською Японією та Китаєм, Джонс опинився в Манчукуо, де, поблизу від Калґана, зустрів свій кінець 12 серпня 1935 р., страчений після викрадення китайськими бандитами.

Бронзорву дошку з барельєфом Ґарета Джонса та написом трьома мовами - англійською, валійською та українською виготовив український скульптор з Торонто Олег Лесюк.

«Новий Шлях», Торонто, Канада 4 травня 2006 р.

 

 

ГАКСТОН, ПРОВІНЦІЯ ОНТАРІО, КАНАДА

 

Кожного року біля скромного пам'ятника з природнього каменю, властивого Канаді, зведеного 1989 ро­ку заходами філії Українського Національного Об'єднання Канади Торонто - захід на українській оселі в Гакстоні, недалеко від Торонта, відправляється панахида з численною участю української громади, вшановується пам'ять мільйонів невинних жертв Голодомору 1932-33 р. й жертв тоталітарної кому­ністичної системи.

На цьому клаптику землі під відкритим небом мо­литва несеться за душі замучених, несеться молитва за український століттями поневолений, але нескорений нарід і за Матір-Україну.

Скорбні програми відображують тогочасні жахливі події в Україні, і що привело до виморення й вини­щення мільйонів. А свідки-очевидці діляться з присутніми своїми пережиттями голоду.

 

 

Ірина Ващук, Голова Крайової Управи ОУК Канади

ДО СКОРБОТНОЇ ПАМ'ЯТИ

СЛОВО НА ВШАНУВАННЯ ЖЕРТВ ВЕЛИКОГО ГОЛОДОМОРУ В УКРАЇНІ 1932-33 РОКАХ

«Важко стояти на цій землі, і не має тих слів, щоб передати страшну правду минулого»

Страхітливі 1932 і 1933 роки були роками найжахливішої трагедії на нашій багатій і плодючій землі.

У цю скорботну 65 річницю великого голодомору українці по всьому світі низько клонять свої голови світлій пам'яти від 7 до 10 мільйонів матерів і батьків, братів і сестер та мільйонам безвинних малих дітей і немовлят, які гинули в агоніях тортур повільної смерти не на чужій, а таки на своїй улюбленій землі

Атена Пашко з великим уболіванням пише:

Пече моя гірка сльоза,

Діти мої плачте, онуки мої плачте

над тими, що вмирали на пшеничній землі

забувши смак хліба.

Хто був раніш в українських селах і хуторах чув у день при праці дівочі пісні, у вечорі на вулицях – пісні, жарти і сміхи, але після 1933 року стихли пісні, стихли жарти і сміх. Замовкла Україна.

Москва почала з того, що перш винищила нашу аристократію - провідну верству нації, друге - замож­нішу частину - міцних господарів, дальше - провідну силу нації Українську АПЦ, бо ще в 1928 році заборо­нила її діяльність. Понад 3,5 тисячі священиків УАПЦ було розстріляно і заслано в Сибір. Опісля більшовики почали судилище над інтелігенцією. Вони розстріляли, заслали на каторгу сотні українських письменників, діячів науки і культури. На кінець прийшла черга на мільйони рядового народу, нищення його мало продо­вжуватися десятками років різними беззаконними і негуманними способами. Кінцевою метою тієї диявольської системи було винищувати українців.

Найближчий дорадник Сталіна Лазар Каганович, тодішній найбільший кат в історії нашого народу, був призначений до сільськогосподарських справ Украї­ни. Спільно з В. Молотовим організували політичні від­діли, терором і голодом здійснювали насильно ко­лективізацію.

Більшовицька Москва добре дбала, щоб найвищі пости Політбюро Компартії України займали найдос­коналіше і найбільше витреновані бездушні і холоднокровні кремлівські вислужники і вироди людства.

До них потрібно зарахувати П. Постишева з Моск­ви, особистого комісара Сталіна на пості другого сек­ретаря Бюра Компартії України. Скаженіло розгулялися вони осатанілим сталінізмом по всій Україні. Щоб в повні упокорити Україну, більшовицька влада заплянувала на її родючих землях голод.

У 1932-1933 роках був гарний врожай, але українці його не мали, все до зернини було виметено з селян­ських обійсть і вивезено. У тих же роках за експортова­ні на захід мільйони тон українського зерна Кремлеві було виплачено 42 мільйони 200 тисяч американських долярів.

Насильство і терор не припинялися, а навпаки - на­бирали щораз більшого розмаху. 7 серпня 1932 р. біль­шовицька влада видала окремий кодекс смертної кари за порушення комунального майна, знаючи, що за тим кодексом буде можна осягнути краще жниво жертв, але тут потрібний був виконавчий чинник, який вдоволяв би бажання Москви. Таким чином в Україну на­діслано - як дикої орди - 112 тис.  спеціяльних більшо­вицьких загонів, які з насолодою докопували страшних мордів, тортур, смертельного побиття і розстрілів. Тривожний неспокій і турботи про хліб кожному роз­дирали душу. Невимовне горе, безконечне принизливе поневіряння та смерть стояли над розлогими просто­рами України.

Більшовицькі загони в цей час як голодні вовки хо­дили від хати до хати, від села до села і відбирали ос­танні крихти, останні харчі у селян. Люди почали їсти хабаззя і траву, і не стало по селах собак ні котів. З жа­хом перешіптувались люди про нечуване ніколи до цього часу людоїдство. Зареєстровані були випадки канібальства. З болем душі висказав Юрій Клен у своєму вірші:

Тоді по селах їлось людське м'ясо

і хліб пекли з розтертої кори

дивилися голодні діти ласо

на спухле тіло мертвої сестри.

 

Спецвідділи Кагановича щоденно збирали по селах вихудлі, закостенілі трупи і вивозили їх. На звали ки­дали опухлих і непритомних, у яких ще тліла іскра життя, та не всилі були ворохнутись. Наш селянин ки­нувся шукати порятунку по містах, хто міг тікав до міст, у Донбас і на північ за харча'ми, але це було го­стро заборонене, Москва закрила кордони, таким чи­ном ізолювала Україну від решти світу, брехливо всіма силами заперечувала існуючу трагедію.

Чолові комуністи в Україні Григорій Петровський, Віктор Чубар і Микола Скрипник намагалися переко­нати комуністичну верхівку в ганебно-нелюдському трактуванні українського народу. Всі вони були ос­каржені в саботажній діяльності Центрального Коміте­ту Компартії. На знак протесту цього оскарження М. Хвильовий і М. Скрипник покінчили самогубством.

Більшовики розтерзали Україну, притлумили її чи­сте й вільне дихання, посіяли на її широких просторах страх і недовір'я. Україна німувала, заціпивши уста.

Мовчав і західній світ, бо задля зисків рішив мов­чати. Про голодомор знала Німеччина, Франція, Англія і Америка почерез власні дипломатичні представництва. Сумні вістки доходили у Західню Україну, а зго­дом пройшли і за кордон. Звідомлення про голод в Ук­раїні подав британський кореспондент М. Миґґеридж, але стаття його не знайшла сили підтримки. Відомий на цей час американський журналіст В. Дюранті, оми­нав дискусію на тему голодомору, не подаючи гіркої правди, а часто, навіть з політичних причин, запере­чував її. Створені були допомогові комітети в Европі й за океаном, були надіслані меморіяли до Ліґи націй, справу піднесли в британському парляменті: допомогову діяльність очолив кардинал Т. Інніцер у Відні. Але совєтський уряд відкинув пропозиції допомоги з-за кордону, твердячи, що інформації про голод навмисне поширюють вороги Совєтського Союзу.

Смертність українського населення в південно-східних і центральних областях доходила до 20-25 %. Села Полтавщини, Харківщини і Київщини сумно пустеніли. В осені 1933 р. села ці почали заселюватися російськими селянами, головно з Орловської области.

Ще до сьогодні найбільший геноцид 20-го століття, штучно створений голодомор в Україні, не є достаточно відомий світові. Поширення і розголос правди про цю велику трагедію українського народу несла обов'я­зок одинока національно свідома, патріотична, вільна українська діаспора. Світовий Конґрес Вільних Україн­ців і Конґрес Українців Канади сміливо і відкрито ніс голос правди до свого уряду і до населення. Організована українська громада, під патронатом КУК, демонстра­тивно інформувала світ про жорстокість Москви, скли­каючи протестаційні віча і маніфестації. На сторінках української преси були писані статті і інформації про нечуваний злочин більшовицької системи. З болем і співчуттям єднались національно свідомі українці у вільному світі, і в символ пошани жертвам про­клятих тридцятих років в Україні, видвигали пам'ят­ники.

У 1989 р. за старанням і фінансуванням Філії УНО Торонто-Захід був поставлений пам'ятник в честь жертв великого голоду тут, на оселі УНО в Гакстоні, одинокий в провінції Онтаріо. Здійснення такого за­думу невеликою в числі філією - це вияв національної зрілости і пошани до свого народу.

В 65-ту річницю, яка припадає цього року, докажі­мо світові, що заплянований Москвою геноцид ук­раїнського народу не буде промовчуваний. Пора стру­сити ведмежі обійми «страшного брата» і вимагати від українського уряду, який знаходиться в колі демокра­тичних держав, належного засуду.

За мільйони черепів, за глум, за звали трупів, за го­лод немовлят і за руїни нашої землі, будьте засуджені світом, кати українського народу!

1998 р.

ВШАНОВАННЯ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ

на українській оселі в Гакстоні біля Торонта (Канада)

У неділю, 29 липня 2001 р. на українській оселі в Гакстоні, в провінції Онтаріо, в Канаді вшановано пам'ять невинних жертв штучного Голодомору 1932-1933 р. філією Українського Національного Об'єднання Канади Торонто-Захід під керівництвом голови Воло­димира Сукнацького.

Вшановання пам'яти жертв голодомору відбува­ється кожного року під спорудженим пам'ятником на клаптику української землі в Канаді поселенцями у вільній країні.

На Службу Божу й Панахиду по Спочилих прибули численно з м. Торонта, околиць м. Гамільтона.

 

 

29 липня 2001 р.

Гакстон, Онтаріо

А. Тиховська

В історії людства причиною голодів, браку їжі були природні стихії: повені, посухи, виснаження ґрунту, знищення посівів саранчею й комахами, неврожаї, перенаселення і недостатнє перерозподілення.

Понад 5 тисяч років тому була недостача їжі в Єгипті протягом семи років, бо рівень води в Нилі надзвичай­но понизився, від чого залежало землеробство.

Ірляндія в 19 сторіччі пережила значний голод, що послідував після неврожаю картоплі - головного про­дукту живлення.

В Південній Америці Інки, перед відкриттям її Колумбом, беручи під увагу природні умови, мали систе­му забезпечення й збереження харчу на три роки. І коли збирався залишок, тоді його лише роздавали в до­даток.

В Україні не природні несприятливі умови, ні не­врожаї спричинювали голод, а ідеологія червоної Мос­кви на найбільш родючій землі в світі.

Голод - це найсильніший засіб, наймогутніша зброя підкорення населення фізично та знищення його мо­рально, приводячи до стану божевілля, опустошуючи землі.

Вже в 1921 році українське населення, виснажене багаторічною війною, переживало недостатки. Постійне запотребовання зерна зменшувало ресурси селян.

Повних інформацій і статистичних уточнень не можна засягти, так як союзна система затьмарювала все, а очевидці того періоду під постійним тиском страху затаювали істину, яка з ними відійшла у віч­ність.

Сталін для фінансування поспішної індустріялізації, бо Росія була відсталою країною, увів колективізацію, абсолютну контролю, зламуючи народній опір, що привело для плянового народовбивства, винищення українського селянства в 1932-1933 роках голодом під час якого згинуло 7 мільйонів.

Тим часом міське населення: робітники, службовці мали пайки. Вони виживали, гинули ограбовані хлібо­роби, в яких не тільки забирали зерно, але вишукува­ли все поживне. Пухлі селяни лежали скрізь: в селах і містах. Тих, що старалися пробитися на Кавказ, поза межі України, завертали назад, на голодну смерть. Навіть проривалися в Казахстан і на Соловки.

Вимирали цілі села. Страшні роки 1932-1933 років чорною тінню висять над Україною, наводять сум і жах, і сльози. На кістках виморених штучним голодомором Москва споруджувала совєтську культуру.

Мало світ знав за голод, що був у межах цивілізованої Европи, а не десь у закутині світу. Де-не-де дохо­дили звідомлення, які комуна клеймувала пропагандою.

Декілька років тому збиралися записи очевидців для бібліотеки Американського Конґресу. Ними можуть ко­ристуватися дослідники.

Мало світ цікавиться минулими подіями. Україн­ський нарід не сміє забувати за найбільший варвар­ський злочин проти українського народу. Український нарід зобов'язаний задокументувати всі доступні опи­си, що в пам'яті уцілілих постійно стоять привидом і зістануться на все життя. Мусить постійно стояти в обороні невинних, безіменних жертв комуністичного терору.

Дати народження й число школярів перед голодом і після голоду 1932-1933 років дадуть підсумки скіль­ки згинуло дітей шкільного віку. За браком учнів по селах кляси зводилися.

Учителі шкіл, яким декуди вдавалося, як моєму батькові, виклопотати харчі на гарячі сніданки для школярів, одною мисочкою супу денно зберігали жит­тя дитини. Жоден учень не оминав навчання, йшов до школи, щоб мати сніданок, щоб спастися від голодної смерти.

1947 рік позначився також недостачею в харчу­ванні. Безсумнівно допомога червоному Китаю, будо­ва світового комунізму лишала завжди наслідки.

Протягом існування Союзу населення України пе­режило скрутні часи 1921 р., голодомор 1932-1933 ро­ків, недостачу 1947 року, а також постійно було у стані недоживлення, в повній підлеглості, утвердженій за­лежності.

Дослідження геноциду лежить на совісті кожного українця. Дослідження утвердить послідовне вини­щення корінного населення країни жорстокими засобами, закріпляючи дати на сторінках історії і належну відповідальність.

Зачитано виїмок із спогадів батька - очевидця по­дій 1932-1933 р., як також зачитано поему «Брати».

Спогади були надруковані в квітні 1955 року в часописі «Новий Шлях» в Канаді під приданим роду прізвищем І. Писаренко. Подаються спогади вповні.

 

Іван Писаренко

ЗУСТРІЧ ІЗ ДИКТАТОРОМ

Роки 1932-34 я з родиною перебував у селі Софіївці Апостолівського району на Дніпропетровщині, бли­зько Кривого-Рогу. Рік 1932-33 в цих околицях був врожайний. Хліба нового врожаю вистачило б повністю людям, худобі, на весняну сівбу і ще частину вивезти в рахунок податку в державу.

Так думали колгоспники, збираючи врожай, а інак­ше вирішили червоні можновладці в Кремлі. Най­більший тиран світу, за всі часи існування людсько­го суспільства - Джуґашвілі-Сталін вирішив вини­щити український нарід голодом. Було надано кол­госпам хлібоздачі, що земля не давала і не могла дати такого врожаю за рік. Хліб з-під молотарок вивозили в рахунок хлібоздач на елеватори. Колгоспникам ви­давали авансом по 300 грамів на трудодень зерном, а також: дозволили засипати посівні фонди для весня­ного засіву. Все останнє зерно було до зернини вивезе­но. Колгоспникам за їхню працю не залишилося нічо­гісінько. Ввесь фураж теж вивезли в рахунок пляну. Для худоби залишили полову та солому. Дарма що ви­везли увесь врожай, але пляну хлібоздачі не виконали й на половину.

На цьому московські большевики не заспокоїлися. Вони настирливо вимагали знову хліба, мотивуючи це тим, що хліб колгоспники розкрали і сховали. Бо­жевільна влада кинула божевільне гасло: «плян хлібоз­дачі мусить бути, не дивлячись ні на які наслідки, ви­конаний».

Низи приступили до його виконання. З району до колгоспів надіслано комуністів, які мусили контролю­вати і форсувати цю чорну роботу. На селі це дістало назву «викачка хліба». На допомогу комуністам з району, в кожному колгоспі були утворені «буксирні бриґади» з сільської голоти, неробів, п'яниць та злодіїв. Цим «лю­дям» тратити було нічого, вони ніколи нічого власного не мали. Отже, самі придатні виконавці! Ця бриґада ходила від двору до двору, відбирала лишки того хлі­ба, що колгоспники авансом отримали під час молоть­би і не встигли з'їсти. Відбирали й те, що колгоспники придбали з власних городів. Не тільки зернові культу­ри, але квасолю, горох, чечевицю, соняшникове на­сіння відбирали до зернини.

У селі Софіївці до складу такої бриґади входили: Федір Стовба - «колишній червоний партизан», інвалід на одній нозі. Одну ногу йому «відкрутили» за злодійство, а він розповідав, що втратив ногу під Варшавою, перебуваючи в кінноті Буденного, під час війни з по­ляками в 1920 році. Людина зовсім неписьменна, темна, а жорстокий, як звірюка. Другий член бриґа­ди це - Сашко Ярема - комсомолець, активіст, який у 1930 році під час розкуркулювання, викидав дітей на сніг. Батьки його були ледацюги. Болобан - ком­сомолка активістка аморально-розбещена дівка понад 25 років. Це сміття, покидьки суспільства, були жорс­токо немилосердні, не тільки для дорослих, але й для дітей. Забираючи все до зернини, ці яничари засуджу­вали людей на голодну смерть.

І коли це діялося? Не в часах Джинґіс-Хана або Батия, а в 20 сторіччі, в країні «робітничо-селянської влади». Виходить що самі селяни виносили собі засуд смерти.

Рік 1932 був на викінченні. Всяка робота мусить давати свої наслідки. Дала наслідки і ця «Каїнова ро­бота»: в місяці грудні можна було бачити опухлих від голоду людей.

Прийшов чорний рік 1933. Люди намагалися ряту­ватися, але було надзвичайно тяжко. В околиці хліба не можна було дістати. Деякі родини стали таємно виїздити на Кавказ, в Донбас, не знайшовши поря­тунку, стали пухнути і вмирати. Були випадки канібалізму (людоїдства). На станціях і базарах валялися померлі люди. Ось що зготовив був українському на­родові некоронований «червоний цар» сатрап Сталін.

Робітники і службовці отримували свою мізерну пайку, яка їх зберігала від смерти. Як же жили в цьому часі вбивники? Себто, всі помічники головного крем­лівського ката № І. Тут мова йде про партійних бонз, НКВД, прокурорів, суддів і про усю вишу олігархію цієї варварської системи. Жаден з них та їх родин не опух і не згинув з голоду. До їхньої диспозиції були спеціальні розподільники-крамниці, в яких отримували: білий хліб, м'ясо, консерви, шинку, ковбаси, сир, цукор, какао, чоколяду, риж, цукерки та різні печива. Все відпускалося по неймовірно низьких цінах. В тому часі, коли навколо снували тіні виснажених голодом людей, можна було побачити червонопиких, виживлених із спеціяльних розподільників. Ці сталінські держимор­ди не звертали ніякої уваги на тих пухлих матерів з висохлими, як щепочки, немовлятами. Матері блага­ли спасти їхніх, ні в чому невинних дітей. Ці відгодо­вані, звироднілі червоні посіпаки наче не розуміли мови бідних селян.

Я був свідком одної сцени в тому часі. На початку квітня, коло 7 години ранку, я прибув в райцентр Апостолове, і напрямився на пошту. Прохожу біля бу­динку райвиконкому. На ґанку лежало двоє померлих людей, яких міліція ще не встигла забрати. Я зупинив­ся на певній віддалі в парку і став стежити, що буде далі. В 8 годині до будинку райвиконкому стали схо­дитися службовці. Вони переступали через голови по­мерлих і заходили до середини. За якоїсь півгодини крокував з течкою під рукою сам голова райвиконко­му, випещений, червонопикий партієць. Підійшов до ґанку, кинув мундштук від викуреної папіроси, теж переступив через голови померлих і пішов до середи­ни «урядувати». Чути було як задзвенів телефон в кабі­неті голови району. Негайно з'явилася підвода і два міліціонери. Трупи, як дрова, вкинули до підводи і по­везли до раніш заготовлених ям.

Копали ями для померлих наперед. За кожну вико­пану яму платили 2 або 3 кг хлібом. Цю яму двом лю­дям треба було копати цілий день.

Як же реаґував районний бонза - голова райвикон­кому на це? Аж ніяк. Сталін сказав: «секір башка» і ніяких мідних. Червона влада мовчала. У пресі жод­ним словом не писали про голод в Україні, людоїдство, про зовсім вимерлі села. Через радіо можна було почу­ти заклик виконати гасло «вождя»: «виконати п'ятирічку за 4 роки», «наздогнати і випередити капіталістичну Америку».

*  *   *

Лютий 1933 року. Голова Софіївської сільської ради - комуніст Дрок отримав з области термінову те­леграму такого змісту:

«Все зерно посіяних фондів у колгоспах негайно ви­везти на елеватори в рахунок невиконаного пляну хлі­боздачі. Всіх тих, хто буде ставити спротив цьому роз­порядженню, негайно арештовувати і віддавати до суду. Голова облвиконкому Гаврилов. Секретар обко­му партії Хатаєвич».

Це було один місяць до весняної сівби. Але директи­ва з центру мусить бути виконана. Ніхто не хотів ста­вити спротиву і їхати до білих ведмедів на північ. Тут погано, але там в сотні разів гірше. Автомашин колго­спи не мали і все зерно треба було перевезти виснаже­ними кіньми, половиною того поголів'я, яке лишилося на весну 1933 року.

Ті з селян, які покладали надію на весну, на майбутній врожай, з отриманням цієї вбивчої телегра­ми зовсім втратили надію. Був посівний матеріял, за­лишилася частина тяглової сили, частина ослаблених, але ще живих людей... Сподівалися хоч і не увесь масив, але якусь частину поля засіяти. А тепер, що роби­ти? На що покладати надію?

В тому часі я мав добрі взаємовідносини з головою колгоспу «Згода», Софіївської сільської ради. Це був Михайленко, дуже симпатична людина. Він тихенько запитав мене: «Хто там керує в Москві? Коли б це справді була влада робітників і селян, то не виморюва­ли б селян голодною смертю». Я відповів йому, що для мене це теж не ясне.

Другого дня стали вивозити посівне зерно на елева­тор. Два тижні возили і врешті-решт вивезли, пляну хлібоздачі не виконали. Частина коней сконала від цієї операції. Але директива червоної Москви була викона­на. За два дні після вивозу хліба, голови колгоспів от­римали нову телеграму, але не з области, а з району. Зміст цієї телеграми був такий: «Головам колгоспів не­гайно виїхати до Райзаготзерно і укласти умову на от­римання насінної позички, для весняної посівної кам­панії».

Голови колгоспів виїхали і підписали умову. Умова була така: за 100 кілограмів «позиченого» зерна по вро­жаю колгоспи мусять повернути 150 кілограмів. Це є державна позичка - 50 % зиску за декілька місяців. Який же хліб отримали колгоспи в позичку? Це той хліб, який вони два тижні возили на елеватор. Отже, подвійний грабунок. Забрали власний хліб колгоспів, потім його віддають у позику і ще беруть 50 % зиску. Це був грабунок державних розбишак, прикритий за­конами аморальної влади. Але умова була підписана і те зерно, яке возили на елеватор, мусили возити з еле­ватора до колгоспів.

Голови колгоспів просили керівників району дати хлібну позичку для людей і фураж для худоби. їм було відмовлено, бо не було цього в директиві. В тому часі, коли люди пухли і вмирали з голоду, на елеваторах і в дру­гих хлібосховищах було повно хліба.

Надійшла весна. Люди ослаблені йшли в поле. Працездатність цих людей була дуже низька, але люди працювали і мріяли про майбутній врожай. Більша половина землі була під озиминою, засіяною восени 1932 року. Тяжко і гірко, але рештки землі були засіяні весною. З великим трудом, ті з колгоспників, які ви­жили, засіяли свої городи і на початку літа стали підживлятися молодою городиною.

Врожай 1933-34 року був чудовий. Всі культури давали рекордний збір. Озима пшениця давала 30-40 центнерів з гектара. Тяжко було збирати цього року такий великий урожай. Людей було набагато менше, бракувало тяглової робочої сили. Але на збір врожаю було піднято усе живе. Ті корови, які лишилися в кол­госпників, були мобілізовані на косовицю, скиртуван­ня та молотьбу хліба. Цього року плян хлібоздачі було на половину зменшено.

Реальний плян хлібоздачі цього року колгоспи Софіївської сільської ради виконали повністю і достро­ково. Скиртування і молотьба хліба затяглися до пізньої осені. Лише було обмолочено половину врожаю. Друга половина була заскиртована і залишилася на весну. По Софіївській сільській раді колгоспники одержали по 10 кілограмів зерна на трудодень. Колгоспникам було дозволено вільно продавати лишки свого хліба на базарах. Робітники, які отримували хліб по карт­ках, могли купити за 8 карбованців пуд високоякісної пшениці.

У цьому році колгоспи Дніпропетровської области достроково виконали пляни хлібоздачі. Не тільки вико­нали пляни хлібозаготівлі, а й віддали позичку з 50 % відсотками.

*  *   *

«Ясне сонечко» Сталін, який вимордував близько 7 мільйонів українського селянства, захотів у себе в Мос­кві бачити делеґатів від колгоспів областей з рапортом, про дострокове виконання пляну хлібопоставок. Дніпропетровську область цього часу утворювало 50 районів. З кожного району мусив один чоловік увійти до складу делеґації. Від Апостолівського району було визначено колгоспника Орленка з села Михайло-Заводське, Софіївської сільради. Орленко мав посаду комірника в колгоспі. Всі зернові ресурси в колгос­пі були під його опікою. Районове НКВД, впродовж місяця, перевіряло родовід Орленка до трьох поколінь і визначили його можливим бути на прийомі «вождя».

В половині місяця лютого, 1934 року, делеґати від районів стали перед очі секретаря обласного партій­ного комітету товариша Хатаєвича.

Хатаєвич подрібно повчав про те, як члени делеґа­ції мусять вести себе перед «генієм людства». Ніхто не смів «отця усіх народів» ні про що питати, але мусив лише відповідати, коли його запитає «великий». Був визначений один із делеґатів, який мусив вітати «про­довжувача справ Маркса - Енґельса - Леніна» і вручи­ти йому рапорта. Сам Хатаєвич склав коротенький конспект - привітання «корифею науки» і зобов'язав цього делеґата «визубрити» цей текст на пам'ять.

Делеґація складалася з 3 жінок і 47 мужчин, та од­ного провідника, якого визначив сам Хатаєвич.

Ввечорі того самого дня делеґація сальон-вагоном з рестораном виїхала до Москви. Спали в «м'яких» ку­пе, на розкішних постелях, харчувалися в сальон-ресторані вагона. їсти й пити було досить. За 36 годин прибули до Москви, на Курський двірець. Делеґатів не приділили до готелю, а ввесь час побуту в Москві три­мали у вагон-сальоні, на Курському двірці. НКВД не хотіло допустити, щоб делеґати розповіли правду про морд в Україні. У сальон-вагоні делеґати були підпо­рядковані «Опікунові» з Дніпропетровського Обкому партії. Без його наочної контролі ні один з делеґатів не міг сам відлучитися особисто.

Другого дня делеґати оглядали московські видови­ща. Новенькими автомашинами повезли делеґатів до Третьяківської ґалерії, біля Серпухівської площі.

В цій мистецькій ґалерії були зібрані картини багатьох російських мистців, були картини деяких і західньо-европейських мистців, були твори і ук­раїнських малярів і різьбарів. Делеґатів привабила чудова картина маляра Репіна: «Запорожці пишуть листа до турецького султана». При картині міститься і копія самого тексту письма, написаного україн­ською мовою. В ґалерії знаходяться декілька малюнків і Т. Шевченка. Хто бував у цій ґалерії, напевно звернув увагу на картину: «Іван Лютий - московський цар уби­ває свого рідного сина». Делеґати приділили оглядові цієї картини трохи більше як півгодини часу. Ця кар­тина нагадувала українським делеґатам, що Москва не змінила своєї поведінки впродовж всього своєго існування. Кров лилася за Івана Лютого і кров ли­лась, тільки в мільйони разів більше при диктатурі Сталіна.

Огляд ґалерії зайняв половину дня. Обідали делеґа­ти в розкішному московському готелі «Метрополь». По виставнім обіді, делеґатів повезли оглянути москов­ський завод шарикопідшипників. Цей завод займає велику площу і модерно устаткований. Чому комуністи звернули 100 % увагу на його обладнання, на абсолют­ну чистоту і порядок? Вони спроваджують на огляд цього заводу закордонні делеґації, на яких він викли­кував позитивне враження. На решті заводів Москви і провінції панувала повна «безалаберщина», був бруд, допотопне устаткування і вживано первісних методів праці.

По вечері делеґати були присутні у «Великому теат­рі» на опері: «Євгеній Онєґін». Цей театр збудували не большевики, а перейняли вони його в спадщину від царату. Для звичайного московського робітника до цього театру не можна було дістатися. Він був доступ­ний тільки найвищій совєтській аристократії. До цьо­го театру були стягнули найкращих артистів і музиків із комуністичної імперії.

Другого дня делеґати відвідали мавзолей, де бачили забальзамованого Леніна, основоположника цієї роз­бійницької системи комуно-большевизму.

Третього дня делеґати мусили стати з рапортом пе­ред самим «батьком, учителем і другом». По обіді, в другій годині, повезли делеґатів на авдієнцію. Але по­везли не до Кремля, а до будинку ЦКВКПб, яий міс­тився на одній з вулиць за межами Кремля. Будинок був чотириповерховий, масивний, дуже простої архітектури. На нижньому поверсі заводили делеґатів гру­пами до ліфту і підіймали на четвертий поверх.

Вийшовши з ліфту, делеґати опинилися в просторій кімнаті, просто прибраній, без усякого комфорту. Сто­яв стіл, накритий зеленим сукном, декілька крісел, на стінах розвішені портрети сталінських достойників: Калініна, Воропіилова, Буденного, Каґановича і дру­гих. Портрета Сталіна не було. Делеґати вирішили, що це і є кабінет «вождя».

З кабінету вело двоє дерей. Через одні двері ввійшли делеґати, а з других дверей мусив з'явитися Сталін. Всі спрямували погляди на ці двері. За пару хвилин увійшов Сталін у супроводі Каґановича, але не з тих дверей, з яких його чекали, а через ті двері, якими до кабінету заходили делеґати. Сталін був у військового покрою убранні, в чоботях, плащ був накинений на плечі. На голові був військовий кашкет. В руках кури­лася люлька. Лице було землисто-бліде, рябе, аж поко­пане, одне око було прижмурене, теж пошкодженне віспою. Ось чому в його кабінеті не було його портре­та! Дійсність і портрет утворювали б надзвичайно ве­ликий контраст.

При вході диктатора, всі делеґати піднялися з крі­сел. Вийшов наперед делеґат з рапортом у руці і став виголошувати привітання. Він почав говорити шабло­нове привітання: «Великому, дорогому вождеві»... і на Цьому став, закашлявся, зашарівся і не міг далі вимо­вити слова. Останні делеґати мовчали, бо їм не доручено було говорити. Сталін сам заговорив:

-  Давайте говорити просто, без вождів, а скажіть чому ви сюди з'явилися і з чим? Можете говорити своєю рідною мовою (українською), а товариш Каґанович буде мені перекладати.

Далі Сталін продовжував:

-  Я хочу знати, які ви маєте цього року досягнення в колгоспах, який зібрали врожай, скільки колгоспники отримали на трудодень в натурі та грішми.

Виступали делеґати і рапортували. Там в деяких кол­госпах колгоспники отримали на трудодень по 8 кіло­грамів в зерні і по 2 карбованці грішми. Там знову отримали на трудодень по 10 кілограмів зерна і по 2 крб, 50 копійок грішми. В інших колгоспах отрима­ли на трудодень по 12—15 кілограмів натурою і по три карбованці грішми. До речі, все це були передові, так би мовити, показові колгоспи. Це не вдоволило Сталі­на. Нарешті, виступив делеґат з Високопільського ні­мецького району і заявив, що в його колгоспі отри­мали на трудодень по 20 кілограмів зерна і 5 крб. грішми.

Сталін сказав:

-  Це добре. До такого стану треба довести усі колгоспи.
Далі Сталін, звернувся до делеґатів:

-  Як у ваших колгоспах поводяться з жінками? Чи ви не відбираєте в них їхніх прав?

Виступив делеґат Ново-Празького району Панас Вороний, який заявив, що в їхньому колгоспі є сви­нарка Палажка Острокінь, ударниця, яка виробили за рік 625 трудоднів. Вона своєю роботою побила рекор­ди найкращих у роботі мужчин. Каґанович перекла­дав диктаторові зміст російською мовою. Диктатор поволі витягнув хустку, провів нею по усах, потягнув люльку і саркастично запитав:

-  Добре мати таких жінок у колгоспах, але чому її я не бачу серед складу делеґатів?

Делеґат почервонів і не радий був, що й виступив. Авдієнція доходила до кінця. Кінцеве і заключне слово було за диктатором, який закликав виконувати державні зобов'язання. Він ні одним словом не обмовив­ся, не запитав про 1933 рік, про голод, канібалізм, про немовлят, які загинули, і що їх убивником він був. Вся авдієнція була присвячена рекордному врожаю 1933-34 року.

Трьом жінкам-делеґаткам, по розпорядженні дик­татора були подаровані ручні годинники. Делеґатам мужчинам дозволялося купити за власні кошти любу річ, для власного вжитку, для себе за половину ціни. На останку делегація запросила диктатора на бенкет, який улаштовано на кошти Дніпропетровської области. Сталін вибачився, що не може бути присутним за браком часу. Він пояснив, що готується до якогось З'їзду. На цьому делеґати залишили Сталіна.

Четвертий день був останнім днем перебування делеґації в Москві. Ввечорі Дніпропетровська делеґація давала бенкет. Крім делеґатів на бенкеті були присутні такі большевицькі вельможі: Ворошилов, Каґанович, Калінін, Буденний, Мікоян та інші. Пити та їсти було що хочеш і скільки хочеш. Почали з тостів. Пили за Сталіна, за Калініна, за Ворошилова, за Буденного. Пили за виконання п'ятирічного пляну, за колгоспи. Це було спочатку. Далі пили без тостів. Делеґати так понапивалися, що путали Ворошилова з Буденним, а Каґановича з Мікояном. Жадним словом ніхто з цих сталін­ських достойників не запитав делеґатів про 1933 рік, про морд селянства. Наче б того не було.

Пізно вночі бенкет скінчився. Делеґати були п'яні до непритомности, не краще було і з «сталінськими вельможами». Жаден із них не міг дістатися до свого авта власними ногами: присутні НКВД провадили під руки достойників до їх авт. Буденний так перебрав, що його винесли як колоду.

Вдосвіта вагон із делеґатами вирушив із Москви до Дніпропетровська. По повороті до колгоспів, делеґати мусили об'їздити колгоспи усього району і робити від­пити про подорож до Москви і про зустріч з тим, хто дав «заможне і щасливе життя».

 

*    *    *

Наступив 1934-35 рік. Пляни хлібоздачі підвищено. МТС (машино-тракторні-станції) за роботу тракторів, молотарок, комбайнів забирали за свою роботу половину врожаю.

У 1934-35 році колгоспники Дніпропетровської области не поїхали до диктатора з рапортом, бо отрима­ли на трудодень по 1/2 (пів) кілограма зерна. На базарях не можна було купити хліба і за 100 карбованців. Але цього року не було «буксирних бригад», не відбирали того, що колгоспники зібрали з городів. Жили злиден­но, але з голоду не вмирали.

Тактику Сталін змінив лише на один рік, а політику продовжував попередню.

 

 

 

 

А. Тиховська

БРАТИ

 

Любов братерська наполегло

На південь з півночі прийшла,

Ввесь люд, вільне козацтво

У свої пута утягла.

Як рівний з рівним виглядало -

Богдан угоду підписав.

Обман відчув Богун і шаблю

Проти ярма переламав.

Покров братерської любови

Козацтво нищив, плюндрував.

Життя без проблиску на краще,

Народ у гніті лиш стогнав.

Павло Петра на суд Господній

Стати покличе за діла -

Петро пробив вікно в Европу

На кістках білих козака.

Із рівня меншим брат зробився

Без прав на землю, на чуття,

В поті чола, завжди у праці

Мало проходити буття.

Колись на землях запорозьких

Жили й селились козаки,

Їх обезправили, й фортеці

Скрізь будувати почали.

Останній кошовий із Січі

Проклав дорогу в Соловки,

Тим шляхом слали мільйони

Ті ж доброзичливі брати.

Щодалі сунулись на південь,

За ними вслід ішли пани,

Козацьким людом торгували

Від люльки аж до бороди.

Прийшла на мову заборона,

Сам цар указ той підписав,

Щоб брат в письменстві рідну мову

Не смів вживати, забував.

У розпачі не раз шукали

Колишні вольності знайти,

За волю мусили боротись,

На смерть із ворогом іти.

Не обійшлось без Кочубеїв,

Тяглись в болото, де брати,

Дістать пошану забажали,

Стали підніжками Москви.

Жили, родились, і вмирали,

Час йшов - призабували,

Що у могилах степових

Отам брати їх полягали.

Під Крутами і під Базарем

В нерівному бою упали,

За свою правду в своїй хаті

Від кулі братської вмирали.

Їх смерть за волю України

Хай буде променем для всіх,

Бо вибрали свою свитину,

А не обіцяний кожух.

Любов'ю, приязню хвалились,

Чому ж тоді усю родину:

Сестру і брата, матір й батька

В Сибір зсилали, в домовину.

Великим голодом морили,

За що карали немовлят?

З могил ніхто не міг піднятись,

Щоб смерть за смерть в бою віддать.

Голодна смерть шаліла всюди,

Німіли села навкруги,

Навіть могили почорніли,

У них тужили козаки.

Що завинили немовлята,

Кому? Коли? - ще не жили,

Невже образили чимсь брата,

В могили праведні пішли.

І не жаліла смерть нікого,

Без хліба селянин вмирав.

Сім мільйонів звели з світу,

Голодний брат усе прощав.

У сім'ях бідних, безпорадних

Не змогло вижити й одно,

Тоді, як кидали скрізь гасло:

«Жить стало лучше, жить стало хорошо».

Підступно нищили, вбивали

Всіх тих, хто порив духу мав,

Топили правду на дні моря,

Народ у путах дальше спав.

Петлюру вбито у Парижі,

І Коновалець вирок мав,

Бандеру теж не оминули, -

Хто проти став, той смертю впав.

Богом дарована земля,

Полита кров'ю поколінь,

На ній старались повсякчас

Творити «родіну» для всіх.

Сусіда можна шанувати,

Тільки не брать за приймака,

З народу правного терором

Для себе зробить кріпака.

Одні могили розривали,

Другі ще й землю розвезли,

Свою історію творили,

Стираючи навіть сліди.

Повстане дух із крови й кости,

З лиця не стре терор брехня.

Минуле славне стане правним,

Знову відродиться душа.

Душа з землею нероздільна,

Як хвиля в морі вирина,

Без «брата старшого» у світі

Всі мають право на життя.

Настав вже час, рука Господня

Мечем огненним вкаже де,

За кривду, вчинену віками,

На страшний суд їх приведе.

І «старший брат» перед молодшим

Вже мусить прощення просить,

Чи хтось той злочин проти людства

Може забути і простить!

1999 р.

 

Богдан Михайлишин

ВШАНОВУЮЧИ ПАМ'ЯТЬ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ

В історії кожного народу є славні та сумні сторінки. Не лише зловісно сумною, а радше, невимовно болю­чою та трагічною сторінкою в житті українців стали роки навмисно створеного голоду 1932-1933 років. Його заподіяв більшовицький режим Москви на біль­шій території України, щоб знищити працьовитого господаря у селі, поховати думку про здорове почуття приватної власности, підірвати християнський дух нації та остаточно поставити на коліна українців. На превеликий жаль, безбожній більшовицькій орді це вдалося. За різними дослідженнями, у результаті цьо­го нечуваного в історії людства злочину страшною му­ченицькою смертю загинуло від 7 до 12 мільйонів осіб, з них майже половина дітей.

Щороку українська громада Торонто вшановує світлу пам'ять своїх колишніх краян, замучених голо­дною смертю. На українській оселі «Сокіл», що у сели­щі Гакстон, вже понад 10 років стоїть хрест скорботи за цими людьми. Цього року українська громада, ор­ганізована керівниками УНО Торонто-Місто та УНО Торонто-Захід, вже вкотре зібралася, аби пом'янути не­винно замучених.

Протяжне бамкання дзвона скликало українців до двох розміщених поряд освячених місць - каплички, де щонеділі та у свята відправляють Службу Божу, та пам'ятного хреста, поставленого на честь жертв Голо­домору.

Урочистість розпочалася літургією, яку відправив священик Богдан Сліпий біля каплички. Відтак, біля хреста скорботи була відслужена панахида за упокій безвинних душ, до якої долучився ще один парох – Богдан Сенцьо. Схилені хоругви, організаційні і де­ржавні прапори Канади й України, застиглі погляди людей - все це підкреслювало ваговитість панахиди.

Дуже доречними й проникливими були слова отця Богдана Сенціва. Він наголосив, що обмануті більшо­вицькою брехнею про нечуваний голод в Україні, силь­ні світу того залишилися глухими до останніх кволих стогонів українського селянина. Московський войов­ничий атеїзм справляв відьомський шабаш на спухлій від роздутих людських животів родючій землиці. Чинилася чи не наймаштабніша у світі нелюдська за своєю жорстокістю вакханалія.

Відтак усіх присутніх було запрошено на другу час­тину вшанування, що розпочалася традиційною мо­литвою. Була коротка й сумна, але дуже вміло й любовно приготована скромна тризна. Диригентську па­личку взяла у свої руки пані Ірина Кравець. Голови двох управ - місто, й Володимир Сукнацький, УНО Торонто-Захід, запалили свічку пам'яти на честь помер­лих.

Перше слово було надане голові УНО Торонто-Захід панові Володимирові Сукнацькому. У короткій про­мові він підкреслив, що після розправи над українською інтелігенцією, не лише найбільш освіченою та культурною, але й національно свідомою частиною українців, у кінці 20-их і на початку 30-их років мо­сковський режим одразу ж взявся за найбільш пра­цьовиту та морально чисту верству нації - селян. За дуже короткий період була знищена третина сільського населення України. Найбільш ненависними московсь­ким «стратегам» були молоді здорові чоловіки. Найбільш беззахисними стали діти.

Головним доповідачем мітингу був голова головної управи Української Стрілецької Громади Канади Анд­рій Славич. Він одразу ж зазначив, що проти праце­любного українського селянина, який віками плекав свою рільничу культуру, була кнута жорстока, антигуманна, завжди голодна, а тому надзвичайно агресивна, репресивна машина. Нею керували кримінальні злочинці й аморальні типи. Мирний український селя­нин був безсилий проти цього монстра. За короткий час у селах не залишилося нічого їстивного. Здоровші й кмітливіші втікали у міста, там можна було якось вижити, ставши «пролетарем». Та й не ставили собі більшовики за мету викосити місто, бо воно ніколи й ніде не було таке національно монолітне й морально здорове, як селяни. Церковну власність скрізь конфісковували й вивозили або нищили, із церков і монасти­рів робили клуби, склади, стайні. Священиків і ченців вбивали, будь-які релігійні спроби жорстоко карали й переслідували. За дуже короткий час в Україні май­же зникли всі ознаки цивілізованого християнства.

А масний український чорнозем все більше вкри­вався тілами ратаїв. Все, що можна було споживати, у селян відібрали. Від голоду паморочилося в голові. Сусід, аби вижити, писав донос на сусіда, а нерідко й убивав за чудом вцілілий чи покрадьки спечений ді­тям буханець хліба. Непоодинокими були й факти людоїдства. Так працьовитого й непокірного українського рільника московські колективізатори заганяли у кол­госпи - цей новітній радянський «рай» у селі. Заганяли жорстоко й цинічно, а самі, нічогісінько не тямлячи у рільництві, його очолювали. Людей, які зробили свої родючі землі визнаною світом житницею Европи, мали навчати зайди, які ще вчора «були ніким, а стали всім»! Цей «навоз», на жаль, навчив українців багато! І сьогодні духовне здоров'я нації, з сумом констатував доповідач, повертається дуже повільно. Одинадцять років незалежности ще не принесли сподіваних змін. Але вони неминуче настануть. Бо лише правда про колишнє й сучасне нації здатна розкріпачити її здорове, національне свідоме ядро.

Завершуючи свою доповідь, пан Славич запитав себе і у всіх, чи достатньо ми робимо, аби час не заму­лив у людській пам'яти цієї трагічної сторінки нашої історії. І сам за всіх відповів, що ні. Робити слід більше й активніше, аби світ знав про не таку вже й давно трагедію українського народу, а кожне наступне по­коління щороку ставило свічку скорботної пам'яти за упокій їхніх душ.

Художньо прочитаний Іриною Кравець нарис Івана Гринчишина «Клин клином» був більш ніж доречним для увиразнення картини голоду. Люди заціпеніло слу­хали жорстоку правду про страшні події того часу.

Коротко й проникливо звернулася до учасників па­нахиди з вітальним словом голова Крайової Управи ОУК пані Ірина Вашук. Вона сказала, що нинішня урочиста акція є добре організована та напрочуд по­трібна. Водночас пані Вашук погодилася із голов­ним доповідачем, слід більше робити для гідного вша­нування пам'яти інших краян, замучених голодною смертю у 1932-33 роках.

Ірина Кравець просить підвестися людей, які були очевидцями голоду і якимось дивом небесним уціліли.

До слова запрошують Миколу Латишка - поета, ко­лишнього співака й учителя, який у той страшний час мав 6-7 років. Початок спогадів був неочікуваний. У наші дні, повів він, частина людей дуже хоче змар­ніти. А їм вперто заважають спокусливі гамбургери, ростбіфи, чізбургери, що їх наполегливо рекламує харчувальна індустрія. Як тут ситим зрозуміти голодних? А він виразно пам'ятає інші часи.

Моторошно було слухати оповідь пана Латишка, як дорослі й діти вишукували взимку на городах змерзлу, напівгнилу картоплю, з якої можна було зварити крохмаль, що якось притуплював голод. Відтак люди ва­рили та їли вже здичавілих і дуже вимарнілих від недоглядання собак і котів. Сильніші намагалися впо­лювати горобця чи ворону, зловити мишу чи щура, виполохати із загати їжака, зовсім кволі варили кору, коріння, навесні їли молоду траву. Небіжчиків, що не­рідко по кілька днів лежали просто неба, вже й не хо­вали по-людськи, їх просто звозили возами на цвинтар і покотом зсипали у велику яму.

Страшний то був час, кілька разів скрушно наголо­шував пан Микола Латишко. Він повторив думку по­передніх промовців, що основною метою навмисно створеного жорстокого голоду було намагання вбити національний український дух, залякати вцілілих, по­легшити енкаведистам насильну колективізацію. Насамкінець очевидець цих подій прочитав власного вірша про пережитий жах і щиро закликав присутніх ніколи не забувати померлих від страшного голоду, щороку вшановувати їх пам'ять.

«Новий Шлях», Торонто, Канада 5 вересня 2002 р.

 

В УКРАЇНІ ТА США ВШАНУВАЛИ ПАМ'ЯТЬ УКРАЇНЦІВ - ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ

Джерело: Релігійно-інформаційна служба України (RISU)

17.11 //Міжнародні відносини//

НЬЮ-ЙОРК - КИЇВ - У рамках відзначення 70-ї річ­ниці Голодомору в Україні, 15 листопада у централь­ному католицькому храмі Нью-Йорка (США) - соборі Святого Патрика, відбулася урочиста служба-реквієм, проведена українськими і американськими церковни­ми ієрархами.

Учасники акції зробили акцент на спільній заяві де­легацій України, США, Канади, Російської Федерації та ЗО інших країн-членів ООН. У ній, вперше в історії Організації Об'єднаних Націй, Голодомор в Україні ви­знається трагедією, спричиненою діями тоталітарного режиму.

Церемонії передувала урочиста хода вулицями Нью-Йорка. Тиждень пам'яти Голодомору в Україні 1932-33 років проходив у Нью-Йорку з 10 по 15 листопада. У рамках цієї міжнародної акції, організованої По­стійним представництвом України при ООН спільно з Генеральним консульством України в Нью-Йорку і про­відними українськими організаціями в США, було про­ведено заходи у рамках штаб-квартири ООН, Колум­бійського університету та інших закладів, - повідомила інформаційна агенція УНІАН.

«Світ повинен знати урок з цієї чорної сторінки іс­торії, щоб подібне ніколи не повторилося», - йдеться у посланні Джорджа Буша до українського народу знагоди 70-ї річниці Голодомору.

«Вісник», Вінніпеґ, Канада 1-15 грудня 2003 р.

 

 

Леонід Полтава

 

БАЛЯДА ПРО ГОЛОДНОГО ХЛОПЧИКА

 

Рік Тридцять третій...  Все в руїні...

Навколо люди - ледь живі,

Бо хліб зростав на Україні,

Але пекли його - в Москві...

Коли ж нестало мами й тата

(Бо все пожер ЕСЕСЕСЕР),

Він підпалив біленьку хату -

І сам із хатою помер.

Нема могилки. Тільки квіти,

І довго-довго дзвін ридав...

Петрусь не зміг у хатці жити,

Але й катам її не дав!

 

 

ВІДКРИТТЯ ПАМ'ЯТНИКА

ЖЕРТВАМ ГОЛОДОМОРУ

В УКРАЇНІ 1932-33 р. В 72-у РІЧНИЦЮ

КАНАДА, ВІНДЗОР, ОНТАРІО

Українська організація КУК у Віндзорі, Онтаріо рі­шила високо та належно відзначити 72-у річницю страшного, політичного, штучного голодомору в 1932-33 роках в Україні, якого не знало людство за всю свою історію. З ініціятиви відділу КУК, 13-го листопада 2005 ро­ку о год. 3:00 по обіді в Джаксон Парк відбулося відкриття Пам'ятника Жертвам Голодомору. Після відкриття пам'ятника отці з української православної та католицької Церкви - митр. Евген Галицький і прот. Павло Березняк, при співі хору з української католи­цької Церкви під проводом о. Петра Грицика, відслу­жили панахиду й посвятили пам'ятник в пам'ять мільйонів ні в чому невинних синів і дочок нашої зне­доленої Матері-України, котрі своїми трупами встели­ли найродючіші землі Европи.

Вже 72 роки минуло з того часу, як по Україні пройш­ли вогні терору, де загинули мільйони вбитих жорстоким режимом. Цього дня українська громада у Віндзорі від­значила цю річницю особливим чином й доконаним фактом. Пам'ятник Жертвам Голодомору, як і виписа­ні на ньому незгладимими літерами, буде споминати історію українського народу, що проживали під час цієї трагедії.

Для належної підготовки до річниці, члени органі­зації КУК на своїх нарадах, ще довго перед призначе­ним днем, вибрали спеціальний будівельний комітет, що його очолила Леся Назарович.

Крім фінансової скрути організації, одним з голов­них завдань комітету виринула ідея побудувати пам'ятник «Жертвам Штучного Голодомору в Україні - 1932-1933» та увіковічнити цей проект. Головним промо­тором і душею проекту був видатний організатор всіх національних імпрез у Віндзорі - голова відділу КУК, Петро Мицак. На цих нарадах було сказано: «Починає­мо цей проект своїми власними силами і сподіваємось, що наш народ підтримає нас, бо робимо це не для ін­тересу, ані для слави, а робимо це в імені народної справи. Ми віримо, що можна оператись на народній силі і лише своїми власними силами зможемо завер­шити цей пам'ятник». Це була ясна і недвозначна мета, яку накреслив собі комітет.

Ідея побудувати пам'ятник викликала глибоке заці­кавлення та притягнула до співпраці свідомих праців-ників-патріотів до більшої праці. Крім ясно накрес­леної програми-праці, одною з перших ухвал будівель­ного комітету було звернення до українських організа­цій і української громади про фінансову допомогу. «Допоможіть нам завершити цей проект», - звучали слова Петра Мицака.

Крім недостатків фондів, при Божої помочі і при помочі відданих цьому проекту людей, праця пома­лу пішла вперед. Чудові здібності при проектуванні пам'ятника виявили Галина Мордованець-Реґенбоґен й Тома Реґенбоґен. Це вони з великою пошаною стави­лися до цього завдання, за що їм належиться загальне признання. Це надзвичайно цінний вклад і успіх їх праці.

Великі і успішні висліди праці будівельного коміте­ту пам'ятника ми бачимо сьогодні. Щира подяка і від­плата всім офіродавцям за їх княжі пожертви. Без їх цього пам'ятника не було б.

Хай же буде він національним пробудителем і вчи­телем та провідником нашим грядущим поколінням, Щоб вони набиралися з нього живої мудрости й вико­нували свій обов'язок перед будучністю нашої ук­раїнської спільноти в Канаді та нашого народу прожи­ваючого в демократичній й незалежній Україні.

Належиться глибока й щира подяка всім, що відда­ли весь свій час, свою працю при завершенні цього історичного пам'ятника, котрий залишиться голосом української громади у Віндзорі та околицях. За всі їхні труди нехай винагородить їх добрий й милосердний Господь Своєю ласкою і благословить їх на дальшу таку корисну народну працю.

Друга частина відзначення 72-ої річниці штучного голодомору в Україні продовжувалась в українській православній авдиторії. Після панахиди і посвячення пам'ятника та промов усі зійшлися до залі на поми­нальний бенкет. У бенкеті взяли участь приблизно 150 гостей, які репрезентували різні церковні грома­ди, світські установи і організації не лише з міста Віндзор.

«Вісник», Вінніпеґ, Канада 1-15 березня 2006 р.

 

 

«ВІСНИК» ВІННІПЕГ, КАНАДА

Всесвітнє відзначення Голодомору 1932-1933 р. в Україні

Кожного року в листопаді місяці українці всього світу відзначають Голодомор, який за вказівкою Иоси-фа Сталіна мав місце в Україні в 1932 і 1933 роках. Декотрі дослідники кажуть, що десь 10 мільйонів лю­дей померло голодною смертю, бо комуністичний ре­жим відібрав від них все продовольство і продав на міжнародному ринку, щоб фактично зламати волю, поставити українців на коліна.

Нехай Господь подасть спокій душам усопших в час цього жахливого розділу української історії, і не­хай відзначення цієї події буде для нас запорукою, що таке звірство більш ніколи не повториться.

Вічна пам'ять!

1-15 листопада 2005 р.

 

 

А. Тиховська

ВІДГОМІН В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Побіч публікацій вшановання роковин Голодомору 1932-33 років, декларацій, проголошення днів жало­би, меморіальних концертів, меморіалів поза межами України, залишено безліч спогадів у різних формах на сторінках преси, подано широкий опис подій в літера­турі в прозових і поетичних творах, висвітлюючи жорстокість тоталітаризму, поповнюючи чорні сторінки історії.

Українська діаспора була рушійною силою у вільно­му світі поза залізною заслоною у відслоненні й ви­світленні ще не вповні збагнутого геноциду 20-го століття цивілізованим світом.

Багато зусиль прикладено, щоб провідні країни сві­ту були свідомими планового виморення голодною смертю мільйонів мирного трудолюбивого українсько­го народу комуністичним посідаючим урядом.

Видання «Біла книга про чорні діла Кремля» (два то­ми) в 1953-1955 роках письменником і головним ре­дактором Семеном Підгайнім з перекладом на англійську мову було задокументованим доказом Голодомо­ру 1932-1933 років в Україні супроти всіх заперечень і постійного прикриття Москвою.

Особливо в чисельних поетичних творах можна від­чути потрясаючу глибину почуття тих, які переживали голод, як рівно ж у прозових спогадах.

 

 

 

Анатоль Галан

ГОЛОД

(Скорочено, з поеми «Хам»)

 

-      Мамо, їсти, мамо!
Тіло, як лозинка,

У очах блакитних

Глибина озер.

-      Сину мій коханий.
Бідолашний синку,
Ось приїде тато.
Хліба привезе.

Стерегли дороги

Люди-волкулаки.

«Завертай голодних,

Звідкіля прийшли!»

Скільки їх лишилось

По міських байраках,

Молодих і сивих

Трударів землі...

А у тата птиці

Виклювали очі,

І мішок порожній

Порохом припав.

Десь там на Кавказі,

Біля міста Сочі,

Напоровсь на кулі -

Сталінський застав.

Мучиться, згасає

На очах дитина.

Ой, не сила більше

Матері так жить!

І повисло тіло

В сінях на драбині,

Руки, як мотузки,

Ноги, як ножі...

Зрозуміло, що цей організований Москвою голод не міг не відбитися в українській літературі («Вісник» 1 березня 1987 р. Вінніпеґ, Канада). Багато сміливих творів, написаних про голод, письменники попалили під час масових арештів. Дехто, написавши вірш, на­магався запам'ятати до слушного часу. Олекса Гай-Головко, поет і письменник, ще в 1933 р., ідучи з Харкова до Києва, написав вірш «На українському цвинтарі», проте, вивчивши його напам'ять, спалив. Він звучить так:

НА УКРАЇНСЬКОМУ ЦВИНТАРІ

(уривок)

 

Червона метелиця... зойк, голосіння

Пронизують ранки криваво-густі.

Стою на скорботній моїй Україні,

Розп'ятий Москвою на чеснім хресті.

Довкола могили, могили, могили,

В могилах країна нещасна моя.

О доле святая, подай мені сили,

Щоб міг досказати несказане я.

Вогненнеє слово, що серце стискає,

Бо падаєм, гинемо в лютій тюрмі.

Рятунку ж немає, немає, немає,

А вийти із пекла не можем самі...

 

 

О. Веретенченко

1933

 

Український, збіджений народе!

Україно, - мати січова!

Де твої знамена і клейноди?

Де твоя державна булава?

Вже давно не чути серед степу

Орлього клектання угорі,

Славу про Хмельницького й Мазепу

Не співають сиві кобзарі.

Тільки чути - гупання кайданів

В Соловках, в Сибіру, в Колимі, -

То козацька нація гетьманів

Гине у московському ярмі.

Де поділись - усмішка весела

І купальські вогнища дівчат?

Де поділись українські села

І садки вишневі коло хат?

Щезло все в голодному пожарі:

Матері дітей своїх жеруть,

Божевільні люди на базарі

Людське м'ясо людям продають!

Щезло все... І всюди на руїні

Бенкетують п'яні вороги,

Українці ж мруть на Україні,

На Байкалі, в темряві тайги...

Ні - ми ще постанемо, як хмара,

Ні - ми ще ударимо, як грім,

І коли за все приходить кара,

То якої ж кари треба їм?!

 

 

 

 

 

В. Гришко

ГОЛОД НА УКРАЇНІ

О, ця страшна країнська дійсність весни 1933 року! ...Щоранку, поспішаючи на поклик заводського гудка до свого цеху на працю, я був свідком звичайного тоді ранкового «прибирання вулиць». Його робили не двір­ники, як водиться, а спеціяльні «очисні команди» мі­ліції. Адже «сміттям», яке збиралося за ніч на хідни­ках заводського робітнчого селища, були трупи «колхозників», що прибули до міста вмирати «на очах совєтської влади». Пухлі й брудні люди, між ними жінки, старі й діти, цілими ватагами напливали тоді з ближчих і далеких сіл до Харкова. Але до централь­них районів міста їх не допускали міліціонери, що були нібито для «боротьби з спекулянтами» або «санітарної охорони»! Чорний ринок і епідемії були тоді справді бичем міста! Спеціально патрулювали на передмістях. Тим то саме тут, на передмістях, на заводських робіт­ничих селищах особливо великими'масами купчилися ці нещасні люди. Тут вони просто на вулицях і спали вночі. Багато з них засипало навіки, і оце їх, як сміття, «прибирали» щоранку, дійсно скидаючи до авт, при­значених для вивозу сміття. Отут, саме на смітниках коло скриньок для відпадів і біля помийних ям, вони здебільшого й умирали, вдень поїдаючи там всяку вся­чину.

Люди добре розуміли, що саме в московському Кремлі, в руках «людини в сірій шинелі» є ключі до розвязки дивної загадки голоду на Україні, відомій у світі як «житниця Росії», та ще й у рік нормального врожаю. Люди добре розуміли, чому так вперто заперечує Мос­ква сам факт будь-якого голоду на Україні, запевняю­чи українців, що все це - і ці пухлі й брудні «колхозники» на смітниках, і це прибирання вулиць від сміття їхніх трупів, - «щасливе й радісне життя». І тому така злість була в людях, і та злість витискала жаль до цих вмираючих «колхозників»...

Присланий саме на весні 1933 року з Москви на Україну відомий україножер Постишев «викрив» «ук­раїнський націоналістичний саботаж» в колхозах на Україні, зосередивши вогонь на українському «колхозникові», як на втіленні «головної небезпеки» - «укра­їнського націоналізму».

Український «колхозник» не хоче працювати, от­же - голодом примусити його працювати! - таку «мудру» політичну лінію, підказану самим «наймудрішим», привіз із собою із Москви на Україну Пости­шев. Цим самим український колхозник був засуд­жений на смерть. І він умирав на своїй і не своїй землі, у своїй і не своїй столиці, на очах не своєї – чужої влади. А ця влада, це совєтське панство, без­межно вороже до цього «націоналістичного саботаж­ника» - пограбованого українського «колхозника», на всі його скарги і прохання, навіть на звичайне простягання руки за крихтою хліба в місті, презирливо і злісно відповідало: - «Работать нада!» (Працювати треба!). Цей вигук - «Работать нада!» - в 1933 році став стандартним вигуком, який кидали вони, замість хліба, кожному голодному «колхозникові», що жебрав у містах на Україні. Так вигукували ті, чиєю роботою були саме грабунок України і організація за наказом Москви голоду на Україні.

Я ніколи не зможу забути однієї типової для 1933 ро­ку сцени, що справила на мене особливо сильне вра­ження. Одного разу в свій «вихідний день» (тоді ще була «безпереривка», тобто неділя була звичайним ро­бочим днем, і взагалі не було єдиного спільного для всіх дня відпочинку, а кожен робітник, залежно від зміни й бригади, в якій він працював, мав свій влас­ний «вихідний день») сидів я на одному з харківських скверів, читаючи газету.

...В цей час на доріжці скверу зявилась велетенська постать якогось бородатого «колхозника», що йшов тихо, повільно, мов сонний, спираючись на великий ціпок і ведучи за руку маленьку, розпатлану дівчинку в якомусь лахміттю. Це був високий, широкоплечий степовик, ще не пухлий, а навпаки - висохлий до та­кої міри, що рештки подертого й брудного одягу висі­ли на його широких плечах, як на дрючках опудала, яким лякають гайвороння на городах, і сам він був такий, що на нього дійсно лячно було дивитися. Дій­шовши до нашої лави, він побачив білий хліб у руках московки, яким вона годувала свого пуделя, і зу­пинився, жадібними завидющими очима впявшись у щасливого пса.

-    Ай! - скрикнула перелякано московка, побачив­ши проти себе страшного велетня. - Как он смотріт! Он с'єст моєво пуделя! (Як він дивиться! Він з'їсть мого пуделя!) І вона, впустивши хліб на землю, схопи­ла в руки пуделя й кинулась тікати. А велетень, щось беззвучно шепочучи блідими губами, несміливо й незграбно, якось зовсім невміло, простяг свою довгу й чорну руку до другої московки, що й собі підвелась з лавки.

-    Провалівай! Работать нада! - й додавши ще кілька лайок на адресу «колхозника», вона й собі подалась слідом за своєю подругою.

Тоді велетень підійшов до мене і посміхаючись страшним сміхом скелета, тремтливим, загробним го­лосом попросив взяти той шматок хліба, що його випустила, тікаючи від нього, московка. Я сам підняв і подав йому хліб, і він, безсило опустившись на лавку поруч мене, почав його швидко їсти, поділившись пе­ред тим із дівчинкою. Потім, тяжко простогнавши, тим самим голосом промовив десь у тому напрямку, куди втекли московки:

-  Работать... Боже!.. Чи ж я не працював?..

І він, показуючи мені свої чорні мозолисті рухи, по­чав оповідати про свою тяжку працю в колхозі й про те, як то в них у селі «влада» забрала геть чисто все, що вродило на полі, і що мали люди ще дома з старих запасів, як умирають люди на селі, як помер його син, а невістка збожеволіла і хотіла з'їсти ось цю дівчин­ку - свою дочку, але він найсильніший колись чоловік в селі, добрів оце з дівчинкою до Харкова, а тепер хоче пробиратися далі, в Росію, бо там голоду нема і може він врятує хоч дю дитину...

Розповідаючи де, старий переривав свою мову якимсь майже дитячим схлипуванням. Він плакав, але без сліз, він був такий сухий, що, здавалося, вже й сльозинки з нього не можна видавити...

«1933» О. Веретенченка і «Голод на Україні» В. Гришка були надруковані в Календарі «Слово» на рік 1973 в 40-ві роковини Великого Голоду Видавництвом «Віль­не Слово», Торонто, Канада.

До тих, хто бачив і переніс сталінський голод на власній шкірі («Вісник», Вінніпег, Канада 15 березня 1987 р.) та відобразив його в своїх поетичних творах, належить і поет Яр Славутич. Утікши з поїзда, який у 1933 роді віз українців на заслання, а разом з ним і йо­го батька, неповнолітній Григорій Жученко - Славутич повернувся до оселі свого діда, який уже вмирав з го­лоду. Того дня дід і помер. Славутич викопав сам під лісом яму й поховав його, загорнувши в ряднину. Про ті страшні часи поет розповідає в розділі «Голод» з пое­ми «Моя доба». Автор показав як ішло розкуркулювання, і як дійшло до страшного голоду.

Він так описує свою втечу, коли підрізали і підва­жили дах вагону, відкривши шлях до втечі:

...Недужий батько звівся наді мною:

«Нехай, мій сину, Бог благословить!»

Перехрестив тремтячою рукою,

Підняв на плечі – й за коротку мить

Я вже летів комітьма головою

З вагона даху на ялини віть,

Що - наче мати - злегка підхопила

Й на ґрунт поставила, зеленокрила...

Брудний, обдертий, руки у крові,

Я повертав до пам'яти небавом.

Гуло й шуміло, грало в голові

Якимсь незнаним маршем кучерявим.

14-ти літній онук вислухав прохання свого діда на смертному ложі, що і передає:

Від кулі вигине Жученків раса.

Невже ж наш рід, спускаючись до мли,

Переведеться з воя в свинопаса?

Клянись мені, що виживеш! Клянись

І в судний день за смерть мені помстись!

Рости, онуку, родові на славу;

Як дуб міцний; як явір - виростай!

Про цю московську, нелюдську облаву,

Що навістила запорізький край,

Усьому світові скажи по праву,

Як вірний свідок, – завжди повідай...

Помстись, онуку!» - дід, зігнувши спину,

Перехрестив і повернув хлібину.

Надвечір дід помер...

Обіцянку, що дав дідові, Яр Славутич виконав. Пішовши у світ, він написав багато талановитих творів, виголосив багато доповідей про те страшне знущання над українським народом в різних ділянках життя, а також про нищення голодовою смертю.

 

Д-р ДЖЕЙМС Е. МЕЙС

Д-р Джеймс Е. Мейс, уродже­нець штату Оклагома, США, за­цікавився українською історією, обрав її своїм покликанням. Був провідним дослідником україн­ського Голодомору 1932-1933 ро­ків і наприкінці вісімдесятих ро­ків очолював роботу Конґресового Комітету з цього питання.Бажання ознайомитися ширше з національними визволення­ми і протиставленням імперіялізму привело його до ділянки вивчення Союзу й Східньоєвропейських країн.

Він вивчив українську мову. Осягнув докторат, оснований на національному комунізмі в Радянській Україні в 1920 роках. Працюючи над дослідженнями для дисертації, д-р Джеймс Е. Мейс засягнув причину голоду - заходи Сталіна знищити українську націю на­сильним моренням - голодом у рамках розкуркулення. Він мав на меті працювати над документацією не збагнутого цілком ще злочину століття - Геноциду.

У 1986 році вийшло документальне видання з рамени українських студій Гарвардського університету (США) на англійській мові «Голод в Радянській Україні в 1932-1933 роках» - Пропам'ятна Виставка виготов­лена Оксаною Процик, Леонідом Герецем і Джеймсом Е. Мейсом.

На початку 1990-их років переїхав жити і працю­вати в Україну з Сполучених Штатів Америки. Був професором політології у Києво-Могилянській ака­демії й співпрацював з декількома українськими ча­сописами.

Він раптово помер у Києві 3 травня 2004 року на 52-му році життя з причин серцевосудинного захво­рювання.

Його наполеглива праця в ділянці українського Го­лодомору буде ключовим надхненням у продовженні майбутніх досліджень й утвердженням насильного морення - Геноциду українського народу.

 

 

А. Тиховська

СВІДЧЕННЯ ДЛЯ КОМІСІЇ

У тисяча дев'ятсот вісімдесятих роках представни­ки Комісії Конгресу Сполучених Штатів Америки зби­рали свідчення за проектом Джеймса Е. Мейсі (Масе) про планово створений голод в Україні в 1932-33 ро­ках.

Будучи родинно споріднені з Леонідом Герецем, студентом Гарвардського університету в СІНА, дослід­ником Голодомору, внуком визначного закордонного публіциста, редактора часопису, письменника Івана Смолія, я мала можливість, нагоду і честь бути приналежною до збирання свідчень з студенткою Гарвардського університету Сузанною Вебер в Гамільтоні, в Канаді.

Для очевидців Голодомору давати свідчення не було легкою справою, бо кожний з них мав якусь родину в Україні ближчу або дальшу. Знаючи комуністичну систему, не багато наважувалися наражувати їх на переслідування.

Одначе, ті, що дали свідчення, відчували святий обов'язок перед тінями мільйонів приречених на го­лодну смерть: приречення братів, сестер, батьків, сусідів й український нарід, на винищення найбільш продуктивної верстви населення в той час в Україні – селян.

Оповідаючи про злодіяння проти невинних, голод­них, пухлих, вони переходили в минуле, наново пере­живаючи розпач населення, безпорадність, стан боже­вілля, до якого привела влада, послуговуючись безгра­мотними, ледарями, злодійчуками, які не могли дати ради собі, встаткувати особисте життя, але були здібні виконувати накази влади, що приходили з районів, з областей.

Самовлада влади пролетаріату старалася викона­ти всі державні накази, директиви з центру - Москви, не на сто відсотків, а вдвоє, втроє більше. Виконували всі примхи, вади комуни, закріпляючи владу страхом і терором.

У свідченнях розкривається картина не бувалого, не чуваного страхіття й переживання люду в історії світу, а ще в двадцятому столітті.

Починаючи з двадцять дев'ятого року, пересліду­вання українського селянства продовжується в трид­цятому, тридцять першому, тридцять другому роках, завершуючи в тридцять третьому році знущанням, що переходили всі межі, - нищення голодною смертю.

Свідчення для Комісії включали положення під час НЕПу - Нової Економічної Політики, руйнування цер­ков, доля священиків, організування комнезаму, розкуркулення, викачка хліба, вступ у колгоспи, колекти­візація, хлібоздача, школи, безпритульні діти, поїзд­ки в Росію, в Білорусію за пошуком хліба, торксіни – зиск золота й дорогоцінностей, зібрання урожаю, як перевозили закупи, чи в Росії й Білорусії був голод, стан божевілля, що приводив до деяких випадків лю­доїдства, в який спосіб кожен переживав голод, як за­кінчився голод, наставляння до колективної праці та опір до уведення комуністичної системи.

Зокрема у свідченнях подається опис родинних і осо­бистих страждань й переживання селян у часи зло­діяння влади.

Злочинність була характерна риса активістів і ком­незаму, і різнилася жорстокістю від села до села. Хоч в деяких селах жорстокість була менша, проте не від­чувалася людяність, не говорячи навіть за гуманність.

Найважніше для комнезаму - це було виконання пляну «до двору» на село, а ще, либонь, важніше або найціннішим було його не лише виконати, досягти вер­шин, але перевиконати, - показати свій хист і здібність бути підніжками центральної влади.

Голоду зародки, - немає в тому жодного сумніву, -почалися з початком розкуркулення, першої стадії при­речення селянства на голодну смерть вивезенням на Сибір у ліси, де не було ані покрівлі, ані харчу, ані еле­ментарних засобів прожитку. Звідти лише повертали­ся смільчаки, відважні й фізично дебелі до певної міри. Що сталося з малятами?

У Великій Білозірці Запорізької области вже перед розкуркуленням, тобто вивезенням на Сибір, визнача­ли осіб, які несли відповідальність перед місцевою вла­дою в доставці різних потреб.

Відповідальність несли або інакше їх називали закладниками, бувші господарі. Мій батько, хоч і не гос­подарював, а був студентом попередньо в універси­теті, спадкоємно був включений і виконував обов'язки писаря й після голови він відповідав за доставку підвод.

За невиконання наказу вчасно йому притискали пальці у дверях. Хто саме? Сусід Павелко, з яким ви­ростали в дитинстві.

Перед вивезенням батько зник без сліду завдяки одному з присланих урядовців, який замешкував в ді­дівській хаті. Маму з моїм маленьким братом у поваж­ному стані викинули на сніг у березні 1930 року. Де йти двадцять чотирьох річній жінці? Заборонили батькові її, моєму діду брати до себе.

Одначе, будучи бухгалтером-робітником, ще з пе­ред революції, він добився, на правах трудящих, маму взяти до себе на деякий час, поки встаткується си­туація з батьком, який змився, пізніше довідалися, на Донбас.

Ще перед викиданям з хати одна з комнезаму при­ходила доїти корову, забираючи молоко від родини. Пізніше, вже в тридцять третьому році, цю ж комнезамку мій дідусь бачив під плотом пухлу.

Але Жмурку, одному із закладників, постелилася інша доля. Родину вивезли. Під час Другої Світової війни мій батько довідався, що його жінка й дев'ятеро дітей згинули. Він один лишився в живих. Якою смер­тю померли жінка й діти?

Вже в двадцять дев'ятому році відсилали на північ рубати ліс, і ліс рубали десятками років. А на яку по­талу лишали жінок й дітей? Вони гасли від холоду та голоду.

Не можемо твердити, що колективізація спричини­ла голод, бо люди не хотіли йти в колгоспи. Голод пе­ред колективізацією починав набирати сили, але під час колективізації і навіть після шалів під покровом серпа і молота та червоного прапора й комуністичного гасла «грабуй награбоване».

Як церкви будували, кого ж грабували? Кого гра­бував і експлуатував селянин, який в поті чола пра­цював з досвіта до темна, тоді як пролетарі лежали. Яка може бути експлуатація, коли платиться за пра­цю? Бути гідною істотою і забезпечити існування, природа твердить - людина мусить працювати в од­ній мірі чи іншій, що стосувалося життя двадцятого століття.

Експлуатація була, коли на початку колективізації давали двісті грам зернового збіжжя на трудодень; ек­сплуатація була, коли накладали податок на кожну ко­рову, приписували норму здачі молока; експлуатація була, коли без дозволу забили свиню, її забирали сіль­ські урядовці собі, бо без охолодження м'яса не могли протримати більше ніж пару днів, не мали часу відвез­ти в район; експлуатація була, коли шкільних учнів початкових кляс заставляли збирати урожай з овочів лише за миску супу в обід.

Ще в тридцять п'ятому році на хуторі Ново-Павлівка Волновахівського району, бувшої Сталінської области, шкільні діти йшли, - там була лише чотирьох клясна школа, - збирати кок-сагиз. За два дні моїй малій сестрі заплатили, але до її дводенного труду під пекучим сон­цем батько ще мусив додати, щоб купити метер бла­китної стрічки.

Експлуатація була, коли переберали за мінімальну ціну, за невиплату ніби податку, хати, з яких на мороз викидали власників.

Розкуркулення залежало від директив з району чи областей, але призначення кого вивозити на Сибір, кого арештувати залежало від сільських активістів, сільського комнезаму.

Викинення на сніг, при тому виливання останнього вареного з казанка, забирати вузлики з відкладеним на­сінням на посів, - це характерні риси пролетаріату, які ніколи не думають за забезпечення на завтрашній день

Забираючи насіння на посів, вони забезпечували продовження голоду на наступний рік, бо як приказка каже: «не посієш, не пожнеш».

Коли арештували матір чотирьох дітей як «ворога народу», у віці від семи року до одного, то який вирок лишався дітям - вмирати з голоду.

Куркульські діти не мали права жити, тоді як про­повідували, що діти не відповідають за батьків. Що за­винило однорічне немовля?

Посіданням дворів розкуркуленних, забиранням сільськогосподарського реманенту й худоби, переби­ранням будівель для колгоспних і владних устаткувань наживалася комуна, будуючи і зміцнюючи «родіну» – Союз.

Закриття церков підлягало всесоюзному законо­давству, але розгромлення, особливо в глуші, до певної міри залежало від сільського управління, як і доля священика.

У селі Євгенівці на Донеччині, де мій батько учите­лював, церква була закрита і стояла опущена сироти­ною в бур'янах аж до тридцять шостого року, коли зайшла потреба будувати шкільний корпус. Потрібно було дерева на будову. Добавився ще один пустий плян в центрі села.

Священику після закриття церкви дозволили жити в сторожці й возити воду. Священик дістав серцевий удар й помер, а дружина після того виїхала.

У селі Петровському, п'ять кілометрів від Євгенівки, церква стояла протягом тридцятих років, майже до війни, поки не заплянували збудувати пожарну стан­цію. Звичайно, на будову вжили дерево з церкви.

Селяни стояли осторонь, коли розбирали церкви, навіть не пускали дітей дивитися, як актив руйнував основу морального кореня, основу морального виховання, любови до ближнього й шанування батька й матері.

Батьки боялися при дітях говорити, щоб діти не промовилися, знали чим може закінчитися, де опи­няться вони і де опиняться діти. Ніхто не згадував ми­нуле, ніхто не говорив за минуле, а тим більше за го­лод. Селяни не знали походження мого батька і ми, діти, не знали також.

Лиш одного пропам'ятного разу мама їхала відвіда­ти своїх батьків і мене малу взяла з собою. Коли встали з автобуса у Великій Білозірці в центрі, вона крадько­ма показала пальцем на подвір'я й будинки, кажучи: «Тут Коля родився», тобто мій брат. Миттю, не огляда­ючись, направилася в той бік на річище, за яким жила бабуся, ніби хтось за нею гнався.

Голод пляново був зроблений для селян в Україні. Викачкою і хлібоздачею українського хліба годували Москву, Ленінград, міста Росії. Де ж вони сіяли і де жали?

Робітники в містах мали пайок, хоч не значний, хоч деколи животіли, але не вмирали з голоду.

Щоб якось підсилитися, несли в торксіни ювелірні пам'ятки - срібло й золото, й діставали жалюгідну ви­міну. Таким способом в Україні викачували золото – тверду валюту для потрібних закупів для розбудови.

Ще й в сучасний час неймовірні росіяни не хочуть визнавати державного кордону між: двома незалежни­ми країнами. Під час голодівки влада визначила читкий кордон, а саме: де мали хліб - прожиток, а де вми­рали з голоду.

Прокрадалися селяни в Білорусію й Росію, виміню­вали хліб й інший поживний харч. При повороті в них відбирали все на зоні кордону ще й садили в тюрму. Щасливі були ті, що вдалося втекти. Як попався хтось – вдруге не пробував. І як можна казати не було кордо­ну на морення голодом, на нищення українського народу.

Під час голоду багато дітей лишалося безпритуль­ними, їх виховували в колгоспних, в радгоспних і ди­тячих гуртожитках. Вони не знали, де їхні батьки, чи живуть, чи вже померли, що з ними сталося.

Таке виховання кувало їх на відданих союзній, комуністичній системі.

Не знаючи свого кореня, не могли навіть уявити заподіяну кривду батькам, народові, діти, якого вони були з сивої давнини. Те, що їм проповідували, приймали як «святеє святих».

Лише спритність, природній хист й інстинкт бо­ротьби за існування були головним чинником для ба­гатьох.

В промислових містах, а учителі в глуші спасалися від вивезення на Сибір, розстрілу та голодної смерти. Старалися ховатися, підмащуватися під суміш, під суржик, під російськомовний пролетаріат.

Без паперів, без припису українська мова видава­ли сільське походження, походження розкуркулених. Батьки затаювали своє походження, походження переслідуваних владою від дітей, щоб не наразити їх на ту саму долю. І так діти переверталися на суміш.

Не тільки безпритульних дітей скривила вихован­ням комуністична система, але в Донецьку нащадків гнаних, розкуркулених, переслідуваних, силою факту, привернула на російськомовних, безприналежних мешканців країни.

Під час голоду й після центральна влада, обласна чи сільська за злодіяння не понесли ніякої відповідальности. Шалів голод і п'яніла влада від знущань над українським селянством.

В оформленні свідчень дотримано точности, ви­ключаючи тільки запитання, деякі повторення, дотри­муючись граматичних і синтактичних правел.

Свідчення знаходяться в бібліотеці Конгресу Сполу­чених Штатів Америки і доступні для дослідження го­лодомору.

 

Свідчення писемно оформила авторка - А. Тиховська

 

 

ВАРВАРА ЛОГИН

Моє ім'я і прізвище Варвара Логин. Я народжена 25 грудня 1915 року в селі Протасівка Смілянського району Сумської области. Свого тата не знаю, бо мала шість місяців, як тато помер. Він займався столярс­твом, а мама, звичайно, селянка, працювала на госпо­дарстві.

Мали землю. Але в той час як я підростала, нам зем­лю обробляли люди, які мешкали в селі Хустянка, шість кілометрів від нас. Привозили з половини, половину давали нам, половина була їхня. Мали сім чи вісім де­сятин. Як я стала розуміть те все, то вже землі не було. Землю забирали 29-30-ті роки.

Село було, не можу сказать аж яке, але село було велике. Біля нас, рядом з нашим селом розположене містечко Сміле і у нас було багато церков. У нашому селі була семилітка. У містечку Смілому також. Пізні­ше школи стали десятилітками. Околишні села, так як Хустянка, Томашівка мали також церкви і школи, але там були чотирьохрічні - початкові.

Церкви були майже в кожному селі. Томашівка була вісім кілометрів від нас, а Хустянка - шість кілометрів. У Смілому було три церкви на одній місцевості разом: Успенська, Преображенська й Покрови. Одна згоріла в 32 році, ніби її запалила якась жінка, яка збожеволі­ла від того переживання, що діти померли з голоду. Вона з розуму зійшла. Зайшла до церкви, розклала огонь, ніхто не бачив, аж церква почала горіти.

Друга церква була збудована майже, але вже той час підійшов, що церкви закривали. З тієї церкви збу­дували десятилітку. Розібрали її й будували.

Ці церкви в той час правилися, на старослов'янській мові відбувалися служби. Одна із церков, яка назива­лася Клайбищенська, маленька церква, що стояла на Клайбищі, то там, точно не можу сказати, але мені здається рік був 28, де приїхав новий священик, і від­права була на українській мові.

Церкви почали закривати у нас у 30-их роках, 29-их. Вони не закривали їх, а накладали податки і цих по­датків церква не могла виплатити.

Перше я знаю за свою церкву з храмовим святом -Пристіл Друга Пречиста. Ну то, вдовиці ходили й зби­рали по дворах, хто що дав, і тоді вони цим заплатили податок. Як вони заплатили цей податок, прислали податок у двоє більший.

Знову жінки зібралися, знову почали ходить. А свя­щеник їм сказав:

- Ви цього не зробите, бо не в силі будете. Як ви це виплатите, пришлють знову і не трудіться.

Все-таки вони ще другий раз заплатили не повністю. Але церкву закрили через те, ніби, що податок не ви­платили.

Почали священика виряджать з помешкання, де він мешкав. Він перше мешкав при церкві. Там був будинок, сторожка, і для нього було дві кімнати. Зая­вили, що цей будинок потрібний для школи, хоч буди­нок шкільний був цілком окремий і не один був, а два. Але його звідти вирядили.

Тоді він приватно перейшов на помешкання до Марченка, він був учитель. Його мама жила окремо в одному будинку, як тут було два апартаменти, і вона старенька відпустила одну кімнату. Він пожив там три місяці. Йому заявили, щоб він звідти вибрався.

Звідсіля отець Петро переїхав у Ровни за двадцять п'ять кілометрів і влаштувався у відділі Райзин, там він працював. Не знаю, яку функцію виконував.

Його дружина переїхала до Києва. Там жила їхня дочка уже віддана. Прізвище чоловіка було Писаренко. Вона забрала маму.

У 33-ому році весною я зустрілася з цим священи­ком у Ровнах. Він казав, що його звільнили з праці, тому що він ходив у тій одежі - підряснику. Розпиту­вав за життя і події в селі. Він своїй дочці Галі написав листа, щоб туди переїхати до Києва і тепер дістав від­повідь. Вона написала:

- Тату, ти ще не приїжджай, бо ти нам перешко­диш.

Другого дня, ідучи до школи, мене зустріла його да­лека рідня Анна Устивна Ганевич. Вона сказала мені, що учора отець Петро кинувся під потяг і відійшов.

Люди, не було так, що спротивлялися, пробували всякими способами, щоби були відправи в церкві. Це робили найбільше жінки старшого віку. Яка причина? Чому? Бо жінок менше арештовували, менше їх допи­тували. Жінка скоріше могла вийти із того положення, як чоловіки. Молода тоді була, і не можу сказати, якби в теперішній час інакше. Але тоді може якраз чоловіки радили, а жінки тільки виконували ту роботу.

Один із священиків був у нашій церкві, він не пра­вив, правив він у Покровській церкві в Смілому. Його арештували і посадили в тюрму. Він посидів там, потім його випустили й сказали, щоб він не виконував цих своїх релігійних обов'язків.

Одна старенька жінка, не пам'ятаю прізвище, взя­ла його на помешкання. Але люди, як люди. Із хуторів, із сел приїжджали туди, привозили дітей хрестити, замовляли панахиди. Його другий раз забрали і трима­ли. Давали різні роботи. Він навіть тачкою чистив виходки й возив це у тачці через містечко.

Пізніше 30-ті, 31, 32 роки він жив у тієї самої ба­бусі і працював у колгоспі, не фізично, але як садів­ник.

Перед колективізацією завели СОЗ - Суспільна об­робка землі. Звернулися до бідних, щоб усуспілити свою землю. Вони оброблятимуть разом, потім будуть ділитися. До других звернулися, що на частині за се­лом, - царина називалася, ніби там був глинястий ґрунт, - дозволено, як хто хоче взяти гектар або два гектари тієї землі і посадить садок. Це було в той час, як я ходила до школи.

Під час лекції сільського господарства, учитель нас брав, ми йшли туди садили ці садки. Копали ямки і садили фруктові дерева. Дуже дивно було мені, як приїхала в 34 році, особливо 37-38 роки, які ті садки були гарні. Того священика з Покровської церкви, зро­били там садівником. Він ходив і пильнував. Йому да­вали робітників з колгоспу, скільки там треба було. Об­різували ті дерева весною, підчищали. Він там жив.

Але він все ж таки виконував ту роботу: хрестив дітей, відправляв панахиди, особливо в провідну неді­лю. Люди зверталися. Виходив на цвинтар і вже його не чіпали, був старенький. За німців, як німці відсту­пали в 43 році, йому пропонували, щоб він виїжджав. Він не схотів, казав:

- Я вже на дуже схилому віці. Як я до цього часу не втікав, то вже тут свої кости складу.

В час НЕПу я мала була, але люди в той час були дуже задоволені. Були зорганізовані кооперації, де люди становилися членами, вкладали вкладки. Це було для того, щоб більше закрить, припинить або позбути­ся приватної власности. Хотіли якось підійти до того, людей чимось зацікавити.

І так, були крамниці, які мали приватні люди. У тих крамницях крам був дорожчий, в цих коопераціях крам був багато дешевший. Там, хто член, у першу чергу мав право купить матеріял якийсь, чи будь-що. Було зацікавлення, було більше волі. Тоді я ходила до п'ятої або четвертої кляси.

Про владу в нашому селі я б сказала одно, те, що голови сільрад в більшості там, де знаю, були місцеві, а вже в районах голова Райісполкому, голова Райполкому не були місцеві, а приїжджі. Більше з них були євреї, так як останній час був Букринський, який дуже хотів загладить усе, особливо якраз у той час, під час війни, як евакуірували людей. Хотів, щоб виїжджали, а дехто противився, хоч тому, що не мали виїжджать уже куди.

Комнезам був у селі. Перше вписувалися туди одні, що передбачали, що буде, а другі вписувалися, бо були бідні. А ще були такі, які любили робити різні доноси. Не були з тих, - незаможне селянство, ті трудівники, які чесно працювали, не записувалися.

29-ий рік був початком зорганізовання колгоспів у нашому селі. У 31-у році вже в колгоспи йшли на пов­ну пару. Одні приходили добровільно, другі були змушені йти в колгосп.

Тут тоже я можу пару слів сказати. Наприклад, мій брат був арештований. Він написав заяву до колгоспу в камері, підписав ту заяву і його випустили на другий день. Працював він трактористом. Пізніше добув освіту самотужки. Виписував журнал, дуже любив механіза­цію різну, став механіком, згодом працював у МТС -Машино Тракторна Станція, старшим механіком.

Колективізація в нашому селі в такий спосіб відбу­валася: перше скликали збори і приїжджав із району чи области представник і представляв, як буде вигля­дати це господарство. Перш за все знищать ті межі, на які відходила земля, що не використовується; по-дру­ге, на малому клаптику землі не можна запровадити машинізацію - зміна дасть велику кількість продукту, збільшиться урожай.

Одні люди думали так, а другі інакше. Одні хитріші – заможні просто успіли, позбулися реманенту сільсько­господарського і писалися. Пізніше вони виїхали з се­ла, лишили все, виїхали десь і влаштувалися. Найбільше виїжджало на Донбас або в інші промислові центри, де влаштувавшись, забирали свої родини.

В більшості людей, як поділили їх на групи: куркулі, середняки і бідні, то більш з усіх середняки ніби стоя­ли опором тим, що не хотіли йти в колгосп. Бідняки казали ніби їм однаково, і так не мають, може їм буде краще. Але до цього поки підходили, вони зліквідували заможніх селян. Частину їх вивезли на Сибір, частину з них - господарі повтікали, виїхали, родини лиши­лись. І так знищили ті роди.

Чи знаю розкуркулених? Знаю прізвища. Такий Новак був, заможній господар, мав молотарку. Його донька позабувала навіть імена... Вони дуже заможні були. Найбільше те, що так само зразу накладали вели­кі податки. Якщо податку не виконав, давали той стрічний плян, чи зустрічний плян. Знову ті господарі старалися виконать, але бачили, що не можуть, оста­валися у довгу, у довгу перед державою. Тоді за це, за підривання влади, їх арештовували.

Ще раз повторюю, були ще такі, мабуть, дізналися. Читали пресу або якось збагнули, знали просто, лиша­ли родини, брали торбину з собою і їхали десь у міста. Зразу можна було втекти, але пізніше не можна було, бо треба було звертатися в сільраду, щоб мати посвід­ку. А як посвідки немає, то не має права виїхати. А спочатку можна було виїхати без цих посвідок.

Різали худобу, так було. Знали, що забирають. Як хто піймався, то покарали, хто не піймався, попробу­вав, зарізав і вивіз. У нас були базарі кожного дня, так що пробували продать. А чому? Тому, щоб продати, зібрати якусь частинку грошей, щоб можна було ку­дись рушитися в дорогу.

Я забула прізвище, то була моя приятелька Галя, не можу пригадати їхнє прізвище, - їх вивезли на Сибір. Я вже тоді працювала в колгоспі, якраз була обробка городини, ми бараболю сапали. Сапали на полі, як ме­ні сказали, що їх вивозять. Я під час обідньої перерви побігла туди, щоб побачить Галю, але як прибігла до їхнього двору, там була міліція та були другі, що ска­зали не можна заходить, не пустили мене.

Я питала, що сталося, не сказали. Як вже прийш­ла з колгоспу додому, то мені брат сказав, що їх вивезли.

Було троє дітей, батько й мати, дід і бабуся. Батько не доїхав до Сибіру. їх погрузили в потяг, і він покін­чив своє життя. Зняв із себе пояс й задушився, а тих не знаю долі.

А одні, яких також: вивезли на Сибір, я в 37 році зустріла Ніну, вона працювала в Смілому, в книгарні. Я вже в той час учителювала. Ми приїхали на конфе­ренцію. Зайшовши в книгарню, побачила її. Не знала, як до неї звернутися. Тільки зайшла та й: «Ніна, де ти взялася», а вона положила палець на уста, щоб я мов­чала. Тоді її перепросила, що може помилилася. «Ви­бачте». Вона моргнула до мене і після того, як люди розійшлися, підійшла до мене, обняла, ми поцілува­лися.

«Так, - сказала, - я та сама Ніна, але моє прізвище не таке, як ти знала мене, ми не Читайло, а інше.»

Питаю, де Грицько - це брат її, з яким я ходила до школи разом. Грицько, казала, у Харкові. Вони верну­лися з Сибіру, батько й мама там загинули, померли, а їм удалося втекти. Як вона втекла, я й по сьогодні не знаю. Вона під чужим прізвищем приїхала і працюва­ла. Пройшли довгі роки.

Колективізація мала вплив, я б сказала, на молодих людей не аж такий. Вплив на мою родину мала. Осо­бливо брат іще не так, але мама через цілий час каза­ла, що знищать людей і все, що надбали віками, то все пропало. Хоч я казала до мами:

-  О мамо, ви неграмотні, ви не знаєте, ви не читаєте і то вам так здається. Тепер є добре, тепер все можна говорити. Як пани були, всього не можна було говорить.

І одного разу я дістала за ті слова. Вона мені сказа­ла таке:

-    Як були пани, то і ми біля панів жили... Як я ввій­ду було в містечко на базар, як ідеш попід магазина­ми, один виходить крамар і запрошує:

-    Іди до мене. Що ти хочеш? І другий, і третій. У на­шому містечку Смілому було багато євреїв. Там цілий ряд був магазинів. Вони давали ніби на виплату у борг, можна було набирати. То мама було каже:

-    Я піду, куплю собі, що я хочу, а він ще й в хустину зав'яже. Ту хустину задарма дасть, а я виплачую як можу, по скільки можу. А тепер іду в чергу стою, стою. Підійду, мені що треба, його уже немає, хоч би щось узяла та немає. Тепер скажи мені, коли краще було. Чи тепер, чи тоді? А я кажу:

- Всеодно, тепер все можна, а тоді... Ну і дістала за те одного разу і більше не говорила мамі ніколи, як було.

Як землю забрали, ще був город, коло хати, лишився і ми фактично, так як я жила, то більше з мамою пра­цювали в людей, ніж дома, бо нас п'ятеро лишилося: нас четверо дівчат і один хлопець. Найстарша сестра вийшла заміж, а брат займався столярською роботою. Робив вікна, двері, крісла, меблі. Він ніби перебрав ту працю, що тато робив.

Коней не було в нас і корови не було. Часами було по двоє, троє поросят, кури, качки, домашня птиця. Так що, як приходила весна, то мама йшла до людей городи садити. Ми йшли, як мені було дев'ять, десять років. Ходила з мамою поденно. Мені нічого спочатку не платили, тільки я там снідала, обідала, вечеряла. А дехто бачив як я роблю, стараюся робить, то дав мені ще дарунок. Отже, особисте моє життя - дитин­ство було в злиднях і було на чужій праці.

В нашій околиці голодівка почалася в 30-их роках. 30-го року осінь, а 31-му вже трошки більше. Почали як? Ті, що не вписалися до колгоспу, на їх наклали більші податки, і ото з того почалося. Якщо не викону­вали ті пляни, вони називалися хлібоздачі, тоді приїж­джали бригади з районів і з области, ходили, щоб люди виконували. Почали ховати, дехто що міг.

В 31-му році ще гірше, а 32-ий рік був тяжкий. В 33-му році особливо перед жнивами було найтяжче у тій околиці, звідки я.

Вмирати люди почали в 32-му році, вже були смертності, але не такі великі, й скільки. В 33-му вес­ною були цілі улиці, участки, що по два, по три, по чотири і п'ять дворів стояли пустими, де повимирали люди.

Перше їли з кукурудзи качани, це що я на власні очі бачила. Не кукурудзи зернята, а качани. Воно дуже не приємне, нічого в собі не має, сама шулуха. Навіть їли полову. Полову пробували терти і якщо десь у когось лишилося, що мав або міг дістати хоч трішки якоїсь муки, добавляли до того, щоби трималося купи, щоб можна спекти якийсь млинець. Замісити не можна було і спекти хлібину, не трималося.

Їли листя молоде на дереві, їли жолуді. Жолуді моло­ли, розтерали їх. Жолуді пізніше дуже вплинули на зір, на очі, сліпли від того. Кленове листя найбільше їли.

І так у 32-му році осінню уже почали сушити. Якщо бараболю обчищали і гарбузи обчищали, то ті лушпини сушили. Все, що можна було сушити, сушили. Тоді терли його, пробували закип'ятить воду та заколотити, щоб щось з'їсти.

Мене спасло те, що я була на курсах учительських в Ровнах. Там давали нам 200 грам хліба на день і могли купить собі квитки до студентської столови. Хоч у тих столовах багато не було, що їсти, але все ж таки щось було. Наприклад, студенти приходили, вони не їли ложками там, прийшов, узяв, як сів - випив з тієї мищини і то все.

Давали там 60 карбованців на місяць, стипендію студентам. З цих 60 карбованців треба заплатить собі квартиру, бо ми не мали гуртожитка, а були по по­мешканнях і то, що лишалося, - лишалося на харчі. Так я жила.

Як приїхала, в мене не було навіть добрих чобіт, чи черевиків. Спершу приїхала, а на другий день до того директора і питала, коли стипендію даватимуть. Він каже:

-    Коли ти приїхала?

-    Учора.

-    А як же ти просиш стипендію?

Я розплакалася. Мені не було далеко, 25 кілометрів до Ровна. Як я їхала, їхала на сім місяців, мала з собою карбованець грошей, по три копійки, по дві копійки, що мама збирала, а братова дала мені кусочок маку­хи. Вона казала удень має спекти хліб з макухи і тро­хи муки. Але з колгоспу їхала підвода, щоб мене під­везти туди, і я поїхала. Вона мені відбила кусок макухи, як сьогоднішний кукіс (пря­ник).

Я не думала за те, що мене зустріне, тільки хотіла виїхати з села, бо я бачила тут є біда, а там 200 грам давали, значить, можна було, хоч тих 200 грам з'їсти. Тих двісті грам, я перших чотири місяці, майже кож­ного тижня йшла додому, щоб принести мамі хоч трі­шечки того хліба. А тоді мені мама сказала:

- Ти й мене не врятуєш і себе не врятуєш.

І заборо­нила мені, щоб я приходила додому. Вже в селі була дуже, дуже велика, велика біда. Люди ходили вже, такі, як чумою засмучені. Нічого ніхто до нікого не го­ворили.

В селі залишився брат. Брат жив окремо і мав троє дівчат: жінка й три доньки. А мама жила окремо. Маму врятувала від смерти куриця. Мама мала одну курицю, тримала її на прив'язі. Та куриця несла кож­ного дня яйце. Вона те яйце або жарила або випива­ла його сирим. На ніч брала її до хати. І та куриця її врятувала.

Я знаю родину, прізвище було Субота. Настя була молодша дівчина, яка зі мною разом ходила до школи, а Марфа старша. Ще мали брата Олексія і найстаршу сестру Марусю. Найстарша сестра десь влаштувалася в Харкові, а брат Олексій на Донбасі. Молодші були дома й мама, то вони всі з голоду померли. їх укинули в колодязь. У дворі був колодязь старий, що не брали воду, вкинули туди і згорнули той колодязь. Це одна родина. Тепер друга родина Довженко, там Федося дів­чинка, яку мама забила. Весною уже часник ріс і вона пішла до сусідів і вирвала того часнику. Та сусідка прийшла і каже:

- Ти їх понаплоджувала і пускаєш, що вони йдуть. А та була, очевидно, не при своїй свідомості, узяла ка­чалку й качалкою вдарила по голові і забила дитину свою.

Ця дитина лежала в бур'янах. Дівчинка Федося була похресниця моєї мами. Хтось сказав з сусідів, і мама пішла побачила, що вона в бур'яні лежала. Але сонце пригріло її, хробаки були. Мама покликала свого кума, хрещеного батька її, і вони викопали ямку там та по­ложили соломи, закутали в якусь ряднину й закопали.

Через тиждень її мама збожеволіла, тоже померла, і ще одна сестра її старша за неї Параска - та також померла. Це дві родини.

Не пам'ятаю, ніяк не можу пригадати прізвища, що їх п'ятеро померло - батько, мати і троє дітей. Один був завзятий дуже, секретар комсомольської організа­ції. Він помер, це найстарший його син, тоді дві сест­ри його померли, п'ятеро їх померло.

Від них іще була одна родина, також не пам'ятаю, батько, мати й хлопець. Так само їх знайшли в хаті, вони всі померли.

На нашій вулиці було до шість, вісім дворів, що таки усі згинули. Не можу сказати скільки дворів. Більш ніж 10-12. То було велике село, розкидане. Чи більш, як половина вимерла? Я не думаю. Бо з них ба­гато пізніше повернулося до села, їх не було, тоді по­вернулися. Від 33-го року від січня місяця я не була вдома. Коли ж приїхала...

У Ровнах у той час, як я була на тих курсах, то спос­терігала. Як? Тут на Шевченківському бульварі був торксін. Біля цього торксіну, коли я не проходила, то завжди було повно людей, очереді стояли до торксіна, на хіднику сиділи люди, хоч міліція їх проганяла. Мож­на було спостерігати кожного ранку, як підбирали цих людей. їхали гарбами. їхав гарбою чоловік парою кінь­ми, а двох або чотирьох людей, які йшли по хідниках, і людей скидали на ту гарбу. Це я бачила кожного ра­зу, особливо березень, кінець березня, квітень місяць і травень, коли почало тепліть, то це найбільше було тоді.

Там кидали на ту гарбу не тільки тих, що були мер­тві, але ще й тих, що дихали, їх уже туди кидали. А де тих людей дівали...

І ще одне, цікаво, що люди не знали. Там був такий збудований великий будинок, так якби «вергауз» – склад-магазин. І там день і ніч ходили вартові кругом його. Ми не знали, аж після того у 40 році я спитала одного, що то за будинок є, що стоїть. А він каже:

- Ти не знаєш, там було через цілий час, то магазин, де засипали збіжжя на посів, на все. Значить, як уже колгоспи були і молотили, то вони вперше везли туди, треба було, щоб запас був на посівний матеріял. Аж тоді я подумала, чому там ходили ввесь час вартові. Люди певно не знали, бо якби знали напевно, напали б і розтрощили там, і брали те зерно.

Чи мені відомі випадки людоїдства? Так. То є час­тина вулиці в містечку Смілому - Бурти називалися. Там була школа й церква, там і жила моя приятелька добра шкільних років Тамара Рудич, з якою я разом ходила до школи, з якою була разом на курсах. То біля неї, на жаль, не знаю прізвища, жила жінка.

Понеділок, вівторок і суботу були базарі менші, але були, і люди побачили, що в ці базарні дні, вона про­дає катлети. Як прийшла міліція, в хаті в неї нічого не найшли, тільки був зварений холодець. Потім пішли вони, - не знаю я, чи вживається форма тут льох і по­гріб, - то у льоху вона викопала яму і там позакопува­ла кості. Земля була порушена. Як міліція прийшла туди, то почали копать і знайшли там голови, ноги й ру­ки, її забрали, вона була божевільна, зійшла з розуму. То був той випадок, що я чула, але це я не бачила, мама розказувала мені.

Як я прийшла додому, після закінчення курсів своїх, мама казала, що не йди до Тамари вечером, бо туди тією вулицею ніхто не ходить. Хоч тієї жінки немає, всеодно хата стоїть пусткою і люди боялися.

Безпритульні діти були. У місті я не знаю. Скажу, як по селах було. Перший рік, як я пішла до праці учите­лювати, був 33-ій рік, осінь. Я працювала в такому селі Чернеча Слобода, вісімнадцять кілометрів від нас. Там був, вони називали «патронат» - це для дітей, яких підбирали по містах, на базарах, на вулицях і привоз­или. В містах називалися дитячі будинки, приюти, але очевидно, там було забагато їх і вони привозили до колгоспів, ці діти були в колгоспах.

Був будинок у колгоспі, звичайна хата в одній бри­гаді. В одній частині були дівчата, в другій - хлопці. Ніхто не знав тих пригод, кожному там ліжко, чи що. І не було вигід, але їх було багато.

І ось така Дуброва Марія, Іван брат і найменша сес­тричка Віра, - це було на хуторі Ново-Строївка Чер-нечіської сільради, - вони ходили до школи, а жили в цьому патронаті. Я до того патронату ходила кожного дня відвідувати тих дітей. Ті діти жили, їсти давали, було так вигідно і все, але всеодно вони були вдоволе­ні, бо краще там мали.

Одного разу, - Марійка вже мала 14 років, брат її мав 12 років, а Віра мала 8, - я питаю:

-    Марійка, де....

-    Я не знаю ні тата, ні мами, де вони є. їх привезли із станції Грузької, недалеко від міста Конотоп, і тут вони жили. їм було ніби добре, бо ходили до школи, тут мали де жити.

Що сталося пізніше? Це 35-ий, Зб-ий може, бо в 38-му році я з цього хутора виїхала. В 38-му році я зустріла цю Марійку, вона дуже плакала.

Вона дуже добре вчилася, дуже добра була дівчина, але знайшлася її мама і відшукала їх. Тоді довідалися, що вони розкуркулені, й ця Марійка не мала можливо-сти продовжувати своє навчання. То вона каже:

-  Краще б мама нас не забирала... Вони б бодай здобули освіту та жили б краще за цих дітей.

Там був такий Білоношко Анатолій, це ті більші діти, такі діти, що їм треба було помочі, і вони були прив'язані до мене.

Так само у Чернечі, де ми переїхали назад, уже була одружена, то у Чернечі я жила, працювала в школі, там тоже був патронат, в якому було 35-о дітей. Також діти не знали своїх батьків.

Такий випадок був, що у школі, у Чернечі, одна жінка, Совгин Марія, вона працювала уборщецею в школі, вибачте не Марія, а Лукеря, а в неї дівчинка була Марія, ми розговорилися. Вона була дуже така працьовита жінка, але все щось не вдоволена. І от вона розказува­ла мені, що сталося. її чоловік помер з голоду, а вона мала двоє дітей. Мала хлопця Івана і Марію дівчинку. Дівчинка більша, а хлопець менший. їхали із Чернечі з колгоспу в Конотоп на базар, і вона цих дітей припоручила, щоб взяли з собою у Конотоп. Порозходилися на базарі. І ця Марія лишила свого брата. Сама повер­нулася з цими людьми, а того брата лишила. Він був менший і його підібрали там, підібрали в дитячий бу­динок.

Як уже ми переїхали в 37 році сюди, вона розказу­вала й казала:

-   Я так би хотіла знати, де він є. Вона декілька разів розпитувала і ось одного разу, виїхали із цього колгоспу із Чернечі люди на базар, а через базар у Конотопі пере­ходили діти до школи. Йшли з сумками, з книжками. І один чоловік каже:

-   Хлопці, я вас спитаю, чи не має такого у вас у шко­лі Івана Совгиря?

Один каже:

-  Не знаю.

А другий дивиться й питає:

-   Дядю, а звідки ви?

-   Із Чернечі.

-   Здається, і я з Чернечі, але не знаю прізвища сво­го, називаюся Іван.

Вони приїхали з базару і розказали цій жінці Лукері. Лукеря пішла через деякий час, не могла зразу, це не те, як тут, що можна сісти на автобус і поїхати. Десь через тиждень пішла, чи що, їй розказали, де вони живуть. В Конотопі пішла в той будинок, вже там не було цього хлопця. Мали списки, але прізвищ не було. Знайшла Івана ім'я. Питала, не сказали, куди його передали, вивезли чи перевезли.

І сталося так, що під час Другої Світової війни, в 42 ро­ці, той хлопчик появився додому. Не хлопчик, а дорос­лий син. Що ж його спіткало? Німці забрали і вивезли його до Німеччини на роботу. Так що вона мала нагоду потішитися своїм сином півтора місяця.

Ще один випадок був, але тоді ще такого голоду не було. Це було у 31-му році, після закінчення школи. В червні ми закінчили школу, то було на початку лип­ня, або на початку серпня, в Ровнах на станції. Нам, як ми закінчили сьому клясу, казали, що в місті При­луки буде чотирьомісячний педагогічний курс і туди набирають студентів.

Осак Іван, Катревич Пріська, Кубрак Настя, Олек­сандра Стадник і я поїхали туди. Ми приїхали у Ровни, нас привезли підводою. На станції отаборилися. Приї­хали пообіді, а потяг мав відїхати на другий день о вось­мій годині ранку.

Ось ми сиділи там, багато сиділо на станції людей, які дожидали потяга хто куди, бо велика станція. До­жидали і над вечир прийшла жінка, молода жінка. На руках мала дитину і коло неї була дівчинка може три роки. І ця жінка оставила дівчинку, хлопчик заснув. Простелила там на підлозі, що там воно було, чи ряд­но, чи якась одежина. Положила ту дитину, дівчинці нахилилась, щось казала, а сама вийшла.

Ми спостерігали, що вона пішла, але ніхто не звер­нув уваги. Аж тоді звернули увагу, як дитина почала плакати. Почала дитина плакать, підійшла одна жінка, взяла ту дитину і каже до тієї дівчинки:

-   А де ж мама?

-   Мама прийде. Вона казала, що не довго буде, що вона прийде.

Тут уже та дитина плаче, всі звертають увагу. А потім, пройшло дві або три години, прийшла медич­на сестра з медичного пункту, бо покликали. Вона до тієї дитини, перевернула її, стала перевивать. На шиї у дитини був шнурочок, на тому шнурочку був папір­чик. На папірчику була записана дата народження й ім'я тієї дитини і більш нічого.

Так само в тієї дівчинки, так само був на шиї шну­рочок і записана дата народження, рік народження й ім'я Галя.

Нам то було страшне, для нас молодих. Ми дивили­ся і не знали, що є. Але цій медсестрі, очевидно, то було не перший раз, що на цій станції отак приносили мами для того, щоб зберегти своїх дітей. Вони прино­сили, бо знали, дітей підберуть в дитячий будинок.

Чи в Росії був голод? Ні, в Росію їхали по хліб. Але як їхали? їхали туди, брали все з собою, щоб виміняти. Одежу брали. Виміняли там і їхали. А на станціях у вагонах перестрівали і відбирали виміняне. Декому вда­валось провезти, а декому не вдавалось.

Як той скінчився голод? Хто знає, коли він скінчив­ся. У 34-му році вже трошки стало, трошки краще, але не багато.

Уявіть, ми учителі мали 75-ять карбованців платню на місяць і мали 16 кілограм зерна, не муки, а зерна нам давали у колгоспах. Я перший рік працювала – Чернеча Слобода, ми мали колектив учительський 45 осіб. Там була невелика школа: дві початкові шко­ли, одна неповносередня - семилітка. Було по чоти­ри рівнобіжні кляси: чотири перших, чотири других – молодші кляси.

Давали такий пайок. Цікаво також як виходило, як приходило керівництво цього. Давали зерно. Зерно, то ж не будеш їсти. Треба його змолоти. Люди влаштову­вали, мали не млини, млинів не було, а казали жорна. Ходили, щоб змолоть приватно, так щоб не знали, окривались.

Я мешкала в Грудія Андрія, при родині. З тим дядь­ком вечером брала хустинку, запиналася, тітка давала мені великий жекет, – я дуже мала й худа, - підв'язувала шнурком або чим, давала свої чоботи великі, і так я йшла з дядьком помагать. Все вечером, на тих жорнах крутили зерно.

Люди віджили, були такі якісь, очевидно, тому що той голод перейшов трохи, ті, які вціліли, швидко ста­ли поправляться, відчунялися, кожний мав трошки більше енергії.

Потім з кожним роком почалося покращення. На­приклад, в 36-му році, якщо не помиляюся, ми мали вже підвишку платні, так що більше діставали. В 36-му році весною вже дістали 120 карбованців. Тоді, можли­во, тому, що я із цього великого села Чернечого переї­хала на хутір Ново Строївку, там нас було тільки чет­веро учителів, а було два колгоспи, так що можна було дістати ще більше.

Але люди бідували, дуже бідували. Вони старалися найбільше на городах. От не можу пригадати, в якому році обрізали присадибні ділянки, лишили п'ятнадцять сотих гектара. Значить людям укоротили, то вони ма­ли такі присадибні ділянки, що вони навіть...

Цікаво було, цікаво також, що отой голод так при­вчив мати навіть на грядочці города, посіяне жито чи пшеницю, щоб можна, як воно тільки починає доспі­вати, колосочки мняти. Люди всякими способами до­ходили до того, щоб можна зробить і мати хоч мале­сенький запас собі харчів.

Люди знали за голод, люди думали, люди бачили, що держава їх грабує. Чому, що Україна? Ґрунти ук­раїнські такі родючі, і в 33-му, чи в 32-му році не було ніякої посухи, був великий урожай, великий урожай.

Але ж, як тільки почали молотить збіжжя, то ж не давали людям - одразу вивозили його державі. Бачи­ли, що було навмисно зроблено, а казать не могли, бо кожний боявся.

Мені б тоже прийшло те саме, лиш я завдячую євреям. Мене євреї врятували Чорнявські. Їх було три сестри: Нюся, Дора і Маруся. Вони колись жили в Смі­лому і Дора, наймолодша сестра, - не знаю, де їхні батьки, а я їх знаю, - була разом зі мною в сьомій клясі. Вони виїхали з Смілого. Де виїхали - не знала.

А як попала на ті курси в 33 році, одного разу ішла зі школи і зустріла Нюсиного чоловіка Давида. Він дуже здивувався, як мене побачив.

-  Що ти тут робиш? - каже.

Я не виглядала так, як виглядала тоді, як вони жили в Смілому, страшно виглядала. Ціле літо навіть пла­ща з себе не скидала, бо було зимно. Худа, самі кістки і шкіра. Він мене питає. Кажу, що мешкаю на по­мешканні, живу там на Старому Базарі і сказала прі­звище. Він каже:

-    Та чого ж ти до нас не прийшла, ми ось тут неда­леко від цього Шевченківського бульвара живемо. Він дав мені адресу.

-    Ти таки сьогодні до нас прийди.

І я того дня пішла до них. Цієї, моєї приятельки Дори не було, вона була в Києві, там десь у Воєнному городку жила, і працювала. Маруся була замужем за якимсь військовим, але той військовий виїжджав лі­том на три місяці у військові табори. Вона мала дів­чинку, чотирьохмісячну дитину. А Нюсі, Давидової жінки, не було вдома, але був хлопчик Гриша їхній, три рочки мав.

Мене Давид познайомив з Марусею, бо Марусю я перший раз тільки побачила, познайомилися. Маруся каже:

-  Мій чоловік виїжджає і таки сьогодні до мене переходь. Бери свої речі. А що в мене було? В мене був такий, не валізка, а сундучок збитий, що брат зробив мені. І я до неї перейшла.

Вони мали одну спільну столову, мали три спальні і мали кухню. Із одної кімнати в другу перехід був.

-  Знаєш, ти будеш мені дивитися деколи за моєю маленькою і все буде добре. Тут будеш спати.

Вона мене примістила на канапі. І я така вдоволена була. Вечером приїжджає з Києва Нюся, і вони почали сперечатися. Нюся каже:

-  Ну, я ж маю теж місце, ти можеш у нас бути і ти мене знаєш. Яке ти мала право, Марусю, забрати її?

Я сиділа, слухала, як вони сперечаються. Тоді кажу:

-  Знаєте що! Ви не сперечайтесь. Я стану в пригоді, можу і тут доглядати маленьку, як ти схочеш, Марусю, куди іти, так само, Нюсю, і Гришу можу, йому три рочки.

Так в них осталася, жила три місяці, скінчила кур­си. Вони за помешкання нічого не брали з мене. їсти давали мені, що вони їли і мені давали. Я прибирала в них, прала. Там система шкільна не така, як тут. Там до обіду, до першої години в школі, а по обіді йшли додому. Приходила, виконувала своє завдання, а потім робила те для них, що треба було зробить.

За ті гроші, які діставала, ту стипендію, вони мені, особливо Нюся, найстарша їхня сестра, мені все купи­ла, що мені потрібно було: і блюзочку, і сорочку та все потрібне.

Як скінчила курси, вони не пустили мене додому. Цей Давид їздив, він збирав сировину по селах і ка­зав:

-  Ти не можеш зараз їхать додому, чекай поки почнуться жнива, що стануть збирать хліб і що можна. Зараз дуже страшно по селах. Ти не можеш уявити, що там робиться, і ти в ніякім разі не можеш їхати.

І так я жила в них ще майже цілий місяць, потім, як їхала, вони мені всього дали: муки торбинку, цукру дали, крупів. Всього потрошку, щоб я як приїду, -розрахували, що школа починається у вересні місяці, а мені цілий серпень місяць бути дома, - щоб хоч по­трошку могла щось мати.

Вони одні помогли, бо я певна, щоб не витримала на тому, що мала. Я їм завдячую, вони спасли мене. Хоч зараз така ситуація із ними, ніби ми дуже винуваті українці, але між ними були теж добрі люди.

Бачите, саме основне, як я перший рік прийшла на працю, 33-ій - 34-ий навчальний рік кляса в мене, -в мене була четверта кляса, це була збірна кляса. У цій четвертій клясі були діти по одинадцять років, по два­надцять й по п'ятнадцять і шістнадцять. Було трид­цять п'ятеро дітей в клясі і вони не були всі, які жили при родинах, були з патронату, що при колгоспах.

Це одне, а друге, як підійшло з 32-го і 33-го років народження дітям іти до школи, то першої кляси не було. Хоч вони кажуть не було голоду в Україні, в 33-му, 32-му у 34-му дуже мало народжених дітей, дуже мало.

Шкода, що я не можу собі пригадать, бо як був пе­репис населення в 37-му році, то там, де 33-ій і 32-ий роки були лише одиниці. Мій чоловік брав участь у пе­реписі населення і я знала за це. Вони не дуже публі­кували.

За заборону говорити про те - не знаю, але щоб публічно у літературі, у пресі не було, так як тут відразу подають скільки там, скільки тих, там не так.

Але то показало Богові й людям за ті роки. Так тоді пішло - не було першої кляси, на другий рік другої і так... Той рік був виключений, не було народження.

То є правда. То є те, що людина бачила. А те, що людина бачила лишається в пам'яті, особливо із дитя­чих років.

 

 

 

ПРОКОПЧУК ЛЕОНІД ЙОСИПОВИЧ

Прокопчук Леонід Йосипович, народжений 28 серп­ня 20-го року на Україні, село Костивці Вінницької области Уланівського району.

Мій батько був селянином і родина наша не була заможна. Думаю, 2 десятини мав, одну коняку, одну корову - це все. В родині було нас троє: батько, мати і я. Я був тільки один в родині.

НЕП не пам'ятаю. НЕП був десь у 26 році, то мені було тоді 6 років, так що я не пам'ятаю. Чув, батько розказував, що перед НЕПом було гірше жити, але як дозволили НЕП, тоді стало багато краще. А як укра­їнський нарід, як Україна стала, кажуть, на ноги, ко­муністи побачили НЕПу не потрібно, вони його від­кинули.

Село Костивці мало коло 500 дворів, велике було село. Мали неповносередню школу, семирічку, церкву, була кооператива і був дуже великий фільварок, в яко­му жив, не при мені, якийсь польський пан Журавський.

Той фільварок потім перемінили в колгосп, в колго­спні будівлі. Там знаходилася колгоспна канцелярія, молошна ферма, конюшня. Так що той двір був дуже великий. Церква була, але церкву десь у 30-ому році прийшли, розвалили.

По скільки я знаю, як церкву розвалили, батько приніс додому, може, дванадцять книжок з церкви. Книжки були всі старослав'янські, але церква була українська православна.

Священика на зборах, я пам'ятаю, як був малим, заставили сказати людям, що він ввесь час їх обдурював, їм говорив неправду, що Бога немає, і таким шляхом його оставили, але не на довго. За якихсь півроку він десь зник з села. Не знаю чи він утік, чи його забрали, ніхто не знав про нього.

Перед тим, як будувати колгоспну систему, в нас зробили, хто хотів, так називався, СОЗ - Спільна об­робка землі. Туди йшли добровільно і мій батько туди пішов, тому що в нас була клуня велика і був двір ве­ликий, то в нас там зробили СОЗ. Було, може, 15-20 ро­дин, більше не було. Вони працювали там щось не довгий час, я думаю два роки, і з того СОЗу нічого не вийшло. Там була сама біднота, багато з них не мало коней, не могли вчасно обробити землю, а обробили - не могли вчасно зібрати урожай, і тому цей СОЗ, вільно чи не вільно, мусив розвалитись. І тоді, я вже пам'ятаю, в 29 році в нас начали запроваджувати суцільну ко­лективізацію.

Мала бути це така система, куди завозили всі люди, мешканці села робочу скотину. Вівці, хто мав пару овець, їх не завозили. Корови віддавали тільки в кого було дві. В мого батька була одна корова, ми її мали. Ввесь сільськогосподарський реманент, який був потрібний: плуги, борони, косарки, - все туди завозили.

Начали заганять людей до колгоспів. Хто не хотів, а таких було дуже багато, що не хотіли, з ними була розмова коротка. їх ніхто не заставляв, але на них наклали додатковий податок. Скільки то мусив дати державі хліба, скільки мусив дати державі молока, чи м'яса. І якщо виконали, то через якийсь певний час казали:

- Як виконали, то ще маєте.

Накладали на них доповнюючий податок, і деякі люди мусили йти до колгоспу, а деякі не хотіли, то їх засилали на Сибір. Куди їх точно засилали, не знаю. Мого сусіда, наприклад, послали в Омську область. Десь за рік часу ми дістали листа, він якось там ски­нув і ми знали, що він у Сибірі.

Отже, колгоспна система сама себе не виправдала. Тоді почали заганяти людей насильно. Удень попри­ходять, позабирають корови, заведуть у колгоспний будинок. Чоловіки були менш активні, як жінки. Жінки вставали вночі, розганяли, якби сказати, колектив ак­тивний і забирали корови назад, забирали все назад.

На слідуючий день знову приходили, забирали, і так дійшло до того, що вони мусили покликати армію. В Уланові, в районі стояв якийсь дорожно-будівель­ний батальйон і той батальйон пригнали до нашого села, може було двісті. Вони були без зброї, але в уніформі. Тоді загнали ввесь скот до конюшні, чи до короварні, і поставили наніч охорону з цього батальйону. Охоро­няли так з пів місяця, поки люди заспокоїлися і вже почали дивитися на ту систему, що це необхідно, що спротив дальше може довести до багато дечого гіршого. Так собі передумали і рішили вступити ліпше до колго­спу, ніж бути одноосібником.

В нашому селі тільки було двох заможніх селян. Один - це був Журавський, думаю, поляк був, я його не бачив. Мав два вітряки за селом, мав машину кру­пу дерти.

Другий був Семенюк Вакум. Його син був мій това­риш і той мав машину, не одну, а багато машин, що олію бити з під соняшників чи з других олійних куль­тур. Мав машину січку різати, багато таких машин мав. Їх розкуркулили. На них ніхто не працював, вони самі доробилися. Вони були більш-менш такі розвинуті, письменні, може, ще мали в крові спритність, бо самі до того доробилися.

У них все забрали, їх тоже вислали не знаю куди. Але мій товариш Тимко сховався і його не знайшли. Він, як батьків вивезли, потім показався в селі. Йому було тоді 12-13 років, його вже не чіпали, дитина не винна була, а з рештою, куди дитину саму везти, не знали де батьків повезли.

В нас було чотири учителя в школі, тоді як була ще п'ятирічка. Потім стала семирічка. Було замало помешкання, то училися на дві зміни діти. Перші, до четвертого клясу, зрання, а потім п'ятий, шостий, сьомий, пообіді. Як вже стала семирічка, нам прислали дирек­тора школи, якого пізніше в 37-му році заарештували нізащо. Просто прийшли, забрали.

Розкуркулення. Перше, що таке куркуль? Це ко­муністична термінологія. Куркуль - це багата людина, яка нажила собі маєток на чужій праці. Таких в нашому селі не було.

Було так, що мали по четверо коней, по дві корови, мали там десяток овець, пару свиней.

Куркулями начали називати тих, хто рішуче відказувався уступити до колгоспу. І таких куркулів у нас було з пів сотні. Точно не можу сказати, з пів сотні було. З ними дуже жорстоко поступали. Відібрали від них усе, і деяких навіть до колгоспу не прийняли, і не випускали з села нікуди, що йшли на заробітки. Від них забрали все до останнього, що мали, тільки оста­вили хату й дітей.

Розкуркулення виконувалося переважно своїм сільським активом. То були місцеві люди, найбідніші. їх чомусь так спропагандували, що вони не рахували, що хтось трошки ліпше жив від них, що мали безпе­рервно або сало, або м'ясо круглий рік, - їх рахували багачами. З району приїжджали, так називали, 25-ти тисячники, вони не знали населення. Актив - це пере­важно була своя біднота - комнезам. Там належали люди, які не хотіли працювати або не вміли. Не можу сказати чому вони вічно були найбідніші.

Тато мій не був такий бідний, тільки не заможній. Це різниця велика: не заможній, а дуже бідний. Не за­можній буде середня кляса сільського населення.

Отже, приїжджали з району уповноважені, п'ять, шість людей, не знаю хто вони були, ззивали комітет незаможніх селян - комнезам і разом з ними брали де­сять, п'ятнадцять підвід і їхали до того, чи до того. За­бирали абсолютно все, і це називалося розкуркулення.

Одежу, яку позабирали, що люди мали: кожухи й інші речі, вони робили, як тут у Канаді аукціон, розпро­дували. Інвентар господарський, корови, коні ніколи не продавали, везли до колгоспу.

Переважно цих куркулів відсилали десь на Сибір. Були деякі навіть у Ташкенті в Середній Азії. Я так чув. Хто був, не знаю точно, забувся.

Отже, розкуркулення проходило під гаслом: «Йди до колгоспу».

Але було багато таких, що сказали:

- Я вмру, а не піду.

І через те ті люди, їх родини найбільше потерпіли.

Сількори - сільські кореспонденти були. Не можу пригадати точно, але були такі, що писали наклепські листи до редакції. А вже тоді, як появлялося в редак­ції, - це був сигнал на те, щоб прийти в село. Не розби­ралися чи це правда, чи ні. А як написано, то для них була біблія, суща правда. Приходили, арештовували і завозили в районну тюрму, кого випустили, кого ні.

Хлібозаготівлі відбувалися не за комнезаму, не тоді, як колгоспи робили. Хлібозаготівлі начали пізніше. Ко­лективізацію в нашому скінчили в 31-му році. Хто не був сколективізований, хату забирали й виганяли.

Хлібозаготівлі накладали на колгосп, приходила з ра­йону директива. Перш за все мусили зложити зерно – фонд для червоної армії, по-друге,- мусили оставити насіння на другий рік, третє - мусили зоставити корм для худоби, четверте - в нас було дуже багато дітей, батьки їх повмирали, то зробили, як у нас називали, приют, там було щось 120 дітей, - для тих дітей остав­ляли на цілий рік прохарчування. А що оставалось, то тоді давали селянам.

Я пам'ятаю, що одного року в нас давали на трудо­день 450 грам зернових культур. При чому не одної, всіх: 200 грам пшениці, 100 грам жита, 50 гречки тощо. Були такі випадки, що деякі люди, прийшов, мішок на плечі взяв і пішов. Але державу мусили за­безпечити перш за все.

І не дай Бог, щоб хто-небудь думав, перше - дати хліб колгоспникам. Перший збір, який був, везли зразу на станції, звозили в потяги. Куди везли я не знаю.

В той час уже спротиву було мало. Колективізація була завершена. Але не дивлячись на те, що колективі­зація була завершена, у 32-му році у нас люди начали знову розганяти тих активістів і забирати худобу на­зад. Аж тоді все сталося. Жінки на відріз відказалися йти до колгоспу, не хотіли йти, і тому прислали армію. Не дивилися чи бідний був, чи багатий. Куркулів уже не було тоді, їх заслали і все забрали.

Як хто не хотів йти до колгоспу, то як найшли в печі зварений суп або борщ, виливали, родину викидали надвір і наказували сусідам, що ніхто не має права прийняти до себе наніч.

Багато людей замерзало, особливо дітей. А пере­важно це було в 33 році. О, ні, в 32 році десь перед Різдвом. В 33-му році діло дійшло до того, що вже не було в нікого що їсти. Нас тільки спасло те, що я був, батько робив завідуючим складу, де зберігалося зерно. Я батькові носив їсти у горщику, а назад насипав гор­щик пшениці або ячменю, гороху. Йшов додому і мама то ховала й на другий день варила.

На скільки я пам'ятаю, що в той час у нас майже кожна друга хата мала забиті вікна дошками. Я ду­маю, понад тисячу осіб померло, понад тисячу осіб...

Моїх приятелів повмирало багато. Були такі, нап­риклад: брат моєї мами Довгань Мартин, він мав двоє дітей, жив далеко за селом і не хотів йти в колгосп. Він помер, бо був надзвичайно великої будови тіла, йому треба було багато харчів, того вони не мали. Це була перша жертва. Його син пішов за ним і другий. Осталася тільки жінка його.

Жінки менше вмирали, як чоловіки. Переважно вмирали всі чоловіки, а діти особливо вмирали скоро.

Я пам'ятаю, їздили по вулицях кіньми, заходили до кожної хати,  відкривали двері й шукали мертвих. Якщо находили мертвих, кидали їх на віз й везли на цвинтар. Потім знову їздили і так їздили цілу весну.

Під кінець були такі люди, знищені голодом, що не могли рухатися. Вони їх брали й кидали теж на віз. Казали до них, що за ними треба лишній раз їхати. Забирали, везли на цвинтар, там викидали в яму. Ями були викопані. Не знаю, хто їх копав, але їх копали люди з нашого села.

Мій товариш Павло, якого батько помер, Довгаль Омелько, помер, а в нього був ще старший брат. При­йшла його мати до мене просити, щоб ми його занесли на цвинтар. Ніяких не було ні гробів, нічого. Просто взяли його в одіяло чи простиню і несли. Не знаю чо­мусь то на мене так подіяло, як ми його несли. Я ба­чив, що в нього рука хитається, голова хитається і там попросив одного:

- Візьми його на хвилину, я вийду трошки. Я втік, не міг на то дивитися.

Жила тітка, - село було велике, - з півтора кіломет­ра від села, від мами. Коло неї була сусідка Середюк Марія. Вона була вдова. Коли чоловік її помер, не знаю, але в неї була дочка сімнадцять років. Дочка померла перша. Мама нікому не заявила, що вона померла. Десь її заховала і начала їсти. Це один був випадок у на­шому селі. Звідкись люди довідалися. Приїхала мілі­ція, зразу зробили в хаті обшук і найшли ту дівчину. В неї були повирізувано ягоди - груди, а литки на но­гах. Вона лежала, то було на весні, не було тоді льоду, вже начала пухнути, смердіти. Її зразу завернули, - це я бачив, бо був у тітки, - завернули в якусь шмату і поклали на воза, а жінку повели на цвинтар, постави­ли над ямою, не засипаною. То така була величезна яма може на п'ятдесят, може на сорок осіб. Поставили її над тією ямою і з-заду двох на неї стріляло - це була міліція.

Тільки один випадок був, що в нашому селі було лю­доїдство. Але по других селах, я чув, було більше. Не можу того підтвердити, там не був. Містечко Пиньків, тоже Вінницької области, у нашому районі було єв­рейським центром. Там переважно жили самі євреї. В Пинькові були магазини, ярмарка. Казала мама ме­ні, що вона їздила на той ярмарок і сама бачила, як одну жінку забрали. Вона продавала холодець, і якось знайшли чи кусочок нігтя, чи щось інше. Це було від мене десять кілометрів.

У селі Кутищі, два кілометра від нашого села, там чомусь було більше спротиву, як у нас. Село багато менше, але виявилося більше спротиву.

Самі сільські люди забили, як вони називали, двадцятьп'ятитисячника. Двадцятьп'яти тисячники при­їжджали з фабрик, з заводів. Деякі з України, деякі з Росії приїжджали, не вміли говорити по-українськи. І одного такого забили. Приїхали, тоді ще було ГПУ, щось 150 людей розстріляли. Не судили нікого. Виводили і розстрілювали просто у полі.

Смуга, де було моє село, називалася лісостеп, але переважно то був степ. Дерева не було. Хати були всі ліплені з глини. Мало було для будови дерева. Зимою в нашій хаті завжди з північної сторони, стіна була, як обсипана діамантами, сніг виходив. Як дерево, тепло чи холод приходять не так скоро, ніж через глину. Багато хатів розвалювалося від сирої погоди, дощі довго йшли. Село було не багате. Я вже казав, було понад 100 дітей. Діти були тих, що повивозили в Сибір, що повмирали деякі з голоду. Навіть у нас у хаті, де ми жили, ми тримали четверо дітей, бо не було такого ве­ликого будинку. Давали до хати двоє, троє дітей і на них давали харчі. Мама варила для їх, і при їх і я під­харчовувався .

Як настала весна 33-го року, отоді була жахливо, самий жахливий час. Люди були надзвичайно голодні. Появилися бруньки на деревах чи маленькі грушочки або зелень, вони не знали, що не вільно їсти, тим біль­ше на голодний шлунок, але вони їли. І як наїсться там коло дерева, впаде і більше не встане, бо мав багато, як кажуть, мав заворот кишок тому, що кишки були порожні, а потім їх напхнуто тією зеленню.

Збирали траву де попало. Ходили по городах, пи­талися чи може копати город, там може осталася в землі картопля мерзла. І я навіть пробував з тієї мерз­лої картоплі млинці. Ми не робили, бо ще не дійшли до того.

Як я вже сказав, мій батько робив у заготскладі за­відуючим, то звідти часто приносив. Піду до батька, ніби чогось мені треба, і в кишені насиплю гороху й інше.

В нас була шкура з корови, пам'ятаю, вона висіла на горищі років з п'ять. Така була суха, з неї не мож­на було нічого зробити. Батько її різав, сокирою ру­бав на кусочки, смалили, потім кидали в гарячу воду на два-три дні. Вона відкисала і робилась груба. Ми ту шкуру їли. Але в нас ще не було погано, в моїй ро­дині, бо нас тільки троє було, то якось ради давали. Якби батько не робив на складі, ми, можливо, теж повмирали б.

У селі не було ні одного кота, ні одної собаки, тишина. Навіть птахів ловили, робили з кобилячого хвоста сільця і розкладали. Їли горобців. Мій сусід кожний день варив суп з горобців. Два-три зловить, кидає їх у суп.

Ми того не робили, бо я був малий, батько був на роботі, а мама не надавалася на то. Але другі люди ро­били.

Я не був репресований, мій батько був. У 1937 році, після голоду його забрали нізащо, як усіх інших. В нас У селі приблизно забрали вісімдесят осіб, по сорок п'ять - п'ятдесет років. Не дивилися ні на кого, чи той був учитель, чи лікар сільський, чи був рахівник колго­спний, чи простий колгоспник.

Я думаю, що давали на село якусь кількість, мусили їх забрати. Не вибираючи, забирали. І як мого батька забрали, ми ніколи не могли знати, де він є. Так і не дізналися.

Мого тата брата син був без батька, його батько по­мер раніше, кінчив харківське училище НКВД, був лейтенантом і він до нас приїхав у гості. Мама каже до нього:

-  Яшка, ти там маєш доступ трошки більше, узнай, що є з моїм чоловіком.

А він тоді може мав 24-25 років і до мами:

-  Якби не був винуватий, його ніхто не забрав би. Як забрали, так йому й треба.

Це мого батька брата син сказав.

Отже, пропаганда діяла дуже влучно і навіть бать­ко виступав проти сина, син проти батька.

У нас у колгоспі завели таку систему - коней не під­ковували, не було цвяхів, гвіздків. Один п'ятнадцяти­річний хлопець, заставили його возити гній, вивіз гній і в конини ноги розійшлися, роздерлися й вона здохла. Тоді спеціяльно приїхали з Уланова, з району, щоб зро­бити показовий процес. Хлопець бідний, малий, цілком не винуватий дістав п'ять років за те, що він не дивив­ся добре за кониною.

Під час голоду я не залишав села, батько не зали­шав і мати не залишала. Ми ввесь час жили в селі, аж до 37 року. Як забрали батька, мама лишилася сама, а я виїхав до Одеси.

Про голод знали, але не знали в якому маштабі. Знали, що з нашого села їхали в Москву і в Ленінг­рад за хлібом. Дістали хліба, але як їхали з поворо­том, остановляли потяг й цей хліб міліція забирала від них.

Щоб можна було купити десь хліб - майже ні, май­же ні. Я пам'ятаю, ми сиділи з мамою в хаті. До нас приходили люди, не нашого села, з других сел, дава­ли діаманта або золоту обручку, щоб дістати хоч ку­сочок хліба. Але ми не могли дати, лишнього нічого не мали.

Торксіни були по великих містах, в селах не було й в районі, а був у Вінниці. Як хтось із района чи села мав золоту обручку або щось інше, їхав до Вінниці. Там віддавав і діставав за те трошки харчів. Пізніше мав велику неприємність, бо приходили і требували більше золота, казали, що більше золота має лиш лишнє продав.

В той час Каґанович був на Україні, був провідни­ком Української комуністичної партії. Властиво все було під його керівництвом. Тоді був на Україні ще Лю-бавський, багато їх було, не пам'ятаю, тільки пам'ятаю батько одного разу сказав до мами, що це комуністи роблять. Я тоді цим не дуже цікавився, але батько твердив, що це комуністів робота.

Селяни не були аж настільки освічені. Мій батько був трошки освічений. До нього приходили по пот­ребі, як треба було якусь заяву написати до райви­конкому або деінде. Він писав. Село було не досить грамотне.

Не можу сказати, що люди говорили за голод, але я знаю, що говорили в моїй родині. Була така систе­ма, так заведено, відкрито говорити один другого бо­явся. Ніколи не говорили з сусідом або з якимсь не­знайомим про ситуацію, про голод. В родині між собою говорили. Батько завжди казав:

- Це проклята комуністична система. Так з мамою говорили. Мені ж наказували, щоб я про це нікому нічого не говорив. Я мовчав.

Голод скінчився десь у 33 році. Сказати, що був урожай добрий - ні. Тому що за 32, за 33 роки, взагалі за колективізації землю дуже запустили, на половину було бур'яну, не посіяли, бур'ян усе заглушив. Вже в 33 році врожай зібрали не поганий.

Для того, щоб зробити посів на полях, в нашому селі зробили кухню - загальну їдальню. Варили пшеницю, Цілу пшеницю протягом ночі. Ранком люди йшли, діставали собі в горщок пшениці аби йти в поле роби­ти. Радо старалися йти робити. По-перше, щоб дістати трохи поїсти, а по-друге, мали якусь надію, що на на­ступний рік поліпшає. І в 33-му році, як зібрали уро­жай, можна було бачити по хатах натуральний хліб. Деякі ще домішували щось, добавляли картоплю або інше. В деяких хатах був натуральний хліб. Так що люди відійшли, а в 34-му році добре не було, але бага­то краще ніж тридцять другі - тридцять треті роки, вже тоді з голоду не вмирали.

В час голоду багато людей пухло, були такі ноги, як у слона, ходити не могли. Іде, іде на полі чи в селі й упав. Я пам'ятаю один Степан Загоруйко упав там якраз, де ті комахи були - мурав'Ї. Я ішов з школи. Йому по обличчі кругом ті комахи лазили, а він уже був мертвий. Боявся до нього підступити, бо тоді був такий дуже то герой, що мертвих боявся і тепер бою­ся їх.

Прийшли хлопці, ми його за ноги якось відтягнули і зразу побігли до сільради й сказали. За півгодини при­їхав віз, його положили на віз й завезли на цвинтар.

Були люди збирати урожай. По-перше, всю землю не засіяли, бо не хватало людей засіяти і не хватало навіть коней, щоб ту землю обробити. Мало засіяли, і мало осталося людей. Ті, що осталися, для них у кінці 33-го року було більш-менш так - вони не голо­дували, але і не були дуже ситі, Не пам'ятаю, щоб жалілися на голод у 34-му році, щоб умирали або щось подібне.

Ходили до школи, тільки не всі. Тоді, властиво, зро­били в школах для дітей сніданки, давали трішечки хліба, маленький кусочок, варили буряковий суп або з гречки. Давали лиш один сніданок, більш нічого.

Діти йшли, щоб дістати поїсти. Наука в голову не лізла, як голодний шлунок, але знали, що дістануть крихітку хліба і дістануть якусь порцію, черпак супу якогось або, часом, щось вони там мали з запасів, які в школи давали.

Учителям було трішечки ліпше, бо вони мали за­кріплення з кооперативою. Їм давали дуже мало. Вони не могли розкошувати, але я й одного учителя не ба­чив спухлого. Вони щось трошки діставали від кооперативи. Після голоду тяжко було. Так як я вже казав, в наших місцевостях лісів не було, будівництво йшло дуже, дуже помалу, бо треба було глину місити, там кіньми робити. В колгоспі будови ніякої не мусили ро­бити, будинки були всі цегельні.

Потім зробили школу в тих будинках, де жив сам Жураковський. Повикидали стінки, зробили школу се­мирічку. Там вчилися шостий і сьомий кляси.

Селяни переважно збиралися по десять-п'ятнадцять і ремонтували хати, бо все було запущене. Вікон не було, скла не було, тільки дошками позабивані двері й вікна. Ходили люди до хатів, ламали ті дошки, шу­кали, що могли знайти, де люди повмирали з голоду.

Психологічно, я скажу, що люди тоді без всякої болі співали різні антикомуністичні пісні, співали погані пісні про Сталіна. Наприклад, була така пісня: «Батько в СОЗі, мати в СОЗі, діти ходять по дорозі». Ще така пісня: «Нема м'яса, нема кікі, тільки кіно та музики». Хоч і не було кіно, але так співали.

В нас Засаднюк Павло, в нього була коняка біла, мусила вже скоро здохнути, - що йому прийшло в го­лову, я не знаю, - взяв написав на одній стороні «Сталін на білій коняці», смаровидом - дьогтем. За три дні при­їхали, забрали і пропав чоловік, а коняка здохла одна­ково.

Так що настрій був у народу антикомуністичний, але нічого не могли зробити. Не мали жодної зброї, не мали сили. Молодь, котра не вимерла, тікала до міста. Дівчата наші, такі по вісімнадцять років, поїхали в Бер­дичів, тридцять п'ять кілометрів від мого села, там тоже був єврейський центер. Майже всі встроїлися в євреїв наймичками і це їх спасло. Щоб хоч один єврей помер з голоду, я не чув.

Голод був на Україні тому, бо народ проявляв спро­тив проти колективізації. Народ не був згідний, щоб будували на Україні комунізм, соціалізм. Від дідів і прадідів наш народ привик до землі, привик до своєї власности. Коли в нього щось відібрали, він рахував найбільшою кривдою в житті. Тому люди спротивлялися, не хотіли йти в колгосп. Тоді комуністи зробили все, щоб відібрати хліб, яке було зерно. Забрали все, щоб нічого не осталося. Властиво голод спричинили, бо люди противилися колгоспній системі.

Я якби знав, то пару днів перед тим записав. З 33-го ро­ку пройшли роки, тяжко пригадати. Якщо не про-тів, я можу написати і вислати листом. Можу доба­вити багато більше дечого. Так раптово щось при­гадати... Питання дали мені більш-менш пригадати дещо.

В нашому селі була партійна організація, в якій на­ходилося п'ять членів комуністичної партії. Головою цієї організації був Панас Дубовик, він був з бідної ро­дини, але чомусь він мав великий вплив на селян, тому що він умів дуже гарно говорити, був добрим промов­цем. На нього робили пару разів попитку, щоб його знищити.

Він був моїм сусідом, близьким, город з городом. І поскільки пам'ятаю, я з ним часто ходив вечором. Він був у сіліраді, робив дньом і вночі, вічно тримав руку в кишені, там у нього був револьвер. А як ішов уночі, то тримав у руці напоготові.

До організації належала одна жінка Єва Грабовська, полячка, не українка, мала сильний балак. Всту­пила в партію. На свято 1-го травня таке наговорила... Люди знали, що то неправда, але мусили мовчати, бо був такий час, ліпше мовчати, як щось казати.

Моя мама також часто говорила з батьком про це, не тільки батько, але й мама говорила. Вона нарікала на ту систему. Мене не боялися, бо я нікому не гово­рив.

О, як валили церкву! Церква була дерев'яна, над­звичайно висока, огорожена залізним плотом. Як по­чали валити церкву, то треба було починати перше з хреста. Хрест був дуже високий і до хреста тяжко було добратися.

Один узявся, казав, що полізе на дзвіницю, з дзві­ниці добереться, розбере кришу і зачепить на мотузок і стягнуть. Поліз, щось недобре зробив і впав.

Люди всі молилися Богу, що йому так Бог зробив, бо він хотів того хреста скинути. Але хреста скинули однаково.

Сільський актив не міг скинути. Приїхали з району, якісь машини привезли, зачипили і грузовиком тягну­ли мотузка. Хрест упав, а тоді церкву розібрали.

У нас була жінка головою сіліради, не пам'ятаю її прізвище, а чоловік був головою колгоспу. Як розвали­ли церкву, то, хто хотів, міг узяти собі книжок. Мій батько приніс може дванадцять книжок. Там були ризи й бархатні покривала. І от голова сіліради взяла собі чорне - бархат, а на йому був нашитий хрест. Вона той хрест спорола. Там, де не було хреста, було ясніше, бо від сонця облізло, де був хрест, темніше було. З того пошила спідницю. В неї той хрест вийшов на боці. Всі сміялися з неї.

Я навіть сам їй про це сказав:

- Знаєте, - а то жінка не була з нашого села, її при­слали, - ви ж у Бога не вірите, а хреста носите.

Вона на мене за те була дуже зла, але мені нічого не зробила і батькові нічого не зробила. Тільки сказала: - Ти ліпше закрий морду.

Скотина під час голоду голодувала не менш, як люди, бо не було ані зерна для скотини, нічого. Корми­ли простою соломою. Ви мені повірите, що один кінь Другому коневі хвоста об'їдав. Стояв ззаду і гриз хво­ста, бо були коні такі голодні. Як у кого хата була з низькою покрівлею, - хати в нас були покриті всі соло­мою, - то туди коні не можна ставити було, бо вони зразу повитягають все звідти.

 

Як почалася колективізація, багато людей різало худобу. Не для того, - в той час ще голоду не було, – щоб їсти, але для того, щоб не дати до колгоспу. Нашої сусідки чоловік був ветеринарем, і він давав справки, що свиня хвора, треба її зарізати. Люди різали, як прийшов хтось, казали:

- Дивись, я маю справку, свиня була хвора, тому зарізав.

Того ветеринаря забрали і тоже пропав. Він не був лікар, а такий домашній ветеринар.

А ту дитину, що, вам казав, мама з'їла, я не бачив, як вона їла, але бачив, як ті кості були завернуті. Потім, як везли на цвинтар ту жінку, то ми бігли за ними, але нас не пустили. Завезли там, а ми так здалека бачили, що її розстріляли на цвинтарі.

 

 

ОЛЕКСА СОНЕПУХ

Олекса Сонепух, народжений 8 августа 1915 року, Чернігівська область Сосницький район, села не тре­ба, я там маю...

Батьки займалися хліборобством. До революції мій батько мав вісім десятин землі, а після революції йому ще дві десятини добавили, так що він мав десять деся­тин. Значить він був середняк.

В родині в нас було три хлопці і чотири дівчини, батько й мати, і ще дід жив до двадцять восьмого року.

Як жилося при НЕПу? Так добре не пам'ятаю при НЕПу, але я перший голод трохи зазнав в 21-му році. Тоді, я таки добре знаю, що в нас їсти було, але соли не було. Мати їздила десь далеко, її три дні не було поки привезла вузлик соли.

Батько, як середняк був працьовитий, ще брав у людей з половини, бо він мав двоє коней, дві коро­ви, вівці, свині. Поки я був малий, не погано там жи­лося.

Наше село мало п'ять соток дворів. Серед села на горі була церква. Посередині села протікав рівчачок невеличкий. Впадав зараз же за селом у більшу річку. По обох боках тяглися вулиці. Тут дві вулиці і по другій стороні дві вулиці над цим рівчачком. Отже, село до­сить велике було.

Родила найбільше картопля. На Чернігівщині звали чернігівськими картопляниками. Все родило, пшениці майже не було. Пшениці сіяли маленьку латочку, щоб мати на паску, а то жито, гречку, оце картоплю, яч­мінь, овес, - все таке, мішанина.

Комнезам у нашому селі був. Комнезам у кожному селі був. На цьому будували владу. Але якраз у нашому селі поганих людей багато не було. Один такий був дуже заклятий, а то все такі нормальні люди були. І оцей комнезам в 32 році ще нам дав мішок гречки, щоб ніхто не знав. Його сестра мешкала проти нас. Він сестрі дав уночі й сестра віддала нам. Якби не той мішок гречки, то тяжко було б.

До влади в селі, звичай був, других людей насила­ли, натягували. В 31-му році до нашого села належав маленький хутір, може 18-20 дворів, до нашої сільра­ди належав. На свято Вознесіння, вони мали храмове свято на цьому хуторі. Церкви зовсім там не було, але в нас було прийнято, кожне село мало своє свято, хоч і церкви не було.

Тоді назначили, щоб там сіяли коноплі, від влади був розклад. Кожний господар має сіяти ряд конопель. Привезли насіння, бо хто не мав насіння, то влада под­бала.

Це й же наш голова пішов заганяти людей, щоб їха­ли на станцію по коноплі. Як видко, може зайшов до свого знайомого і трошки попили. Він мав пістоля в кишені, і заступник мав пістоля. Коли зайшли до одних людей до хати, та й кажуть:

-   Збирайтеся, їдьте на станцію по насіння, коноплі.

Той дядько тоже може трохи підпив і каже:

-  Товаришу голова, сьогодні ж свято, сідайте, вип'ємо по чарці, а завтра рано запряжем коні, поїдем.

А цей голова зараз витяг пістоля і забив його.

Може то випадок був, може думав налякати, а мо­же був підпивши. А чи ви думаєте якийсь суд був! Ні­чого! Наче забив якусь худобину. Ніякого суду не було. Отака була влада тоді!

Яку частину урожаю брала держава до колективі­зації, цього не скажу. Знаю, що вони брали від гекта­ра. Яку дозу також не скажу. Від нормального урожаю ще оставалося людям. Але в 32 і 33 роки, як податок здали люди, тоді добровільна продажа державі, пізніше якісь додаткові і так витягали, щоб усе вибрати, щоб нічого не осталось. Так же само гроші.

Добре знаю, мій батько не був у колгоспі, але одвіз ранні культури та здав - державі. В мого батька був гарний кінь. Кінь цьому голові подобався, він захотів його забрати, і беззаконно наклали 200 рублів штрафу за не виконання, значить, податку, а батько податок виконав. І прийшли, забрали коня.

Колективізація почалася після розкулачки. Було розкуркулення так: я був у шостій клясі в школі, в дру­гому селі. І одного разу прийшли до школи п'ятий, шостий, сьомий кляси, учителі відділили кожному учи­телю п'ять, шість чи вісім й повели нас. Повели знаєте куди? До оцих помагать розкуркулювати. Значить, щоб ми виносили речі.

Приїжджають підводи, а ми заходили до хати. Нам кажуть, щоб брали і несли. Це було якраз перед Різд­вом. Тоді ще нас повели і ми зробили. Що казали, то ми робили. Ми нічого не знали. Що то? Чому?

На завтра приходжу до школи, мені кажуть іти додому. Два було з нашого села і другого відправи­ли. Прийшов я додому, нас теж описали. Але секретар був приятель батьків і він десь знайшов, що в газеті було написано, хто наділявся землею, того не мають права розкуркулювать. Нас тільки тому зоставили. Секретар показав написане голові сіліради. І так ми зосталися.

А тоді за якийсь місяць чи півтора був уже закон, що можна нам іти назад до школи. Мій приятель пі­шов, я якраз захворів на ангіну, на горло два місяці прохворів. Мені вже соромно було іти, що так багато пропустив. Батько сказав:

- Вони не розкидали зараз, то розкидають другим разом і від них не втечеш.

На тому моя школа скінчилася.

Там у нас у той час, як я ходив до школи, один урок денно був російської мови, решта все на українській мові. Щодня сорок п'ять хвилин урок російської мови.

У той час тільки починали. Знаю, в початковій школі з третьої кляси починали вчити російську мову. Перша і друга, ще малі діти, не мали російської мови. А тепер кажуть там із самого садка починають.

За колективізацію, як сьогодні знаю. Були збори на нашій вулиці. Один був партієць Козуль Зоєврам і він скликав збори у хату й каже, мов, що совєтська влада хоче, щоб ми сходилися всі разом робити до колгоспу і буде багато краще, не буде ніякої межі. Совєтська влада дасть нам трактори, будем тракторами робити. А як доживем до комунізму, то нажмемо на кнопку і будуть вареники вискакувать. Всі сміялися.

А один кривенький дядько, швець був, каже:

-   Може то й добра машина трахкало, - не каже трактор, а трахкало, - але ми ж не знаємо чим його годувати, як його напувати, яку підстилку треба давати.

Ми знали. Такий хитрий дідок був. Бідний знав, що йому нічого не буде.

-   О, діду, то така машина, якщо прив'яжем вашу хату і вашу хату потягне, така сильна.

Збори згонили, але не казали, що мусиш іти до кол­госпу, а щоб писали самі заяву і підписали, що доб­ровільно йдуть. Бідні скоріше пішли до колгоспу, бо там не було, що робити.

Котрі мали двоє коней і все потрібне в господар­стві, їм шкода було, а бідняки пішли.

Щоб такого великого спротиву в нас не було, я не зауважив, бо кожний боявся. Якщо щось скажете, а трохи заможній, зразу за шкаматки візьмуть. А та­кі, як оцей дідок, такі говорили, таким нічого не ро­били.

У нашому селі була комуна ще з 24-го року і цій ко­муні держава багато допомагала. Вони до того догосподарювались, що уже та господарка не стояла, щоб держава заплатила борг. Якось в 32-му році нашу ко­муну переселили на Дніпропетровщину, в якусь Каменку, якась отак Каменка. Нашу комуну через те, бо вони догосподарювались, що нічого не було, то туди пере­селили і там зробили колгосп уже.

В 32-му році мало осталося не в колгоспі, мій дядь­ко пішов у 32-му році, як у нього все забрали, ще два на нашій вулиці пішло, а решта роз'їхалися хто куди, по містах робили. В 33-му році після голодівки, не було осібних, хто виїхав десь до міста, а хто пішов до кол­госпу.

Хлібозаготівля відбувалася так: якщо жнива скін­чилися і не в колгоспі, не дасть сілірада посвідки, що мали право для себе змолотить. Поки не принесете посвідку, що здали державі податок.

Якщо здали державі, тоді маєте право для себе мо­лотить, а якщо не здали державі податку, то не може­те молотити. Люди старалися перше, хто не в колго­спі, здати державі. Колгоспники перше тільки змо­лотили, зразу все на підводи, везли на станцію, ще й прапора поставили, музика була, музиканта на переді посадили й грав. Везли так державі податок, така про­паганда була. Нібито все добровільно, лагідно і люди не супротивлялися.

І як хтось не міг, то не мав права собі змолотить. Якщо не мали, що дати державі, щоб кару давали, не можу сказать.

Бригади були, розшукували зерно. З патиками за­лізними ходили і штиркали скрізь. Як була дерев'яна підлога, відривали підлогу, дивилися чи таїм щось є під підлогою. Оці два роки 32-ий, 33-ій майже щодня хо­дили.

Діставали розкази бригади з району, а місцева вла­да виконувала. У кожному селі, як то кажуть, були оці собачки, котрі виконували все, хто за платню, а хто тяжко сказати... Були такі не свідомі люди: «як я ком­сомолець, буду робити все для своєї держави». Хто того не бачив, тяжко уявити, що творилося.

У нас у 32-му році напів голод був, але ніхто не вмер. В 33-му році четверо людей вмерло. Одначе не вимирали тому, як я казав, бо там хтось рибку зловив, лабуззям, ягодами, грибами, тим усім виживали.

Різниця була між: моєю околицею і де був степ. Сте­повики тільки жили з урожаю. Там не було ні лісів, нічого, ніяких грибів і скоріше була голодівка. Як забрали зерно, то люди не мали що їсти.

В нас, хоч зерно забрали, в річку пішли, піймали щось, у болоті чи в лісі щось знайшли. Ще в нашому селі за річкою був високий сосняк, старі сосни, такі високі, а валючок тільки з п'ять на самому вершечку. Такі прямі, як телефонні стовпи. На цих соснах воро­ни мостили гнізда. Не оці чорні, що у нас тут. Тут во­рон не бачив таких. Здорові, як чорні, трохи сірі крила мали. Як вітер подує, знаєте, під оцими деревами люди ночували, бо чи гніздо скине, чи пташку викине, то скорій хапали. А вони здорові, як мале курча. І цим живилися.

То цікаво було, якщо вітер, то люди йдуть у той со­сняк і там чекають поки щось упаде. Котів їли, а собак може хтось з тишка з'їв, але степові там їли. Одна жін­ка миші їла, - це я знаю, я не бачив, - казали, що пій­мала, здерла шкіру і з'їла. Це таке було.

Спомин

Голод і в Україні почався в 32-му році, а головно на півдні України. Мені було 16 років і я добре знаю, як у нашому селі люди ходили з Полтавської і Сумської областей і міняли за одяг, чи хто що мав, щось із про­дуктів. Говорили в них люди мруть із голоду.

В нашому селі в 32-му році ще з голоду ніхто не вмер, бо поза наше село протікала річка, в котрій мож­на було піймати якусь рибу. За річкою було болото, до­сить було дрібної рибки. Там щодня дітвора лазила, щоб щось піймати, а за річкою ліс. З весни починали різні гриби, потім ягоди, щавель, різне бадилля, кропива, лобода, липове та кленове листя, молоді соснові пагонці, - це усе збирали і їли.

Весною в 32-му році багато було крадіжок: курей чи печений хліб або одні картоплю посадять, а в ночі хтось повитягає. Як тільки стемніло, то село неначе мертве, і пес не гавкне. Коли уже поспів ячмінь, – в млинах тоді було заборонено молоти, поки не здаш податок державі, - то люди робили жорна і мололи вночі або замкнувши двері, щоб влада не наскочила. А хто не міг змолоти, то товк у ступі й варив якусь кашу. Так потроху підживлялися.

На нашій вулиці жив Микола Грінько. Він з сусі­дом, теж Микола, зарізали двох на спілку свого коня і коли він наївся круп'яної каші з кінським м'ясом, з радости вийшов на вулицю і заспівав. Він мав гар­ний голос. Казали, що Микола воскресив село, бо після того стала молодь виходити на вулицю співати.

Але Микола довго не співав. За якихсь пару неділь їх обох заарештували, засудили на вісім років за зни­щення коня. Цей, що співав у 36-му році, повернувся, а другий, що мав жінку і двох малих дітей, десь заги­нув на Сибірі за свого власного коня.

А вже в 33-му році в нашому селі вмерло четверо людей з голоду: одна жінка, два старші чоловіки і мо­лодий хлопець.

В Чернігівській області: ліс, річка й болото допо­магали вижити. Дехто каже, що голод був по всьому СССР, то неправда. Мій батько, ще два сусіди їздили в Білорусію по хліб, і один раз привезли по мішку пече­ного хліба. Там можна було купити в магазині. Але на другий раз верталися вже назад з хлібом, то їх на границі Білорусь - Україна заарештували. Ледве втікли без хліба. На третій раз не відважилися їхать.

В 32-му році перед самим Різдвом у нашому селі ходили бригади по викачці хліба і забирали все, що можна їсти. У той день знайшли нашу картоплю, що закопали на дядьковому городі, й через те у дядька за­брали все, навіть той вузлик, що баба назбирала на насіння на другу весну. На перший день Різдва приїхали до нас, відірвали вікна й двері і відвезли до колгоспу.

Батько в ту ніч не спав дома, а мати вже померла. Нас тоді було всіх шість, найменша сестра - чотири роки, і дядько нас забрав у свою хату. На завтра прийшли з сільради та сказали, щоб за 24-ри години нас у дядьковій хаті не було. На окраїні села була стара по­рожня хата, то там були два хлопці й дівчина, бідні сиро­ти, ще якісь наші дальші родичі, вони нас пустили в ту стареньку пусту хату. Оце так діялося на нашій батьківщині під час комуністичної влади.

У березні місяці ми їхали до Одеси, три дні сиділи на станції - не можна було взять квитка на потяг, бо везли росіян на Україну, щоб заповнити ці села, де вимерли українці.

Якщо хто читав в «Українському Голосі», що друку­валося уривками: «Їм дзвони не дзвонили» Олеся Толо­ка, то не думайте, що то якась байка. Там описано все, як наш безталанний нарід перетерпів на своїй власній шкірі і ще й далі терпить від отої всесвітньої банди.

Чоловіки чогось скорше вмирали з голоду, жінки може якийсь інший організм мають. В нас одна жінка вмерла, але вона така була, дбала за чоловіка й дітей, а за себе не дбала, тому померла. Чоловік і діти вижи­ли, а вона не доїдала, давала дітям та чоловікові. Так, чоловіки вмирали перше.

Пухлих було багато. В мого батька ноги пухлі були, як колоди. Не знаю, як він вижив. Після того, як трохи підживився, те відішло і дожив до 74-ох років.

Як чутися голодному? Тяжко сказати. В той час був ввесь час голодний. І як голодний, шлунок притягне до горла. Я добре знаю, як ми нажали ячменю і перший день сестра спекла сім хлібин, ми ті сім хлібин з'їли й голодні були. Організм так отощав, бо не мав там нічо­го, і хоч повний уже був, відчував, що потребує. Я того ніколи не забуду, як сім хлібів нараз з'їли і голодні були.

Один раз ми були на вулиці, нам бабка дала по ку­сочку хліба. Я той хліб з голоду з'їв скоро, один хлопець жує і жує.

-    А чому ти так довго жуєш? - запитав.

-    Щоб ліпше наїстися.

І він мав рацію - чим більше жує, тим більше шлуночних соків іде і більше відчу­вається наїденим.

У нас багато безпритульних дітей не було. Це там у степовій частині, кажуть, було багато.

Розкуркулювали, але не всіх розкуркулених на Сибір загнали. Тільки тих більших куркулів зразу посадили на станції і на Сибір.

Із цього хутора, що забив голова сільради чоловіка, один хлопець і дівчина повернулися і розказували. Був закон такий, що малолітнім, як у кого є рідня, можна було вертатися назад, по двох, трьох роках після того. Вони приїхали. Розказували, як їх привезли, то потяг дійшов до тупіку. Висадили там усіх у лісі, не давали нічого, ніякого забезпечення. Робіть самі, що хочете. Хто мав сірники і якусь сокирку, зразу рубали і робили буди із гіляк. В тих будах палили дерево, щоб не замер­знути. Пізніше привезли їм пили й сокири. А на почат­ку нічого не дали.

Казали, що багато померло там людей на початку. Поступово поробили буди. Було багато дичини в лісах. Ловили дичину і виживали. А в тих, котрих розкуркулили, але не вислали, забирали хати і давали бідним, що вже до колгоспу пішли. Майже на кожній вулиці в дворах розкуркулених поробили колгоспи.

За випадки людоїдства в нас говорили. А чи то правда, чи ні? На нашій вулиці жив Засько Тимофій. В 32 -му році в нього забрали хату, розвалили. Він мав такий винбарчик. Хату розвалили, печі не розбили. З того винбарчика обклав кругом печі і так жив.

І коли не було города чим засадити, він десь дістав часнику й півгорода засадив часником. В тому році, чомусь на коней пішла хвороба, дуже дохли коні. Був кінський цвинтар за селом під ліском. Він вночі виходив з мішком. Де закопали коня, відкопував, відрізав шма­ток у мішок і поніс додому. В печі з часником посма­жив і їв.

Казали, нібито хтось бачив, як до його якась чужа дитина заходила, і він, нібито, ту дитину задушив і з'їв. Чи то правда, чи ні, я не скажу. Я не думаю, що то правда, бо він мав досить кінського м'яса.

За це його засудили на вісім років. Його судили за те, що він коні їв і за дитину...

Все село зігнали до колгоспного двора. Приїхав суд з району, був показовий суд і я був на тому суді. Дали, щоб останнє слово сказав:

- Що ж я вам скажу, як ви морили мене голодом, то я не маю права. Ліпше мені вмерти, чи коня їсти? А кажете, що я дитину... То не правда.

Оце ж з часником він конину їв і не одна дитина не вмерла, а їх було четверо, одно за одним й нікотре не захворіло. Значить, отой часник убивав мікроби. Поз його двір, як йшли, часником несло.

Він повернувся додому. Діти всі вижили. Тоді. Як німці прийшли, старша дівчина і хлопець, при першій вербовці поїхали до Німеччини, дорослі були. А ті, мен­ші, осталися.

Що знали про величину голоду? Ми знали був го­лод. В 32-му році з Полтавської области, з Сумської, сусідні з Чернігівщиною, ходили люди і міняли на кар­топлю чи щось поїсти. Казали, що в їх мруть з голоду.

Базарі були. Відро картоплі сорок рублів стояло, а пуд - шістдесят, кілограм муки - двісті рублів. Такщо, там хоч і були такі, що виносили на базар, але їх було дуже мало. Один дядько мав досить картоплі, возив на базар, продавав по сорок рублів відро. Роз­казував, що навіть стать не дадуть.

Голод скінчився, як люди вперше ячмінь жали, а тоді вже і друге підспіло, і городина, - на тому голод скінчився.

В 32-33-іх роках забирали дубельтово, щоб усе за­брать від людей. В 33-му році по жнивах вже всі були в колгоспах і колгоспи були. Колгоспи зібрали урожай, одвезли до держави, а пізніше собі ділили на трудодні і якось люди перебивалися.

Ті, хто кажуть, що голод був зроблений, щоб при­мусити селян вписуватися в колгоспи, то не є аж прав­диво. В той час село було на вісімдесят - вісімдесят п'ять відсотків сколективізоване.

Я знаю в нашому селі в 32-му році колгоспникам дали окремий участок землі, де найгірша земля. На нашій вулиці десь коло сто дворів, було вісім дворів осібників. З них мало хто пішов до колгоспу, а роз'ї­халися по містах, кого влада не впоралася загнати на Сибір. Почитайте книжку Кравченка «Я вибрав волю», там він ясно пише, що вмирали з голоду вже колгосп­ники.

Чи можу додати цікаві спогади? Я ніколи не забуду, як одного разу мій батько, як ще дядько мав коня, взяв у нього коня, щоб привезти собі дров із лісу. Коли привіз дрова і одвів коня, не так довго, але його не було дома, а ми їсти хотіли і на вечерю не дочикалися батька й повечеряли. Ну й повечеряли, що було все з'їли. Батько прийшов, у дядька він не повечеряв, може якраз пізно було.

Якби не цей дядько, ми б з голоду померли. В дядь­ка, я йому ще помагав молотити жито, була повітка, де віз ставили. Там пес був прив'язаний. Двір був огород­жений, що з вулиці нічого не видно було. Ми з дядьком викопали яму, поставили там дерев'яну велику бочку і засипали цю бочку житом.

Все закрили. Там пес на прив'язі був ввесь час. Пес навкруги затоптав. І оцим дядько вижив й нас вигоду­вав.

Найменший брат жив у дядька, він остався в його, корову пас і вижив. Дядько завши нам щось дав, завши поїли в їх.

І от, коли батько прийшов додому, а ми повечеря­ли, їсти немає нічого. Якийсь суп зварили, з'їли все, хліба не було. Якраз оцей хлопець, котрий нам хату дав, долішня хата була поміччю, зайшов до нас. Бать­ко каже:

– Повечеряли і мені нічого не зоставили.

У батька так сльози покотилися з очей. То цей хлопець пішов і приніс йому кусочок гречаного хліба. Батько цей хліб, наливши кружку води, запивав. Так повечеряв.

Я перший раз побачив, як батько заплакав. То стра­хіття було, зроблено спіціяльно, заплановано.

Перед колективізацією були дешеві коні, кожний старався продати свого, бо йшов до колгоспу. Ніхто не купував. Дядько вивів на базар - не купили, а він не хотів його вести додому. До гриви прив'язав записку і написав: «Буду ходить од воза, але не піду до колхоза». Отак і покинув того коня.

А ще казали: «Кулака розкулачили, середняка на­значили, а бідняк сміється, що йому минеться».

Була така карикатура: «Кулак, середняк і бідняк. Кулака вже оббрили, в середняка половину оббрили, а бідняка вже милом начали намазувать».

 

 

СЕЛО ЛАДАН

1925 року, народжений на Полтавщині, район При­луки, село Ладан. Батьки господарювали, мали ма­леньку господарку, на полі робили. Покійний тато ка­зав, що було десять десятин з лісом і пахоттю. Лише десять десятин. Пам'ятаю, що мали одну корову. Тато казали, мали кілька овець, одну коняку, пару поросят. Мали, але тоді я ще був замалий, перед тим, як нас розкуркулили, забрали в 30-му році.

Тата прийшли заарештували за те, що він прийняв, як у гості приїхав мамин дядько з Харкова. Він був священиком, прийняли його в нашій хаті, в нашо­му господарстві. Веселилися, співали. Раптово, може в 10-ій годині, міліція окружила хату і давай стріляти, почали заарештовувати, але тато утік. Того священика заарештувати десь аж в іншому селі, але не знаю, що з ним сталося. Тато переховувався довший час, а ми там жили.

Здається, на Різдво 31-го року, на саме Різдво до нас прийшли, забрали все від нас. Тата не було, лише мама і мої дві сестри. Вигнали нас із хати.

Іди, куди хочеш, серед зими. Ми не мали, де йти. Мама попросилася до своєї мами, моєї бабусі, щоб прийняла на зиму. Бабуся погодилася.

Через те, що хата одна, родина в їх велика, ще два сини їхніх жили там з своїми родинами, то вона пого­дилася нас на зиму прийнять, перетримати. На весну нам сказали:

- Іди, куди хочеш. Забирай своїх дітей, іди.

Ну, так ми пішли попід тин покинятися, пізніше попід дворами, на вулиці спали. Ніхто нас не хотів прийняти.

Згодом нав'язалися з татом. Він втікав увесь час, але час від часу приїжджав побачитись. Я не бачив його взагалі, він боявся своїх власних дітей, щоб не сказали, що тато приїжджав. Привозив якихсь шмат­ків хліба або щось інше, як дістав.

А тоді, в 32-му році, приїхав попробувати в селі, це містечко було. Мама робила на будові, допомагала це­глу давати, а тато робив теслею. Робили за чотириста грам хліба. Троє дітей треба втримувати з чотириста грам хліба. Я вже був пухлий. Старша сестра догля­дала в якогось комуніста дітей. З маленькою моєю сестричкою ходив, щоб щось найти їсти. Траву їли.

Нарешті маленька не витримала, вмерла з голоду. Поховали її бідну. Якісь дошки знайшли і з мамою за­несли на цвинтар, поховали. Так ми лишилися без одної.

В 32-33-му році нас бабуся знову прийняла на зиму. І тато знову ховався, ховався на Дніпрострої (Дніпрогес), коло Запоріжжя. Він покликав нас туди. Мама, я і моя старша сестра поїхали. Тато там робив на літейному заводі, а мама приїхала, то робила на залізній дорозі з киркою, з лопатою довбала.

Але так само бракувало їсти. Я ходив по столовах, були столови державні для робітників, хто не доїв, я доїдав. Опісля захворів на малярію.

Забрали мене до лікарні. В лікарні був може шість місяців. Вилікували. Уколи давали в одну руку від малярії. Коли вийшов з лікарні, опухла ліва рука, ве­личезна зробилася. Тоді пішов до лікаря. Мені роз­різали руку, там усе загнилося, шрам маю. Так що нам там добре не пожилося, треба було тікати, виїжджати.

Тато поїхав з моєю сестрою, його дочкою на Донбас у 34-му році. Приїхав там і встроївся у шахті, копальні вугілля.

Ми з мамою ще лишилися на Дніпрострої, жили в землянці, якщо знаєте, що землянка - викопана яма під горою і накрита трохи будь-чим. Там не було дере­ва, так у ямі жили. Не було де жити інакше. Пізніше, може за якихсь три місяці, поїхали на Донбас.

Приїхали, помешкання не було, лише одно, як вони називали робочий домик. Для робітників кімнати були і загальна кухня для всіх. Нас помістили в тій кухні. Пожили там трохи. Згодом найшли, дали нам у бараці квартиру.

Мама й тато робили обоє у шахті. Тато забої робив, довбав, а мама на откачці вугілля, пхала вагончики, повні з вугіллям.

Знову всього бракувало. По хліб треба було йти на інші шахти. На інших шахтах бувало можна хліб ді­стати. У нас, тут де я жив, раз пам'ятаю цілу ніч стояв за хлібом, бо рано як привезуть, то черга вже з вечора. Я ішов раніше, а тоді сестра приходила переміняла. Вона постоїть, знову змінимося. Було зимно, дороги – сам бруд, а я босий, не було в що взутися.

Вже ранком, як привезли і відкрили хліб, почали видавати, то я хотів туди якось пропхатися. Мене мі­ліціонер схватив і викинув у груддя. Я з того страху хватив землі пригорщі й кинув йому в обличчя та да­вай тікати. Куди тікати? Ще малий був, не розумів, тікав додому. Він піймав мене дома, ще оштрафував на багато. А тато додав до сидіння.

І так ми перемучилися аж до 1937-го року. У 1937-му році мамина сестра із Ладану писала:

«Приїжджайте, можете приїхати назад. Уже в нас можна прожити, є так, нібито можливо. Я тебе, сест­ро, прийму, в мене будеш жити».

Ми приїхали і так як сільська хата мала одну вели­ку кімнату і маленьку, ми помістилися в тій маленькій кімнаті нас четверо: тато, мама, я й сестра моя.

Там жили аж до початку війни. Під час війни я пра­цював у колгоспі, колгоспи так лишилися. Працював поки треба втікати від більшовиків. Більшовикам я не хотів лишатися на дальші муки, на дальші каторги. Я від них утік і не шкодую, що від бандитів утік. Мені було лише шість років, як замордована голодом була моя сестра. Вона померла у 1932-му році.

Голодівка почалася для мене в 32-му році, як на Різ­дво нас вигнали з хати, забрали все, вибрали, що мали. Тоді для нас вже почалася голодівка.

Активісти були домашні, сільські. Комнезам був. Приходили, хто їх присилав, не знаю. Я тоді малий був. В тому році мені ще сім років не було. Добре уже пам'ятати не буду хто, але сільські сусіди приходили і обдерали. Із району напевно їм наказували, а свої хо­дили.

Ще одно хотів сказати, що не лише моя сестра того року померла з голоду, мого батька покійного сестра, її чоловік і їхній син - усі троє в одну ніч померли з голоду.

Вони не були куркулі, але були обідрані, бо село все страждало. Чи вони не хотіли йти до колгоспу, чи їх позбавили, ось я не сажу за те. Знаю, що всі троє в одну ніч померли. З голоду померли.

Скільки померло з голоду в моєму селі, тяжко сказа­ти, не половина. Може якась четвертина. Я тим тоді не цікавився. Я цікавився, де знайти шматок хліба або сиру картоплину, що-небудь, щоб з'їсти, щоб за­спокоїтися. У мене тіло було пухле. Отак притиснути пальцем до ноги і вода текла від того.

Бачив один випадок. Дохла коняка серед села ле­жала під горою. Собаки її тягали і діти їли, - всі ра­зом.

Під час голодівки столовки були для робочих і спеціяльні столовки для інтелигенції. Я зайшов в сто­лову інтелигенції. Там було наповнено, багато людей. І як хліб розносять офіціантки, беруть там ріжуть й ро­бочим роздають. Лиш принесли хліб 400-та грам, а я наскільки їсти хотів, що я схватив шматок хліба того, вискочив з тієї столови, біг, а там провалля було - обрив великий. Я тікав і їв й плив у тому проваллі. Вже що буде, так їсти хотів.

Був на базарі тоже. Жінки часом картопляників приносили продавати. Я і там ухватив один картопля­ник і втік у провалля, бо їсти хотів. Бився проти голод­ної смерти, бо я хлопець був, а вона дівчинка, ота моя сестричка, не могла ні з чим боротися.

Щоб описати все докладніше, треба багато, бага­то паперу. Багато часу пройшло, можете собі уявити від 32-го року. 32-33-ті роки малий був. Якби старший, то може б більше пам'ятав. Багато точних дат не сажу, але оце перехрестюся, немає ніякої брехні і не боюся.

Колективізація не було скінчена перед тим, як в нас все позабирали: корову, конину, - все, що мали. Поза­бирали збіжжя, але те, яке трохи було поховане, то ще так.

А на Різдво 32-го року прийшли забрали одежу, все що їсти. Мама просила, покійна, комнезамку, жінка якась була:

-    Та лиш хоч дітям що-небудь на кашу або...

Забрали, нічого не лишили. Із хати зимою на сніг.

Були такі, що спротивлялися колективізації. Один чоловік після того, як пішов на зібрання, - зібрання скликали, щоб записувалися до колгоспу, прийшов з зібрання та й каже, що оця рука підписувала. Взяв сокиру і відрубав руку собі. Це тато мені розказував.

Тих, що спротивлялися, їх зразу забрали, повисилали, повигонили, а решту вимордували голодом. Ті, яких ви­везли, не поверталися. Може дехто повернувся, але мене гонили скрізь з одного місця. До того ще замоло­дий був, багато людей не знав.

Скільки осіб було розкуркулених, тяжко сказати, понад сто, певно понад сто. Село Ладан, як містечко було, 400-500 дворів приблизно. Тепер нараховується біля десять тисяч населення, через те, що розбудувало­ся. Там фабрики, залізні дороги, залізнодорожня станція тепер є там, була і при мені. Тепер, як я чув, до десять тисяч населення, маленьке містечко.

Ну, як спасалися? Спасіння лише було так: я дити­на був, пішов у столовку, ухватив шматок хліба, на базар пішов... А раз йшов через город моєї покійної тьоті. Там жила тоді чоловіка тьотіного дочка, в його друга жінка була. А ще одного прийняла до себе. Через те, що рахувалося, як тьотіне, я переходив туди. Хо­див ще з маленькою сестрою, як ще була жива, її за руку водив з собою.

Переходив через той огород, а вже огірочки були маленькі, і вирвав огірка. Той мене спіймав, роздів, бив кропивою, збив, як... Голого пустив додому. Я пі­шов до бабусі, бабуся прийняла.

Отак перебувалися. Дехто, що зміг, крали. За кра­діжку казали, стріляли. Мусили ж чим-небудь харчу­ваться. Я траву їв, сиру капусту, то ще добре було, бо в нас як містечко було, до столовок ходив, просив че­рез вікно. Часом кухар, заглядаєш, кине якусь шку­ринку хліба або...

Як решта людей пережило, кожен напевно в свій спосіб. Деякі зуміли пережити, а ті, що не змогли, то не змогли.

Щоб їли котів і собак, я не бачив. Не буду говорити. Але, як я казав, що дохла коняка лежала, згадував діти їли і собаки разом, сиділи й тягали - це бачив. Казали бракувало собак та котів, поїли. Я не їв ні собак, ні котів.

Чути чув, що мами їли своїх немовлят. Випадки були, казали. Я свідчу за те, що пережив власно сам. Щоб добавляти поговірки, чутки, то не буде моє свід­чення. За те пережите, сказане мною, присягну ся на Біблії.

Я ходив до школи, як ми жили в бабусі зимою. Мені казали:

- Олексію, маєш іти до школи.

Пішов до школи через те, бо там давали суп. Вари­ли в школі суп і дітям давали. Мали ми прийти з своєю посудиною, котелки у нас називали.

Учився добре і комуна ще давали у школі в другій клясі сорочку або штанці тим, які краще учаться. Пам'ятаю дали одному і другому. Учитель сказав і мені б треба було дати, але тому що тато в його куркуль, не можна йому дати.

Після того в мене не було вже такого потягнення до науки, нібито зробив повстання сам собі протів того, бо то неправда була з причин на проти мене.

Безпритульних було багато дітей. Привозили в Ла­дан. Назвозили і їх називали комунари. Ловили по станціях безпритульних, тих, що батьки померли або повтікали від батьків. Був великий будинок для них. Там їх при фабриці вишколювали, учили практично на станках працювати. Одежу їм давали, годували. Безпритульних багато було.

Скільки хліба давали робітникам на Запоріжжі. Знаю, що там хліба бракувало. Там на пайок давали, того пайка бракувало.

Мені треба було рано на Запоріжжі іти до школи, десь два кілометри. Переходив оселю, дерев'яні бара­ки були, де люди жили. Мама мене проводила до шко­ли й казала:

- Олексію, піди по квартирах попроси хліба. Вона ще молода жінка була, всього тридцять років, хотіла їсти. Отже, я піду, попрошу хліба там десь, там десь. Мамі дам трохи і собі трохи. Такщо я забув скільки хліба там давали, але брак був, брак усього.

На Донбасі, як ми приїхали, також бракувало. Там на пайок було, здається, по чотириста грам, точно не пам'ятаю. Сестра і тато раніше поїхали, а ми з мамою пізніше приїхали. Мама зразу дістала роботу, але тре­ба було щось їсти. Ми йшли до столовки і в смітник заглядали, вибирали лушпайки з картоплі, приносили додому. Мама добре помила, наварила і то були обід і вечеря. Часом шматочок хліба знайшов, а так з ма­мою ходив по лушпайки, вибирав.

На селі колгоспники заробляли хліб, їм наділялося від трудодня. Наділялася кількість зерна, зерном ді­ставали. Хліб треба було самим пекти. Перше, треба було змолоти зерно. Чи давали картоплю, я не знаю. Картоплю кожен мав з городу свого та решту, прибра­ну з городу. Якось переживали.

Чи корови тримали, де діставали сіно, траву, за те не скажу, бо ми не мали ні корови, нічого. В нас все забрате було.

Тато покійний пробував їздити до Білорусії. Треба було брати спеціяльний пропуск. Під час голоду, покій­ний робив махорку і шив такий пінжак, в середину напихав махорку. Як він проїжджав, границя довкола була замкнута, з України виїжджати не дозволяли, то крадькома лише. Туди віз табак, а назад привозив часом проса, пшона за той табак. Казав, що там голоду не було.

їм бракувало табаку. За табак діставали все. При­возив звідтіля хліб, пшоно, магар - пшоно якесь. Лише крадькома, бо як піймають....

Тато казав, що звідтіля привозили. Значить, там не було голоду, коли за табак можна було усе дістати.

За торксіни не знаю. Хто золото може й мав та туди здавав. У Прилуках був торксін, а в Ладані, я не ду­маю.

На селі, як я сказав у 1937-му році, коли покійної моєї мами сестра написала листа, поліпшало.

«Сестро, приїжджай назад. У нас можна пережити, можна купити хліб». Ми приїхали, тато встроївся на роботу на залізній дорозі, працював. Мама працювала на заготзерно, де зерно звозили колгоспи, наладовува-ла мішки з зерном у вагони.

Тоді перебивалися, можна було прожити. Мамина сестра помагала нам, вони в колгоспі були, а ми не були. Нам дали приміщення і так жили коло них. За комуни ми в колгоспі ніколи не були, ні тато, ні мама, ні я. Тато був взагалі робітником.

Цілком ясно і відомо чому голод був в Україні. Через те, що український народ взагалі спротивлявся колек­тивізації. Не хотіли колективу. Щоб примусити вступити до колгоспу, щоб знищити всяке національне життя, був навмисно створений голод і для знищення українського спротиву за змагання свого я. Цілком немає секрету ніякого.

Якби приготовився до цього, можна було дещо більш пригадати. Пройшло скільки часу, понад п'ятдесят ро­ків, від голоду. Поверхово ще пам'ятаю, але дещо доб­ре запам'ятав. Того ніколи не забуду до самої смерти.

 

 

ДУШЕБАЛАН

Прізвище Душебалан, народжений 22 року коло Конотопа, село називалося Александер, Чернігівська область.

У 30-му році нас заслали на Урал, і там дядько ос­тався. А мене один чоловік викрав, і я поїхав з ним. Пізніше жив у Донбасі, в Горлівці, учився у Ворошиловграді, чотирьохрічний технікум скінчив. Мене по­слали на фабрику, якраз почалася війна.

За голод пам'ятаю, як я їв траву, варив і їв. Люди мерли, як мухи. Був у селі Малийшандра. Дядька вис­лали в Архангельськ, 29 років він ліс пиляв.

Його заслали в 29-му році, а нас у 30-му році. Гос­подарка була, все забрали, на повозку посадили і на станцію. Забрали все - ні хати, ні саду.

У ліс ми приїхали потягом, дальше потяг не йшов. На п'ять кілометрів одвели дальше. Багато було там. Почали плакати, нічого не має, дощі. Ми брали вітки, напинали їх, а потім травою накривали. Назиму поро­били хатки.

Ввесь час їсти не давали. Коли не коли мати піде по пошту, дали миску муки. Дадуть миску муки, і що вона зварить. Брат старший ввесь час ліс пиляв. Ввесь час маленький брат, п'ятирічний за матір'ю ходив і про­сив:

-   Дай мені їсти, дай мені їсти. А мати до нього:

-   Але, що я тобі дам? Бери мене і їж.

Мати була ще жива, вона дістала припадок, як у нас називали, мала чорну болізнь - епілепсію, її вкинули в річку живою. Втопилася і померла.

Брат, як пішов у ліс і не вернувся. Там же ліса, нікуди не підеш і не втечеш. Земляк звідтіля й при­віз мене. Ми йшли, довго йшли, пішакували він і я, щоб не піймали. Це було в 33-му році, а туди заслали в 30-му році.

Голодівка була. Людей немає кому ховати. Кому хо­вати їх? Хто буде, як тільки хворі з ними. Десь там під забором лежить, умер, там умер.

В школі лушпину, лазив, брав і птичок ловив. Тоді ходив у беріг, у ставок. Консервну банку взяв, поклав у неї, зварив і з'їв.

Але більше багатшим людям дісталося. На підводи посадили, двадцять п'ять кілометрів до Конотопа вез­ли, у вагони запхали, в ті, що корови возять, і замкну­ли. Не пить, не їсти не давали, нікуди не випускали. Привезли і кажуть, ідіть. Баби плачуть, плачуть.

Комендант був, в його була мука і цукор був. Миску дасть муки, що з тієї миски звариш на сім душ, сам би з'їв ту миску. Пережили.

Я дуже був пухлий. Траву їв, лободи не було ніде, повиривали, поїли. Ще так у лісі колись, щось знай­деш, ягоду знайдеш, а зимою...

Хрещені були батьки, другий мій дядько, брат мого батька, не той, що в Архангельську. А я жив так: там полажу, там полажу, на канаві сяду, почну плакати. Немає куди іти, ніхто не пускає. Хотіли мене назад послати на Урал, я ж малий, десять років мав.

Плакав, ніхто їсти не дасть, всі голодні. Ходили сельчани, шукали хліба, не було що їсти, ні картоплі, нічого... За те я такий худий. Що ж траву звариш, тієї трави наїсишся. Ноги пухли, лопалися, вода текла. І отак біля каналу спав, ні до кого не можна піти. Ніх­то не пускає.

Мої два дядьки втекли в Донбас, і я тоді поїхав ту­ди. На Донбас поїхав у 35-му році. Від 33-го і 34-ий рік так лазив скрізь. У Донбасі хліб давали робочим п'ятсот грамів та й більш нічого. Що то п'ятсот грам? Грошей не було якихсь шість місяців. Робітникам гроші не да­вали.

Немає грошей. Хліба ніде не купиш. Хоч би й гроші, хліба не купиш. Ті п'ятсот грам на двох і воду кип'ячу на цілий день. А робити мусиш.

Два дядьки були там. Їх розкулачили, в їх забрали все і вони втекли. Що ж вони мені дадуть їсти? Літом ще щось вирвеш. З липи рвав листки і варив. Люди все пообривали, лободу поїли й городів не садили, не було чим. Мені досталося.

Пожив там, пізніше поїхав у Ворошиловград (Лу­ганськ) 110 кілометрів, в 37-му році - до технікуму, а в 41-му - скінчив, і війна.

Я поробив не знаю скільки, заводи евакували, а нас на фронт. Пішов на фронт, місяць побув і втік. Втік і тринадцять чоловік ще взяв. Не пішов назад, бо розстріляють. До німців не пішов також, а йшов і скри­вався.

Бідна мати, жива була, як у річку кинули. А сестра, не знаю чи ще жива, років сім була. Я ніколи ще не бачив її. Пригадую, Петро як мати прийде:

-  Дай їсти, дай їсти.
А вона й каже:

-   Що я тобі дам, бери мене їж. Старший брат ліс пиляв, а то ж тягар. Підуть жінки до того, просять трохи муки. Що він, мисочку насипе. А сам отакий, аж...

Він нап'яв шалаш великий, а ми літом у лісі спали, зимою люди поробили хатки. Як із дому забрали, ні­чогісінько не дали взяти, в чому сиділи, завезли в те­лячі вагони.

Землі було в нас мало. Був паровик, мололи зерно людям, приїжджали олію бити. Дід вітряк купив. Дядь­ка без сім'ї забрали, а нас усією сім'єю забрали. В колективізацію забирали корів, коней, вози. Ходили по дворах, шукали, де захований хліб є. Як находили, за­бирали. Казали так: «Куркулів знищемо, як клас», тобто всіх багатих. Поділили на бідняків, середняків і куркулів.

Активісти були руські. Багатших людей вивезли. Не попали туди бідняки. Середняків не брали. У голодівку там лежить, там лежить, а я рачки лажу. Багато по­мерло в селі, не можу сказати хто. Знаю Матвій бага­тий був, то його так само в Архангельськ відправили, де дядько був.

Зразу брали без дітей. Мого дядька жінка і двоє ма­лих дітей поїхали туди. А вже в 30-му році нас забрали усіх, як у нас казали, з гніздом.

Коней їли і я їв. Люди зарізали, наварили в чавунах здорових, а хліба не питай. Комуна прийшла, а потім СОЗ - Суспільна Обробка Землі, колгоспи, совхози були, понаробляли, людей пограбували.

В кого корова осталася, мусили кожного дня здати молоко. Не питалися чи дітям є, чи немає. Були такі, що не могли здати, - забирали корову. Різати худобу не можна було. Попадеться, заразу вишлють.

Як притисли, то записувалися добровільно до кол­госпу. Багато не хотіло. Що спротив поможе? Або йди в колгосп, або вмирай. Спротивлялися, не помогло, голодівку зробили.

Йшли в колгосп, бо трохи давали їм їсти. Мого бать­ка і дядьків не приймали. Може б захотіли піти, кур­кулів не допускали. Казали: «Буде куркулям і буде бідноті». Так і дісталося бідноті.

Хто мав десь п'ятеро дітей, тікав у Донбас у шахти на п'ятсот грамів хліба. Батьки мерли. Скажу так: чоловік, жінка й діти і, як чоловік умер, батько дітей, жінка його не ховала... Людоїдства багато не було. Сусіди Білоношка, Назаренко не ховали.

Котів поїли, собак поїли. Що ті собаки будуть їсти, люди не мали їжі.

Я кота не їв, не міг. Я от лазив, де маленькі пташки. Зловлю, в банку покладу, піду до води, зварив і з'їв. Скільки їх міг найти, кожний шукав. На дерево не зліз, сили не мав. О, як я мучився! Скільки плакав!

Бачте, на Уралі три роки був, від 33-го до 35-го років в селі перебував. Той чоловік привів мене в село через Москву. Заїхали в Москву, він купив хліба, то ми наїлися. Багато не давав, щоб живіт завороту не мав. До себе не міг узяти, в його було п'ятеро дітей.

То я так - туди, сюди. І в скирті спав, в соломі й в каналі спав літом, а зимою ні. Ходив у драному всьо­му, а скільки вошей було! Обережно їх струсиш, не мився, не передівався.

Була ще в мене рідня, за вісім кілометрів від на­шого села, в Голінці, то я часто ходив туди. Поки до їх прийду, в жито колгоспне залізу, повкидав трохи і пішов до них. В них не було, що їсти. Вони числилися бідняками. Побув пару днів і дальше йду.

Що не робіть, як немає, що їсти! Скільки людей ви­мерло і не ховали, бо сили не мали. Один багач під за­бором сидів, сидів і впав. Ті, що з Конотопу понаїжджали, не жаліли - хай вмирають. У бідняків, які в кол­госп не хотіли йти, позабирали все, їсти не стало.

А тоді, вже останній час шукали хто ще сильніший, давали по п'ятсот грам хліба, щоб людей ховали. Хво­роба могла розійтися.

Забрали всю худобу, забрали всі вози в колгосп. Да­вай людей ганять, хоч іди або помирай, пішли. Хіба можна сімсот літрів молока здать. Люди віддавали корови, як не давали молока. Мусиш здати, піди, купи і здай. М'ясо здавай. Як телятко є, а зарізав, шукай, купуй, віддавай не знати скільки й кілограм.

Картоплю позабирали всечисто. Ходили з двору в двір і шугали в землю. Як земля кріпка, так чути. Але ши­ряють, ширяють... найдуть і відкопають. У соломі най­дуть жито чи пшеницю, забирали до грама.

Понаїжджали і там жили, називалися «Щильуправа». Циганів також заганяли в колгоспи, були, але розбіглися, ні одного цигана не осталося. Вони крали. Із села в село їздили. В їх і коні були.

 

Легко не було. Ходити не міг, сидів, опухший був увесь. В 1937-му році, як поїхав вчитися, давали хліб на картки, а м'яса не давали. Ще й в 37-му році гинули. У 37 році багато Єжов вибив, а тоді й його прибрали. Тоді став Берія, так само палав день і ніч, заберуть і немає.

А в колгоспі людина робить, візьме пшениці або жита в кишеню, піймали, більш не вернувся, не маєш права. То люди, як роблять, там з'їдять, а з собою бра­ти не пробуй... Картоплі не візьми.

Сім мільйонів людей пропало. Голод на Україні був, бо не хотіли йти в колгоспи і тому зробили голод. В Ро­сії не зробили. Приблизно третя частина села померла з голоду.

Були анекдоти за Сталіна, Леніна, Троцького й були інші, наприклад: «Сидить Ленін на лугу, гризе кінськую ногу», або «Батько в СОЗі, мати в СОЗі, діти лазять по дорозі, ховаються в кропиву».

Багато священиків повисилали на Сибір. У 30-му ро­ці розвалили церкву, там такі були церкви! Ох, і церк­ви були! Хто міг спротив давати. Земля вся в колгосп пішла. Навіть у 37-му році їсти ще мало давали.

 

 

ХУТІР СТЕП ХРЕЩАТИК

Народжений 1923 року на Україні, на хуторі Степ Хрещатик Смілянського району Сумської области. Батьки були селяни. Я не знаю точно скільки мали землі. Дід поділив поміж своїми синами, мав три сини, на відділі були. Мій тато, як найменший син, остався на господарці свого тата. Нас до куркулів зазначили.

Розділили на кляси: бідняків, середняків і куркулів, їх розкуркулювали тоді. Тож почалося, довело до роз-куркулення, розкуркулення до голодівки.

В нас церкви не було. Була церква за сім кіломет­рів. Була школа тільки початкова і то за три кіломет­ри. Церкви були православні і правили по-старослов'янськи. Не пам'ятаю, коли закрили церкву, то не в нас, в другому селі була церква. Пам'ятаю, що на свята їздили туди. Пізніше Совєтська влада прийшла у силу.

Комнезамці були. Це ті, які ходили з викачкою хлі­ба, забирали у робітників, хліборобів, забирали все, що було до їдження.

Хто були комнезамці? Переважно із бідних. Були такі: деякі присилалися від районів чи областей, а во­ни підбирали місцевих, ті їм допомагали грабувати людей.

Колгоспи організовуватись у нашій околиці почали, я думаю в 1929-му році. Як відбувалася ця колективі­зація? Начиналося, як добровільно, вписання до кол­госпу. Бідні йшли добровільно, той комнезам, які там перше запливли, а заможніші селяни робили против. Тих, що не хотіли йти до колективу, їх карали.

Відбирали від них їхню господарку, накладали на них великі податки, а як вони не могли їх виконувать, виплачувать те, що накладено, судили і в в'язницях тримали.

Забирали все дочиста. Забирала влада й той ком­незам. З области приїжджали, робили такий самосуд, ніби за невиповнення податків. Ліквідували господар­ку, все майно, виганяли з хати в чому стояв, не давали нічого.

Майно їхнє розпродувували, як на торгах. Склика­ли людей, люди сходилися, за мінімальні ціни прода­вали, щоб нібито виплатить накладені налоги.

Нас розкуркулили, знаю, в 30-му році. Приїхали, вигнали з хати, як перший раз приїхали. І то, тобто за ті налоги, які не могли виконувать, бо не було чим уже. Забрали все. Нас з хати вигнали ще й сказали сусідам, щоб ніхто не пускав.

Батько був забраний за ті ж налоги перед тим і за­суджений. Хату на торгах продали, купили одні ак­тивісти. Решту господарки забрали, перевезли до колективу, де організовували колгосп. Багаті люди там жили, і в тому дворі зробили цей колектив. Забира­ли від інших розкуркулених. Розбирали сараї, комори і перевозили туди. Там робили сараї для худоби. Худо­бу забирали туди від людей. Туди й наше забрали.

Треба десь жити. Ми перейшли до дядька. Дядька тоже не було. Родиною жили через зиму і літо. То вже було в 31-ім році. Дядько був засуджений, в дядь­ковій хаті тільки жили. Нас було: моя мама і дядина, в їх було троє дітей і нас було п'ятеро разом в од­ній хаті.

На осінь приїхали і їх викинули. Викинули нас усіх надвір. Замкнули, забили хату, сказали, щоб не верта­лися. Вони поїхали, а ми вернулися, одбили двері, ще переночували в хаті.

На другий день приїхали, знову викидали. Двоє ді­тей було малих у колисці. Ту колиску на груші повісили з двома дітьми. Двоюрідна сестра була старша від мене. Й десь було їй тринадцять років. Вона найстар­ша була, а то всі менші - від року і до тринадцяти.

Як на другий день вигнали нас усіх з хати знову, скликали торги і ту хату продали. Одна активістка ку­пила також.

Ми не мали де діватися та й пішли до нашої родич­ки, двоюрідного мого брата жінки. Вона була з бідної родини. Всі перейшли туди. Там дві кімнати мали. Три родини в тій хаті перезимували.

Голодівка почалася, а весною в 33-му році була найгірша. Навесні ми від тієї жінки вибралися. Колись була наша кузня там. Як дядько прийшов, зробив грубку там, таку що можна варить, і ми туди перебра­лися, наша родина і дядькова. Там жили через літо. На другий рік зробили у другому сараї колибу, зробили піч й ми окремо відійшли.

Навесні 33-го року почали люди голодувати. Але й пе­ред тим, тоді як нас вигнали з хати і забрали все. Ходили ще шукали з палками. Дивувалися чим живуть люди. Все вже було забрано. Чим живуть? Казали, що щось маєте, десь похований хліб.  _ш

Правда була, мусили ховати. Було заховане, не хліб, але бараболя і буряки, чим ми вижили. Ще були добрі люди, деякі давали дещо, часом миску муки.

Померших з голоду я не бачив. В нас ніхто не по­мер, а в других селах, казали, вимирало багато. То було весною в 33-ім році, найгірше було, в нас до того не дійшло. На болоті лоза росла. Я сам ходив рвав ту лозу. Принесем оберемок, наріжемо; її варили й сиру їли. Зварили - воно ні до чого, бур'ян. Але то було весною.

Лобода почала рости, її їли; бурячки, які проривали й варили і тим уже тоді спасалися, а то не було абсо­лютно нічого.

Так тривало до осени, до збірки, ще й в літі. Але в літі, бур'ян якийсь ріс, трава, підспівало жито, десь украдеться колосок, обітреться та й... І за то карали. Зловлять когось, що колоски обрізав, тяжко карали. Боялися люди... Вкрадеш, життя спасаєш. На осінь потроху дістали хліба. Пухлих бачив і сам пухлий був.

Я чув за випадки людоїдства, але сам не був пере­конаний. Тато розказував, що була якась дальша рід­ня. І жінка хотіла спасти дівчат, дві доньки мала. По­радили люди, щоб найняти їх, бо не було чим годувати, і найняла одну. Вона не знала, їй порадили. Пізніше довідалася, що люди небезпечні. Шукала і не знайшла своєї дитини. Знайшли там голови якісь, чи щось інше, було більше там. Чи торгували тим м'ясом, чи... Зник­ла її дитина. Розкрили ту банду.

Тато повернувся після голодівки. Думаю, в 34-му ро­ці. Він був у тюрмі в Харкові. Якось йому пощастило втекти звідти. Втік, а потім ховався по других містах. На Донбасі був, у Курську, в Керчі. Він так ввесь час їздив, бо не мав права ніде приписатися, роботи дістать. Гендлював трохи. Табаку набере, десь заве­зе до міста, торговкам продасть за гроші або обміню­вав за хліб. Хліб нам передавав, крадькома приїж­джав.

Урожай 33-го року, якби сказати, був нормальний. Голод зроблено спеціально. Не всі голодували, тільки самі хлібороби, що хліб приробляли, ті й голодували, ті й вмирали, бо в їх позабирали все.

Збирати урожай 33-го року чи було досить людей? Не всі були слабі. Деякі були бідняки й середняки. їх не турбували. Вони жили нормальним життям. Може в них трохи надмаль було, а в деяких досить.

Ми не лишали, ми жили там цілий час. Пізніше, як батько повернувся, інакшого не було виходу, мусили йти до колгоспу також. І так ми далі жили там. Батько робив у колгоспі вже в кузні ковалем. Ще зробив собі такий прес, що олію душити. То помагало. Начали зно­ву тоді господарювати.

Глиняну поставили хату. Люди сходилися звідусіль вечорами душити олію. Вони дома потовчуть, а сюди приходили вечером видушить олію. Батько робив май­же усю ніч, олію душив, а рано пішов до кузні, до ко­лективної праці.

Після розкуркулення батько був рівний з рівним, ще бідніший, найбідніший став. Тоді вже дозволили бути б колгоспі. Розкуркулили через те, що не хотіли до колгоспу йти. Правда, тоді мусив іти. Не піде, то зни­щать і його, і родину.

Діти під час голоду ходили до школи. В нас школа була далеко. Чотирьохрічна початкова школа була за три кілометра, до якої я ходив, а семирічка - за сім кілометрів. Я ходив кожний день сім кілометрів.

В зиму виходив з дому темно і приходив темно. У школі їсти нічого не давали. Мусив брати те, що мав.

Безпритульних я знав десь п'ять хлопців. Звідки вони були я не знаю. Люди взяли їх на виховання. Хо­дили до школи.

Торксіна не було. По більших містах були торксіни. У нас була одна маленька крамниця та й та напівпо­рожня стояла. Колись-неколись завезуть деяких речей: цвяхів, табаку, колись цигарки, цукерки.

Пізніше їздили до Росії. У нас була маленька крам­ниця. Мусили, як хто хотів щось купить і назбирав якусь суму грошей, щоб купити якесь убрання, їхав до Москви або Києва. Були ближчі місцевості, але там було тяжко щось вибрать, тому їхали до великих міст.

Як скінчився голод? В кінці 33-го року восени, як зібрали збіжжя. Поза тим були часами менші врожаї. Часом такий рік. Я пам'ятаю, що по двісті грам нам в колгоспі дали за трудодень. Скільки днів одробив, скільки йому зачислять. Збіжжя все, як зібрали, запла­тили налог скільки державі мали здать, зіставили на посівне, решту розділяли поміж робітниками на трудодні. То ж одного року припало двісті грам на трудо­день. Мало було того.

Хто мав на городах, трохи придбав собі бараболі, або іншої городини, то тоді вже не було так зле.

Після голоду люди влаштовували своє життя кому як вдалося. Нічого не змінилося. З тих, що розкуркулили, деякі повиїжджали геть, деякі покорилися, мусили йти до колгоспу та й робили рівно з іншими.

Голод був. А чи люди знали, що все залежало від влади? Що ж люди мали робити. Прийшла тоді совєтська влада та й робили, як хотіли, а люди мали покоритися.

 

 

ОЛЕКСАНДРА ПИЩ

Моє ім'я і прізвище Олександра Бондаренко по ді­вочому, Пищ тепер. Народжена в червні 1921 року на Харківщині. Двадцять другий харківський район, село Бабаї. Ходила на піхоту за німців до Харкова, брало мене півтори години - це вісім кілометрів від центра.

Мій тато був робітник, працював у Харкові на па-ровозобудівельному заводі, де будували потяги. Він на будові був майстром великого цеху. Їздив у поїздки відвозити на Кавказ нові паротяги. Відколи я пам'ятаю, він працював там від 22-го року аж до кінця, поки ми виїхали з дому. Я виїхала раніше, вони виїхали в сорок третьому році.

У мирний час виробляли паротяги, а вже як підхо­дило до війни, то почали виробляти танки, військові приладдя, літаки.

Якраз вісім кілометрів від Харкова, ми мали при-садибу біля хати. Досить велику, як три площі тут, а на долину дуже довгу. Сад фруктовий мали, багато своєї ярини, садили всяку городину. Наша хата була на горі, половина йшла в підгір'я, половина була рівної, стели­лася у самій долині, там був теж рівчак.

На долині садили все, що потребує води, по горі самі фруктові дерева були всюди.

Щодо присадиби, ми довго не мали, приблизно мо­же з десять років. Пізніше в нас ту присадибу почали відколювати. Відкололи попід горою й почали будува­ти там хати для інших, для колгоспників, що в колгос­пі працювали. Тоді підійшли до хати. Ще половину відібрали. Мене вже там не було, було не за мого часу. Відібрана земля так стояла, але від того рівчака таки будували хати.

Наше село поділялося на дві частини: старе гніздо було на долині, а решта була під гору. Старе село, то була низина. Там був ставок, протікала річка.

Моя мама жила в двадцятих роках ще там, у своєї мами, а як віддалася, тоді давали землі під будову на підгір'ях. То було цілком підгір'я, але трошки вище від долини. Там молоді почали будувати, але дехто вже мав на підгір'ю, як мій дід, тата батько, хату. Після од­руження мама пішла до його жити в тих роках.

Отже, на підгір'ї навколо долини тієї жили молодші люди, діти тих, що заселяли старе село. Почали розбу­довувати цю верховину. Там було багато лісу, багато поля.

За старого часу поле все було людське, розділене господарям, кожний господарив. Я ще пам'ятаю, як мій дід брав мене на поле, прекрасне поле, де була його ділянка. Пшениця така висока росла, приємно було подивитися.

Як ще ходила з дідом до церкви, то по церкві він мене брав на лінійку, що була на чотирьох колесах і кінь запряжений, й возив на поле.

Забрали поле і не було куди їхати. Почали забирати понад річкою присадиби, які були поділені спеціяльно вирощювати чорну смородину, що росла над самою річкою. І тоді десь у 35-их роках, а може й перед тим, в нас заснували, крім колгоспу, радгосп.

Колгоспи були вже під час голодівки в 32-33-их ро­ках. До колгоспу люди переважно пішли, як їх назива­ли пролетаріат, такі, що не мали праці, не мали розуму, їм сказали:

- Ідіть туди, будете все мати. І вони полетіли відра­зу. Одначе, дуже мало полетіло. Мало було таких людей до вступу в колгосп.

Забрали поля, садили багато, а працювати не було кому, тому вийшло насильство, насилування вступати до колгоспу. А справа спротиву дуже пошкодила всьому селу, тим хто мешкав там. Почалися переслідування, погоні різні, висилка людей, які не бажали працювати в колгоспі.

Перед тим мали свої землі, задоволені були працю­вати для себе. Наразі їм кажуть іти працювати поки сонце зійде, ще й за темна, аж до ночі. Не обіцяють нічого за працю, бо не знають чи будуть мати чим пла­тити. Грошей не давали, тільки обіцяли все, а під кі­нець нічого не мали й животіли. От так починалися колгоспи в нас, де я була.

У родині нас було троє: два брати і я. Наша родина не була примушена йти до колгоспу, бо мій тато пра­цював на фабриці. Важну працю мав, фах мав і його не чіпали.

По-домашньому, ми вдома тримали корову, свині, одну або дві, кури. Були обтяжені налогами, хоч тато працював, був безпечний там на праці, але був переслідуваний, бо не був у партії.

Мама працювала разом з нами, з дітьми, як ми по­чали підростати. Мама казала, що всі яйця треба зда­ти до держави і молоко треба здавати до держави. Як забили свиню відкрито і не запитали владу на дозвіл, то відразу цілком як забили, так і забрали. Як же бра­ли дозвіл, щоби забити, то брали половину і шкіру, а половина лишалася родині.

Одного разу знаю був випадок. Не було, де схоро­нити м'ясо до зими чи на місяць, годне до вжитку. Пам'ятаю, як забили свиню. Величезна була свиня. її осмалили, бо шкіри не хотіли здати, а осмалене на со­ломі смачне і пахуче сало, дуже добре. Хтось занюхав запах, як смалили свиню, заявив у міліцію. Міліція приїхала вночі.

Вже порозбирала родина, прийшли помогти. Треба було робити швидко. Поскидали в дерев'яні миски ве­ликі. Були тоді такі великі дерев'яні миски - ладанки до купання, ноги мити менші, а ще менші начиння мити. Все з дерева було в той час, можливо більш практичніше, як метал. Метал тяжко було дістати, з цинку так само.

Отже, я знаю, що порозбирали, порозбирали вночі. Ми були в хаті, бо тільки скінчилося. Якась частина до родини йшла, роздали дещо. Всі були в той самий час. Прийшли, забрали все, навіть кишки, що мама не ви­чинила. Так як скинула всі разом, так і забрали з посу­диною, зі всім.

Абсолютно все забрали ті, яким було не потрібно. Це відбувалося може в 34-му році, вже після голоду. Але цей закон видавати половину, віддавати яйця іс­нував від самого початку. Може пару років, як я не пам'ятаю, не було. Відколи я пам'ятаю з восьми чи кілька років, ввесь час треба було віддавати. Люди старалися з'їсти і не віддавати.

Увели, що курка має знести на день яйце і мусиш дати. їх не обходило чи з'їли, чи вкрали, чи не вкра­ли, - яйце денно до здачі.

У нас, властиво, де я виховувалася не було чужинців, окрім декілька родин по відданню, які приїхали з Бі­лорусії, як повіддавалися наші дівчата або Росії. Ми не рахували їх за чужинців, вони були самітні без ро­дин. Декілька родин було жидівських і декілька родин поляків. Так само на них не звертали уваги, бо нам не були на перешкоді. Як сказали добрий день, ми сказа­ли добрий день. Не виникало жодних суперечок, ніхто їх не зачіпав.

При владі переважно були свої люди, що дуже ві­рили в Леніна, Маркса й Енгельса, вірили в їхні книж­ки, вірили в їхню пропаганду. Вірили так, ніби читали «Отче наш» кожного дня, тільки має бути так.

Думки були різні. Люди були розколені завжди на половину, майже на половину. Одні думали в той спосіб, щоб не мати проблем жодних. Голова сільра­ди сказав принести пів свині, принесли, пів свині або свиню, може купили у другому селі начорно. Ду­мали за дітей, за родину, боялися, щоб у них не забра­ли ту бідну хатину, ще соломою критою.

Отже, а деякі мали свою думку і вперту думку, пос­тійно мали перечку. Як приходило до зборів, батьки ходили на збори. Прибічники голови сиділи і мовчали, переглядались навколо, пильнували, хто буде давати питання.

Як хтось з колгоспників запитав, наприклад:

- Чому ми цього року не дістали й одного рубля за нашу працю, лише дістали мішок якогось зерна? Тоді ті, які стояли по боці управи, ставили на список тих, що давали запитання не на їхній лад, нібито проти влади хоч і трошки. І так уже стояли на чорному спи­ску, на роки, на будучність.

Село було розколене на половину. Одна половина мала одну думку, а друга цілком інакшу. Половина, що давала питання, була більш менш забезпечена, як мій тато, бо він мав працю сталу, мав гроші. Мама мала дещо продати з городини, фрукти з саду. Крім того були ще відважніші. Хіба прийдуть деревину ви­копають, заберуть, гроші, липі дістануть, потратять. Частина, яка давала запитання, пильнувалася.

Ми мали велику хату, ліпше стояли, як та части­на, - ми їх називали пролетарями, - бідаки не хотіли працювати, не хотіли за себе дбати. Жили будь-як, аби в них була маленька кімната, спали один на одному, такі ліниві, не хотіли добудувати, мати більше місця, хоч і могли. Заздрісні нам були.

Тоді влада тим, що давали якісь питання, хотіли щось більше знати і мали багато вікон у хаті, так як ми, почали накладати податки на вікна. Чим більше вікон, більше дверей у хаті, більший податок.

Хоч накладали податок на вікна, а в нас вікон було чимало, нам не пошкодило, тато мав працю, могли за­платити. Якесь було притиснення, ніби кара тихенька на тих людей, що хотіли дещо сказати.

У нас хліб забирали ввесь час. У нас крім колгоспу, який почався від пролетаріяту, вони туди вступили перші, був радгосп, так само колективна праця. Наш колгосп був сільський, а радгосп організувала держава, забрала присадиби, повідбирали від річки багаті землі й розбудувалися. Все держава зробила. Прекрасні будинки. Називали такі будинки гуртожитками. Там могли мешкати окремо кожна родина в одній кім­наті, ті що працювали. Будівлі відгородили цілком від села. До села йшлося, то на лівий бік, як маленьке містечко розположене до річки, з великою брамою.

Вони мали все. Мали свою пекарню, мали величез­ну лікарню, корови, кури, - все належало до держави. Держава затруднювала людей і платила їм за працю. Не так як у колгоспі. Платили дуже мало, але їм плати­ли. До того мали свого доктора там. Як хтось захворів з колгоспу, з радгоспу лікар не йшов, пильнував своє гніздо. Не дбав, що колгосп був на другому боці і бід­ний був.

Відколи пам'ятаю, був бідний, але давали нагороди дояркам і свинаркам за більшу здачу. В радгоспі було інакше. Радгосп зорганізувала держава, багато давали грошей, не знаю чому, з якої причини. Господарство стояло на високому рівні. Бувши студентами, ходили на забави туди. Кожного вечора відбувалася забава з орхестрою.

Почався етап розкуркулення, відбувалося так: хто мав, як ми мали присадибу, хоч з тієї присадиби про­давали фрукти і городину, там вродило собі і продава­ли трохи, - нас не рахували заможніми і куркуля­ми. Тільки рахували тих, що мали більше землі, як ми. Якщо поле родина не могла опрацювати, а наймала робітників до праці, то вважали то експлуатацією лю­дей, хоч були плачені, господар за працю платив.

Називали експлуатацією і куркульством й в їх заби­рали землі, забирали хату і на Сибір вивозили. Зале­жить кому скільки років давали: багатшому - більше років, менш заможнішому - менше років. Залежить як їм виходило, висилали батьків, а дітей забирали.

Власне в радгоспі, що ми мали в Бабаях, мали від­ведену частину і там жило десь п'ятдесят або шістде­сят хлопців і дівчат - діти розкуркулених. Як їхніх батьків забрали і вислали до праці на Сибір, то дітей лишили в оцьому радгоспі. Я навіть з одним хлопцем зналася, Петро називався, гарний хлопець був.

Влада виховувала цих дітей і ці діти навіть не зна­ли, - я до їх ходила і говорила, - де батьки були. їх за­брали і з часом вони забули за своїх батьків, бо відразу їхні мозги перевиховували тим, що дали помешкання, вбрали всіх однаково, як військо. Всі мали однако­ві шапки, плащі, черевики, сорочки, як дівчата, так і хлопці.

А як я скінчила середню школу і виїхала в тридцять восьмому році, а вони були в моїх роках, їх повіддава­ли до вищих шкіл, вчилися у вищих закладах. Потім почали розходитися повсюди. Після того жодних дітей уже не було, бо розкуркулення не було.

Яка ментальність забрати дітей від батьків, хіба що виховували в своєму комуністичному дусі. Ті діти, хоч би хтось слово сказав, як почали в нас розбивати се­ред площі церкву, після голодівки, поки я скінчила школу.

Розбивали церкву і розтягали всякі церковні речі звідти. Ми стояли і боялися підходити, а вони казали:

- А ви що стоїте? Ідіть помагайте нам розбивати, бо нам дзвони заважають у школі.

Вони були виховані цілком в іншому дусі, як ми. Як сиділа в клясі, я чула дзвони, було якось радісно, вухом до вікна прислухувалась чи довго будуть грати.

Дзвони дзвонили на похорон, на свята. Ми до шко­ли ходили в свята. Свята церковні не святкували.

Діти розкуркулених, виховані в радгоспі, навіть жалілися учителям на нас. Вони розбирали церкву, а ми не хотіли їм допомагати.

Як маленькою була і ходила до церкви, Служба Божа правилася по старослов'янськи. Могла пізніше бути автокефальною, я не знаю, не думаю...

В нас священика не зачіпали. Відколи я пам'ятаю, як діти родилися, то навіть моя баба, це як двоюрідні родилися, - я мала десять або більше років, - брала дитину на цілий день і несла луже далеко на друге село, бо в нас уже церкви не було, щоб похрестити. Сама була хресною мамою. Я її питала:

-    Бабуню, де ви йдете?

-    А понесу Валентину, понесу далеко. І так моя ба­буня носила, хрестила діти далеко. Ми навіть не зна­ли де.

Священиків не утримувала держава, вони жили із рук, із ласки людей, такі були бідні, такі нещасливі, десь ховалися, була біда для їх. Вони нічого не мали, не мали своєї хати, мешкали десь у куточку, як хтось їх пустив. За те, що були священиками, їм наказали не говорити і не правити. Вони не правили й мовчали, й зайво було їм протестувати.

Пам'ятаю священика, був такий голодний і прий­шов до нас і каже до мами:

-  Я маю хутряну шапку, каракуль, баранкова.

Не бачила в житті баранкової шапки, лише бачила кожухи великої вовни. Так кожухи носили зимою. Він просив маму, щоб дала йому їсти. Мама дала йому солонини. Я ту шапку привезла в Канаду. Священика того не знала. Знаю він мав чорну бороду і віддав ту шапку за кусок солонини.

Голодівка прийшла в нашу околицю можливо пізні­ше, як де-небудь на південь, на схід, чи на захід, не на північ, на півночі були москалі від Харкова. Най­більше далеко на південь прийшла найскорше, до нас прийшла пізніше.

До нас прийшла тоді, як люди почали втікати звід­ти. Якщо газета була, ми її не читали. На радіо ніколи нічого не казали, хоч був голосник у хаті. Чим більше людей почало приходити до Харкова і сидіти під бу­динками на цементі, тим більше прийшло до розуму, Що щось не впорядку. Там, де ми мешкали, наразі все було в порядку.

У селі колгосп працював, радгосп працював, мали велику фабрику, що спирт виробляла, алкогольні напитки.  Привозили туди багато кукурудзи, бараболі, зерна, насипали в бункери такі, пророщували те зерно і кукурудзу й робили з того алкоголь.

Ніби все було гаразд, аж поки в Харкові ми поба­чили тих людей. Багато лежало, просили їсти. Я мала була, а мама казала:

- І де ті люди понабирались. Можливо вже розкур-кулені поверталися з Сибіру. То ж не можливо, замало часу пройшло, як їх посилали на десять, п'ятнадцять, двадцять років чи на життя.

Але будучи в Харкові, довідалася, що люди тікали з голоду з Південної України, де вже не було нічого їсти. Повиїдали все. Хто ще мав силу дібратися на пів­ніч до великого міста, то дібравшись, просив їсти у прихожих. Решта не мала сили, лишалась там. Де були ліси, часом скупчувалася там.

До нас голод прийшов не дуже у великій силі, бо в нас приблизно люди мали ще що їсти. Але почали люди приходити до заводу, що виробляв алкоголь, до величезних ровів, довгих і глибоких ям, де відходи йшли металевими трубами. Відхід від алкоголю був дуже густий, часом такий густий, що можна різати, як хліб, якщо довше стояв.

Ям було багато. Приходили до тих ям і черпали ту брагу, а начерпавши у відро, відразу починали їсти. Ми зрозуміли, що в дійсності був голод.

Ми тією брагою свиней годували. Я з мамою ходила і відрами носили. Брали гарячу, не ту, яка застоялася. Дивно наїм було, як люди їли. Я сама пробувала. Мені цікаво було попробувати, яка була на смак. Смак був алкогольний, солодкий і квасний, можна їсти, але ми того не їли.

До них ми не говорили, вони ні з ким не говорили. Набрали тільки браги, втікали, не знати куди. Ніхто їх не пильнував. Чомусь в той час так було, кожний дбав про себе. Хоч і голодні були, але нас не турбували.

В той час ми багато не мали. Здавали податок, а решта для себе. Якщо мама пішла до міста, прода­ла якийсь кошик буряків, за те не знали. Мама, як продала, то щось купила. Дуже тяжко було дістати в той час цукру, рису або муки, майже не можливо. Бараболя була, городина, а хліба не було. Якщо соло­нину заховала, закопала під землею, витягне кусо­чок звідтіля, бараболю зварить і той кусочок солони­ни - наша їда.

Корову в нас не забрали, тільки молоко здавали. Ча­сом запивали молоком. За хлібом треба було їхати до Харкова і стояти в черзі день і ніч. Я стояла в черзі. Що я бачила в Харкові? Маленький магазин. Скільки там хліба може бути, міститься, як влада визначила декілька хлібин. А черга стоїть така величезна і діти, і дорослі, і жінки з дітьми.

На рано, дуже рано, десь в шостій годині, та крам­ниця відкрилася. А з-заду приходить партія, сильні, бо мають владу в руках, не бояться нас бідних. Можуть стати на дитину, чи на кого, і ніхто не буде відповіда­ти. Пообступали нас, повідкидали й пішли наперед. Набрали того хліба, а ми стоїмо. Пише - хліб проданий.

Так день і ніч пропали. Прийдемо додому, і так на другий день, і на другий день. Люди пробували, -я знаю ми пробували, - начорно в тих людей купувати. Вони набирали багато хліба, нам не лишилося і по кі­лограму. Хто мав гроші, в їх можна було купити хліб, а хто не мав грошей, був голодний.

Селянам дозволяли стояти в черзі якраз у той час з якої причини, не знаю. Голодівка відомо була при­готована.

Від селян забрали ввесь хліб, все зерно. Селяни, що працювали, діставали за працю, їм нараховували, тру­доднями. Наприклад, багато годин відробить, а запишуть десять трудоднів, десять працівних днів і запла­тять по кілограму зерном.

Що маєте з того? Утримати себе і родину! Але в на­шому селі якось давали раду, один одному хіба пома­гали. Працівники мали постійну працю, мали ширшу родину, помагали решті.

 

У нас з родини в колгоспі ніхто не робив, були робітниками на державній праці, самі себе втримува­ли, не залежали від колгоспу. Мали гроші, а хто мав гроші міг купити начорно завжди.

Навмисне все позабирали, щоб не дати людям. Ті, що при владі були, мали все, а до того гроші мали і за гроші, хоч не вартісне, але щось можна було купити.

Не було жодних запасів, але час від часу щось ки­нуть. Пам'ятаю, одного разу мама навіть принесла цу­керки, скляні, самий цукор.

Я голоду, властиво, сама не відчувала. Ми в той час, в час голодівки мали корову. Корову не забрали, тому що тато працював, а мама дуже пильнувала податки, що накладали і вимагали. Багато разів, як корова була тільна, молока не давала - а здавати вимагали, хоч і не мали, то родина давала молоко, від себе відривали, щоб мама здала. Якби не здавали, корову б забрали.

Родина родину підтримувала. Наказали скільки за­нести і не було молока, мама відразу йшла до баби, одної сестри або другої йшла по молоко, а самі були без молока, поки корова мала теля.

Так довго, як слухали владу, підкорялися і виплачу­вали всі наложені податки, нас це чіпали, рахували робітниками, бо тато працював для держави. Нас чіпали тільки податками. Великі податки були.

В голод бракувало багато, були позбавлені таких ре­чей, як хліб, всяких солодощів, рису, крупи на суп. Найбільше ми вживали сушені фрукти. Мама кожного року сушила на хаті, на даху. Повен дах був сушки, хоч там і гробаки позаводилися, але помилося і ми їли. їли сушені яблука, груші, сливи, черешні й чорну смо­родину. Сушені фрукти помагали все-таки. Мали де­сять дерев, назбирали й посушили.

В тих роках в нашому селі були голодні люди, але я особисто не бачила, щоб хтось помер. Чужі, що при­ходили, може ті, які втікали з висилки, - так говори­ли, - ховалися, були дуже голодні, їли ту брагу.

Все завмерло - спокій і тишина. Ні кота, ні пса ніде не чули.

Навіть у нас було декілька безпритульних. їх нази­вали нелюки, такі що зроду нога вивернута або ру­ка. Безвладні були на руку чи ногу, чи цілком без ноги з уродження і їх називали каліками-старцями. Вони не мали притулку, родини не хотіли їх, бо були не­придатні. Найбільше люди давали, як просили.

Такі були бідні, держава не дбала за них, держава ніколи не утримувала їх. Я ще мала була і дивилася на то, як той чоловік прийде до хати, мама йому щось кине: сухарі чи кусок хліба, чи кусочок солонини.

Як надивилися, ми не могли вечерю їсти спокійно. Страшні були, ніхто за них не дбав ніколи.

Таких калік було не багато, п'ять або шість на село. Вони знали всіх людей і розкладали, де йдуть кожного дня випросити їсти. Спали влітку надворі, а зимою їх не пускали ніде в хату. Вони були обідрані, брудні, недоглянені, позаросші.

Як дитина подивиться, кричить. Страх на то диви­тися. А вони живі в очі дивляться, просячи кусок хлі­ба, їм ніхто не відмовляв, хто мав.

Зимою спали у стогах колгоспних соломи і сіна. А позимніло, спали у гнійника. Як чистили корови і сви­ні, вигрібали підстелену солому надвір, робили великі купи, що давали пару, гріло в середині, гаряче робило­ся. Біля цих стогів вони спали.

Які бідні були ті каліки, і ніхто за них не дбав. Вони не померли в той час, хоч і жили з ласки людей. Даль­ше ходили, дальше просили, навіть як я скінчила шко­лу, продовжували шкандибати, скакати.

Я не була очевидцем людоїдства, але з розмов дові­дувалися. На мою думку, як люди оповідали, ми віри­ли, бо випадок був. Мама була в місті і купила ковбасу. У нас ковбаса була дуже широка і суха, як тут є біло-онтарійські, а ця була свіжа, подібна до балоні й на­чинена в природні кишки, коров'ячі. Але начинена м'ясом і називалася чайною, була дуже смачна.

І мама моя, продавши кошики бараболі чи фрукти, могла щось купити, як сказав хтось. Одного разу, думаю, що був 33-ій рік, купила кусок тієї ковбаси, принесла додому. Ми давно тієї ковбаси не бачили. Почала різати ту ковбасу і давати нам. Перед тим, як почали їсти, подивилася на кусочки солонини, відтинаючи і побачила отакий кусочок м'яса і ніготь. Це міг бути ніготь. Мама сказала, що вона щось бачила, якусь кістку і нам не дала їсти. Але ми то бачили також. Так нам виглядало.

Від того часу ми тієї ковбаси ніколи не купували більше. Не вільно було кому сказати, когось запитати, бо якби комусь сказали або запитали, то відразу заги­нули б на Сибірі.

Моя тітка, мамина сестра наймолодша, ні середуль­ша жила в Харкові, після того як віддалася заміж, ці­лий час там мешкала, може й наразі ще живе, оповідала нам за мило.

Ми своє мило робили. Мила не можна було купити. А з чого робили так само? З відходів м'ясних, напри­клад, як свиню зарубали або корова переїлася, обдула­ся і мусили її забити, з тієї шкіри, з тих кісток варили, додаваючи кальцекс. Мама їй давала це мило.

Вона казала, що в Харкові ніколи не могла діста­ти мила. Одначе за деякий час появилося дуже гарне пахуче мило ще й багато. Говорила, були такі слухи нібито те мило почали робити з тих людей, які вми­рали з голоду, що сиділи попід хатами, на цементі на вулиці.

Я бачила, як сиділи, бачила живими, може й були мертві вже, але я їх бачила. Коли людина сидить, вона сидить худенька, а то сиділа купа чогось. Вони були пухлі. У них руки, ноги величезні, очі були великі ніби наверх виходили, як скляні.

Як за мамою проходила, бачила може два, три рази. Не хотіла на то дивитися, не хотіла бачити, але інакше не могли іти, мусили там переходити.

Мама казала мені:

- Для тих людей, що мають скляні очі, допомоги жодної немає, вони доходять.

Вдень багато людей там ходило по вулицях. Хтось їм щось кине з доброго серця, а вони навіть не можуть їсти.

Вночі їх забирала державна опіка, робітники дер­жавні й вивозили геть за місто у ліси. Один такий ліс був у нас десь на південь від Харкова. Де ми мешкали, мали багато лісів, а також багато вовків, звірини вся­кої. Боялися ходити в ліси задалеко.

Говорили селяни, що пухлих людей з скляними очи­ма, які не могли встати, ночами забирали, щоб не ба­чили, на закриті вантажники чи закриті вози і вивозили.

В нас були дороги, як я ішла на потяг, то переходи­ла, називали такі дороги сошейні. Дорога з камінчиків насипана, широка, двох напрямів.

І так вивозили з Харкова ночами тихо, а бідні, пухлі не знали куди їх везуть. У гарби скидали й ночами цими дорогами возили в глибокі ліси. Раз вивозили побіля нас. Ідучи на гору до станції, переходили на цю дорогу і мешканці поблизу казали, що ночами та до­рога цілий час гуркотіла. Як возами везуть, завжди від­бивається звук, особливо під гору. Отже, жалілися, що не було спокою ночами, завжди щось возили.

Від Харкова був Напірний, називали Вовчий яр. Глибокий яр, там вовки заводилися, тому назвали Вовчий яр. Дуже довгий і глибокий, не треба було копати. Тих людей жодним транспортом не могли завез­ти, тільки кіньми і возами далеко в ліс. Скидали там і посипали вапном, лише посипали, бо привозили більше. їх закопали аж, як води насочилось й вона покрила.

Там завжди було багато звірів. Може тих людей і вовки їли. Ніхто там не ходив подивитися на те стра­хіття. Одначе, туди возили, далеко й глибоко в ліс.

Можливо хтось випадково попав туди або був від­важний й з цікавости забрів, то оповідали. Найбільш говорили ті, що ми попри їх хати ходили за величезний рух ночами.

Чому такий великий рух, як колись не було? Але в час голодівки! І на ранок вулиці були почищені.

Ті, що ще годні встати іти, ховалися, не сиділи, щоб їх забирали. Немічні, не годні, вже не знали, що може статися, бо стратили розум, сиділи та просили їсти.

Ховалися під мостами, під будинками, на базарі, на окраїні міста, де вода сходила, повсюди ховалися. Але ті, що лежали спухлі кожного дня, підбиралися. Харків велике місто, і вони повсюди лежали.

Переважно жінки були. Я бачила жінок, хоч не аж так часто приходилося бути в місті. Що з дітьми стало­ся, то власне цікаво. Може так як в нас від розкуркулення отих дітей виховували. Не могли всіх дітей вря­тувати й виховати на правдивих комуністів. Можливо десь забирали і встатковували, лишали самих батьків.

Потрібно ж праці, працівників обробляти землі, зби­рати урожай. Маленьких дітей багато вигасло з голоду, маленькі заважали. Більших порозміщували на виховання.

В той час мало дітей було пухлих, переважно жінки. Мужчини напевно десь втікали і лишали жінок. Ми тільки переважно бачили жінок у Харкові.

Ще один випадок був в той час. Мій дядько, мамин наймолодший брат працював на фабриці, де виробля­ли делікатні деталі до медицини, всякі інструменти медичні. Заробляв гроші. Мав двадцять п'ять років, як працював у той час. Він завжди казав, що речі, які вони виробляють, мусять робити спеціалісти.

Дивно стало, як одного разу мама заявила:

- Ви знаєте, що сталося? Сашка забрали на транс­порт і вивезли на південь до колгоспів на урожай зби­рання цукрових буряків. Йому сказали тільки брати сорочку й штани.

їх запакували, цілу фабрику мужчин на транспорт -тисячі, не одна тисяча, ні дві й вивезли на південь на села, де всі люди повимирали, повтікали і пусті хати стояли, ніде нікого не було живого.

А треба було якраз осінню, підійшов час, вибирати буряки цукрові із землі. Уже приморозки почалися, не було кому, то цілу фабрику забирали мужчин, вивезли у вагонах на південь, і мій дядько там був Сашко.

Він вернувся одразу, як вибрали ті буряки, як зібрали урожай, був або 32-ий рік або в 33-му, не можу сказати точно, можливо в 33-му році, або в 32-му не було так тяжко. Тоді люди повимирали, думаю, то був той рік.

Він, як приїхав оповідав, що таких були тисячі. Той транспорт стояв, тобто потяг і вони розположені були в потязі. Спали на соломі, їм давали їсти, військову охорону мали. Йшли на поле, викопували з землі ті бу­ряки, складали на купи, пізніше купи вивозили.

Величезні поля були, такі величезні, що були там два тижні або й місяць, довший час. Транспорт даль­ше йшов і вони дальше посувалися робити.

Як він оповідав, питали, чому там військо було, кого боялися! Військо там було, він розказував, бо ті люди поїли все в навколішних селах, які належали до тієї землі й мали той урожай збирати, а були при своє­му розумі, втікали в ліс і харчувалися буряками.

В час голо дівки, з'їли, що могли, пізніше жили в лі­сі, в лісі спали, ніколи не виходили з лісу до хатів.

Були випадки, ніби з лісу вискакували мужчини і хапали цих робітників, тягли в ліс, тому мали охо­рону. Чи вони вкрали кого, чи не вкрали - не можу сказати, але та охорона, видно, охороняла і буряки, і людей.

Нащо та охорона була? Приїхали відразу з вій­ськом, бо вже знали, що люди голодні, на пів розум стра­тили, поводилися майже, як звірі, в лісах сиділи та жили з буряків. Навіть буряків їм жалували. З охоро­ною зібрали всі буряки й виїхали.

Їх ніде не пускали, боялися, щоб не набралися хво­роби всякої по тих селах. За вагонами по природньому, у вагоні спати, рано вставати, з'їсти і до праці. Кухарі з ними приїхали й варили для їх їсти.

 

І на той бік, і на другий охорона була, не вільно було рухнути ся. Напевно, ще й тому, щоб не дізналися, що в селах діялося. Мій дядько мав 25-ть років й за це стра­хіття оповідав. По скінченню збирання урожаю, він пішов до праці.

Той урожай держава забрала. Буряки завезли до фабрик на вироблення цукру. Ніхто не мав права до того, тільки держава.

Той голод скінчився, так як прийшов не раптово, а поволі. Скінчився поволі. Як їхали до Харкова сто­яти в черзі, крамниці не були маленькі, як під час голодівки були, а були величезні й почало бути хліба багато. Хоч ми в черзі стояли, хоч приходили спекулян­ти - владарі, хоч повипихали нас і понабирали хліба мішками, нам лишалося, ми діставали.

Тоді зрозуміли, що винищено досить, вистачає і ре­шті, хто витримав дали, сказати ніби розрішення за всі провини, що бідні люди зробили під час голоду, просячи куска хліба.

І так поволі, поволі, як пам'ятаю, мама почала привозити з міста дещо. Ідемо до школи, мама прийде й каже:

- Ну, сьогодні маєте кусочок халви, привезла. А та халва ще була з найгіршої якости зерна з остюками.

Робили соняшникову олію. Витягали із соняшнико­вого зерна олію, а з маси, що лишалася, робили халву, додаючи цукру. Остюки лишалися на макуху. Макуха була великими брилами, як пів стола, її розбивали на куски.

Та макуха багато людей врятувала, хто міг її діста­ти. Макуху діставали майже задармо. Ніхто не думав за неї, не думав, що прийде такий час.

Ми навіть мали, вона лежала соломою накрита. Як треба, то кинули свиням, щоб гризли, як не треба, ле­жить. Багато так мало, не вживали, а тримали на вся­кий випадок. Макуха ніколи не псується, була луже засушена. Та макуха під час голоду дуже пригодилася. Я навіть їла її, там часом насіння попадалося. її їли, нічого не шкодило, все виходило. Черешні їли з кістка­ми, кістки не викидали дома, ні з черешень, ні з ви­шень і мармеляду варили з кістками.

У нас, де я мешкала, великої зміни не було, було по­трясіння. Моральне, психічне для всіх. Але люди поча­ли продовжувати життя так, як перед тим було: колго­спи, радгосп, той на фабрику, кожний на своє місце.

По голодівці, я б сказала, помимо того, що влада почала забирати, укорочувати наші городи і наклада­ла податки, щоб платили за вікна, прийшла якась полегша.

Навіть мої батьки не так нарікали повсякчас. Мої батьки більше грошей мали. Мама більше могла прода­ти на базарі і купити так само. Я ніяк не можу зрозумі­ти чи то, що мільйони загинули, менше людей стало, більша нагода була тим, які залишилися, а може влада схаменулася і викинула більше потрібного для життя на випродаж.

Якби я в той час мала двадцять років, більше б схо­пила, запам'ятала, я ж мала десять-одинадцять літ. В той час була дуже обмежена в харчах, всі були обме­жені вдома, але ми не спухли, ніхто з нас не спух, хоч обмеження велике було. Страшного голоду в родині не було. У селі до смерти не голодували.

Зміна прийшла. Якщо ми не могли зпродукувати, що споживали, надіялися на владу, на достачу, щоб купити. В крамницях почали появлятися речі з одежі. Могли поїхати до міста і вибрати собі сукню одну на рік, чи одну на два роки. Ще й можна було подивитися на вішаках, до того подивитися на кольор який хотіла. Мама питала:

- Який ти кольор хочеш? Чи той, чи той?

Як мала одну суконку, то мала поки не виросла, ро­ками, роками. Купували завжди на виріст, малу не ку­пували, хоч би й пасувала, липі на виріст.

Прийшли додому, мама зробила якийсь пасок, під­перезала, щоб не була задовга, ні широка і так ходила чотири - п'ять років у тій самій сукні до школи. Тільки попрали й в ній ходила, попрали й далі надівала. Ми якось були задоволені, бо іншого не знали й ліпшого не сподівалися.

Ліпше було жити в одній суконці, ніж: сидіти голод­ному, - що ми бачили, - мати кусок хліба і склянку молока. Тільки мама здоїла корову, ми вже мали по склянці молока. Комусь сказати випити теплого моло­ка від корови, то перше будуть питати чи корова хво­ра, чи ні. Ми пили, не боялися. То була вся пожива: сере яйце, склянка молока й кусок чорного хліба з ос­тюками.

А пізніше, десь у тридцять сьомому році, тридцять восьмому, хліба було наскільки, що не треба було стоя­ти в черзі. Вже в черзі не стояли.

Мама, як поїхала на базар і продала якусь городи­ну або яйця, то вже привозила декілька хлібин чор­них. Смачний був той чорний житній хліб, чорний, як смола. Тяжкий був, і такі великі буханки. Вона кіль­ка могла купити, два в один кошик, два в другий кошик.

На приману давала корові, як доїла, щоб корова пустила молоко. Багато не вільно було давати, тільки маленький кусочок, бо Той хліб був дуже гливкий, він міг пошкодити. Ми з тим хлібом завжди були обереж­ні. В тих роках, в той уже час можна було кусочок хлі­ба дати корові. Також можна було дістати білий хліб, хто хотів. Випікали булки, називали ті булки фран­цузькими, такі, як тут італійські, довгенькі, посереди­ні й розтяті. Перед самою війною ліпшого ми не знали і не вимагали.

В Росії не було голоду. Харків межує на північ одра­зу з Росією. Знаю, як я була мала, щось сталося з коро­вою, здихала, захворіла й корова пішла. Мама сідала на поїзд, їхала на північ, бо на півдні не можна було купити корови, там були колгоспи.

На північ, до Росії поїхати поїздом, тільки за кордон переїхати, там ще мали приватно. Росія не була так заколгоспщена, як Україна.

Мама казала, що їхали, і як стануть, а в поїзд сідали, то знали, де кордон України, а де Росія. З Харкова виїжджали і багато пасажирів мали чоботи. Приїжджа­ють до кордону - в чоботях виходять, а в лаптях сі­дають. Недалеко було мамі до Богодухова, туди вона їхала купувати корову.

Купуючи корову, говорила з ними. Казала, що вони цілком інакше жили по тих селах. Наші люди, хоч ціл­ком бідні були, але цілком інакше жили. У наших лю­дей, хіба за козацьких часів, часник на стінах висів поплетений. Тепер часник схороняється на даху, на горищі, де тепло зимою, зберігають у коридорах, не в спальні, не в кухні.

Мама казала, як зайшла до хати, а ті лапошники один на одному сидять, бородаті, часнику повно нав­коло висить, на стінах, як образи, просто до не повірен-ня. Страшні люди, не можна повірити, що то був інак­ший світ. Тільки переїхали, ніде не пише, де кордон, але до хати зайти відчувається Росію.

В лаптях не було пухлих. У нас ті, що вмирали з го­лоду, були в чоботях або черевиках. Ніколи не бачила в лаптях, в російських лаптях. З півночі ніхто не приходив. Голод почався з півдня України, приходили на північ, тому що межуємо майже з росіянами. Знали, що в Росії голоду не було, тому до Харкова лізли, пхалися, рятунок шукали. Багато втікало до Росії. Жінок лишали пухлих у хаті, на вулиці, а мужчини тікали, рятувалися у тих кацапів у Росії.

Люди підозрівали чому голод був, але боялися го­ворити. Старші були напівсвідомі чому лихоліття ста­лося, приблизно знали, бо був великий спротив колек­тивізації. Коли не хотіли йти до колгоспу, то знали, що вони мусять бути покарані в один бік або в другий бік колись. Спротив завжди карається. Як відмовля­лися йти до колгоспу працювати задарма, втікали, виїжджали десь, шукали праці, так і знали, що прийде час на покарання. Був величезний спротив колекти­візації.

Хоч я була мала, то влітку, коли мали вакації з шко­ли, нас дітей вісім, дев'ять, десять років, забирали цілу школу до річки на городи збирати смородину для радгоспу, малину і крижовник. Чому нас брали дітей? Брали тому, щоби ми допомагали владі зібрати вро­жай. Така була пропаганда. Старші противилися тій колективізації, не хотіли йти до праці. Дітям сказали і діти збирали. Страшну масу, ввесь той урожай діти зібрали. Не платили нам нічого, їсти щось давали, мені здається. Дітвора будувала Союз.

Перша, друга, третя, четверта, п'ята кляса і шоста, сьома, восьма, дев'ята, десята, - багато дітей в одній школі. Було по п'ятдесят учнів у клясі. Велика школа була. Так, давали нам обіди, привозили, а то зранку до вечора працювали кожного року. Властиво, за шнурок не тягли, а тільки піонерський обов'язок вимагав до­помогти державі в критичний час зібрати урожай.

Вже, як була студенткою у вищих закладах, тобто в університеті в тридцять дев'ятому році, в сороково­му, в сорок першому того примусу не було студентам.

Лиш одна пропаганда, щоб добровільно хлопці йшли до війська, а також добровільно їхали на Сибір, до Ка­захстану й інших республік.

 

ВІРА ЛІЩИНА

Свідчення Віри Ліщини про Великий Голод в Ук­раїні 1932-33 років. Народженої 15 квітня 1908 року в селі Чорбівка Кобеляцького району Полтавської области.

У школі вивчали всі предмети: мову, математику, релігію та інші. Але всі ці предмети викладали росій­ською мовою. Під час революції книжки видавалися українською мовою, а перед тим - російською.

Церква існувала в нашому селі довго. Точно не знаю якого року, але, напевно, знаю, що церкву закрили тоді, коли при владі були комуністи. З церкви забрали всі ікони та інші церковні речі й засипали колгоспним зерном.

Не знаю, що зробили з священиком, може він і сам виїхав, але в селі його не було. Боротьбу проти церкви очолювали активісти, комсомольці, комуністи.

У тридцятих роках жили на Донбасі. Колективіза­цію бачила. Люди не хотіли йти в колектив. їх заганя­ли силою, багатьох повисиляли. Вивозили на Сибір. Жінки вибігали з дрючками, з кочергами, ганялися за комсомольцями, за комуністами. Бідних людей з на­шого села попереселяли на хутори в багаті маєтки, а з хуторів, тих багатших попереселяли в бідні малень­кі хатки - «лачужки».

Люди просто не хотіли йти в колгоспи. Плакали. У нашому родинному господарстві була одна коняка і коли активісти прийшли забрати коняку в колгосп, мама дуже плакала, але нічого не помогло, коняку від­дали.

Було, що різали худобу. Як довідалися в сільраді, що зарізали, відразу притягали до відповідальносте.

Двадцятип'ятитисячники приїжджали з міста. По­казували селянам, як треба сіяти, як садити, а самі на помідор казали «прядиво». Отже, двадцятип'ятитисячники нічого не розуміли в господарстві, але були при владі і господарювали.

За сільських кореспондентів не пам'ятаю, але сексоти були. Батьки казали:

- Глядіть з отим, не дуже в розмови йдіть, бо він усе передасть. То були свої.

У нас була неврожайна піщана земля. І тому за царату наші землі були звільнені від оподаткування. Ми нічого не платили. Але під час колективізації у людей навіть забирали з торбинок: і квасолю, і ку­курудзу, брали все підряд. Забирали свої активіс­ти, комсомольці, комуністи, а керували цим усім з району.

Я думаю, розкуркулення почалося 1929-го року. В нашому селі мало кого розкуркулили, бо наше село було дуже бідне.

Хлібозаготівля відбувалася так: ходили, забирали в людей, перевіряли скільки хто намолотив зерна, ча­стину залишали, а решту забирали, казали, що то зай­ве. Опісля, як плану хлібозаготівлі не виконали, то приходили і ще забирали, так що в людей нічого не за­лишилося.

У моїй сім'ї було дев'ять осіб: шість сестер, один брат, батько й мати, ще двоє дітей померло, малих. Так що всіх було одинадцятеро.

Голод пережили дуже тяжко. 1933-ій рік батько пе­режив, а в 1934-му помер. Їли лушпини з бараболі, ка­чани з кукурудзи без зерна. В нас було трохи, мама закопала буряки в землю, потім я часом допомагала їм, то так і вижили. Але в селі дуже багато людей ви­мерло, дуже багато.

Всі сестри і брат жили в селі під час голоду. Тільки я і старша сестра були на Донбасі.

У 33-ім році весною найбільше помирало. Бо все-таки, осінню, зимою може в декого була картопля, ка­пуста, буряки. А під весну все вийшло. У нашому селі, як я приїхала з Донбасу, то казали, що з голоду помер­ло саме менше 300 душ. І більше мужчин - чоловіків.

Я виїхала на Донбас у вересні 1930-го року, була вже одружена.

Як рятувалися від голоду? Тікали, хто куди попав, як мали силу. А то на дорозі людина йде, упаде, слина з рота тече, опухне все і вмирали. І хоч би дали води, чи хліба, будь-що, вже ніщо не поможе. Як людина опухла, вже ніщо не допомагало. Так і вмирали. А то йшли в Полтаву, хто як міг, так ішов, щоб спастися. Але дуже багато повмирало. Найбільше йшли на Дон­бас. Поїли котів, собак їли. У селі ніде ні собака загав­кає, ні півень заспіває. Все тихо було. Те хворе, а те вмерло.

Мій дядько, маминої сестри чоловік, з голоду помер. А як його прізвище, вже забула. Знаю, що вмер Іван Львович Войтенко, священика син, з голоду. Це такі, що я знала, а то дуже багато померло. Я ж не мо­жу звернутися листом до сестри, щоб вона мені на­писала.

Знаю, що в нашому селі багато померло тому, що були бідні. Земля була погана і забрали все. На Полтав­щині, це не скрізь, може де й не було так, але в нас, багато вимерло. Але ж про це ніде не писали, не оголо­шували, так як тут, якщо трапиться щось, то й по радіо, а там не було нічого... Не можна, мовчи.

Був один такий випадок, - мені розповідали, - діс­тала мама покійна миску пшениці. В нас хатинка була й вікно було. Вона поставила в мисці пшеницю і хотіла на другий день, мабуть, зварити. А ходив такий, нази­вався Йван, був ледачий. Він вибив вікно і вліз. За­брав ту пшеницю й наївся сирої. Пшениця розбух­ла всередині й він помер. Таких випадків багато бу­ло. Картопля, що перезимувала, називалася ріпа. Мама взяла лопату та й пішла пробувати копати, щоб щось-би з'їсти. Прийшов один чоловік, уже пухлий був, чуть її не зарубав тією лопатою. Тоді двері закривали, бо не можна було інакше, могли зайти чужі люди в хату і задушити. То був страшний рік.

За того, що я розповідала, його забрали. А так ко­го ж мали арештовувати, як усі голодні, усі бідують... Може комсомольці й комуністи діставали якусь допо­могу з району, але не ті бідні люди.

З нашого села вивозили людей на Сибір, тільки не багато. Кизими, наші знайомі, жили за селом, була ви­везена вся сім'я. Були такі Козичі, Гордійки, жили за селом, не були дуже багаті, їх повивозили. Їх вважали куркулями.

На Донбасі ми отримували пайок дуже мізерний, їсти хотілося. Я ніколи не наїдалася, але мусили жи­ти. Щоб було всього досталь, як тут, то ні. Але пайок ми мали. У нас був один хлопець. Жили, як то ка­жуть, з горем пополам. Робітникам давали вісімсот грам на день, а утриманцям по п'ятсот грам. Це в Донбасі на фабриках і заводах робітникам, а в селах ніхто нічого не отримував. Те, що придбав, те мусив їсти.

Це було за селом, недалеко від нас. Жили одна сім'я на прізвище Гмиза. Вони мали сина і невістку Катери­ну. Біля них недалеко був колгоспний свинарник. Я ще з нею ходила до школи, її знала. Чоловік і жінка пра­цювали у свинарнику, годували свиней тощо. А не­вістка і син жили окремо, теж недалеко. їхній син захворів. Не було нічого йому дати їсти. Він і каже до жінки:

- Катерино, візьми мої чоботи, піди в село Білики, продай їх і купи мені щось їсти.

Вона взяла чоботи і пішла.

Там її бачили, що вона продавала чоботи. Продала ті чоботи та верталася додому. А батько й мати її чо­ловіка, свекор і свекруха, зустріли її в лісі, зарубали її

й залишили в лісі. Вони мали коня для доставки кор­мів для свиней. Вечером привезли свою невістку Кате­рину, порубали, голову відрубали, кинули свиням. Як свині голодні все їдять. Почали їсти.

Чоловік чекав, чекав, немає жінки. Прийшла її ма­ма. Ходять, шукають Катерини. Немає Катерини. Де ж во­на ділася? Плаче її мама і чоловік плаче, ще й хво­рий.

До їхніх сусідів прийшла дівчинка, онучка діда й ба­би Хмизів, і п'є воду. А сусіди питають:

-  Що ти так Ганнусю їла, що так воду п'єш?
А вона й каже:

-  Дідусь і бабуся зарізали велику телицю, а телиця з великими косами. Вони голову відкинули свиням, а м'ясо варять, і мені дали.

Сусіди мерщій у село, за­явили там у сільраду й Хмизів зловили. Знайшли в них м'ясо. їх забрали. Після того їх ніхто не бачив. Невіст­ку... Уявляєте?

Їхнього сина Катеринина мама забрала до себе. Доглядала його, поки він не виздоровів. Оце такий страшний випадок був.

А другий випадок... Від моїх батьків через одну хату жили люди, називалися Пилипи по вуличному. Прізви­ща не знаю. Він називався Пилип, а вона Ганна, а син Льонька. Були бідненькі. Збудували собі невелику хат­ку. Мої сестри туди ходили часто. Ганна їм ворожила, грала на гітарі.

Одного разу трапилося так, що моя сестра пішла до них, взяла гітару і почала грати, а Пилип наче, як помішаний. Вона подивилася, здвигнула плечима й прийшла додому та й до мами:

-  Пилип мабудь помішався.
А мама каже:

-  Не ходи туди. Чого ти туди ходиш? Ти бачиш, які вони. Вони ті кролі їдять, то поробилися, як ненормальні.

А Пилипи в той час мали вже зарубаного хлопчика. Хлопчик ішов із-за села. Його мама дала йому мішок й сказала:

- Піди в село, може кусочок хліба виміняєш. Пили­пи його закликали до себе і зарубали. Сусіди бачили, як хлопчик до них пішов.

На другий день мама того хлопчика ходить, шукає свого хлопчика, плаче. Сусіди сказали, що бачили, що він туди пішов. Мама його пішла в сільраду й заявила. Прийшли виконавці й найшли зарубаного хлопчика, одяг і голову в глинищі. їх теж забрали й по цей день... Тоді вже мама наша не пускала дівчат ніде. Страшно було ходити увечорі по надвір'ї.

 

 

 

М. ЗІМА

Вже декілька раз починала писать, але ж треба було перенестись думками туди, де цей нігде небувалий голод стався. Побачити себе такою малою й тих всіх, якими вони тоді були, і плакала, і плакала. Ніяк мої руки не слухалися, трусилися. Я багато пам'ятаю, а мої брати були малі й майже нічого не знали.

Дісталась мені така доля, що й дорослому не під силу перенести. Подумати тільки, семилітній дитині відразу замінити маму, треба було їх пригортати та просити аби не кричали. Спочатку плакали, а потім тільки пищали, їсти просили. Я заставляла їх аби ці­лували ікони, і Бог нам поможе.

Ніхто ніколи до нас не зайшов у хату, а рідні було пів села. Весною було легше, йшли в сад та шукали якусь траву й листя. Отак грілися на сонці. Не можу й до тепер того забути.

В пам'ять всіх тих моїх близьких, які померли з голоду в 1932-33 роках

Родились ми в бувшій Полтавській губернії, як го­ворили наші діди. Тепер це Кіровоградська область, Світловодський район, село Микольське. Сусідські се­ла: Золотарівка, Кобзарівка, Яремівка, Богданівка, Семигір'я, Ластухино. В цих селах і в нашому селі го­лод почався в 1932-33 роках. Всі, хто мав свою землю, своє господарство, повинні були вступати в колгосп і свою землю та коней, корів, сівалки, віялки, моло­тарки віддавати в колективне господарство й самим робити на своїх нивах спільно, а урожай відсилати державі.

Більшість селян не хотіли йти до колгоспів, бо за роботу майже нічого не платила держава. А як можна було йти працювати голодними довгі години та знати, що дома діти голодні.

Тим, які не погодилися йти в колгоспи, наложили такі високі податки на землю, що при найвищому вро­жаю та земля не могла й половину дати. Отже, біль­шість мужчин почали з сел іти до міста з надією знай­ти роботу, дістати харчову картку, щоб якось вижити, а жінки з дітьми з города будуть перебиватися. Вро­дить картопля, і вже буде легше.

Не так сталося, як думалось. План у Москві був дав­но готовий, як і коли виморить голодом Україну й се­лян. Не було чим жінкам посадить огородів, бо все, все забрали спеціальні комісії. Насіння у вузликах пона­ходили і забрали, в хатах порили підлоги, стіни шука­ли зерно чи будь-яке насіння. В кого знаходили хоч жменю, арештовували жінок і до в'язниці, а діти ли­шалися голодні в пустих хатах без матерів.

Нас спіткала така ж доля. Маму арештували й по­садили як «ворога народу», а нас лишилось четверо: я і троє малих братів. Мені було сім років, а наймолод­шому брату один рік. Моя бабуся після такої трагедії дістала серцевий удар і через три дні померла. Ми зо­сталися самі в холодній хаті. Рідні заказали аби нас ніхто до себе не брав і до нас не заходив. Куркульські діти не мають права жити. Ми дуже плакали, а най­гірше було з малим грудним братом.

Тьотя якраз родила дівчинку, казала аби я прино­сила Миколку щодня, і вона годуватиме і його. Деяких жінок випустили з в'язниць, а нашу маму судили, бо її батько мав млин й багато землі. Це була вже підстава, що багатого батька дочка, а також: невістка священи­ка. Дали мамі п'ять років каторжних робіт на каналі Москва - Волга. За що?

Наш дід Носко ввесь час служив молебень та вірив, що Господь почує наш плач і не допустить до тієї ка­торги. Чудо сталося. В четвертій годині ранку в червні повинні були перевозити кораблем в'язнів в напрямі Москви. Мама в другій годині ночі підлізла під колю­чий дріт і помалу, не піднімаючись з землі, лізла далі від того місця, де були в'язні.

Бігла мама полями, аби ніхто не бачив її, і отак бігла тридцять кілометрів з Кременчука в своє село. Вечо­ром в саду був її брат. Вирішив відразу йти з нею на станцію Лікарево, п'ятнадцять кілометрів від нашого села. За ніч дійшли. Він купив мамі квиток на потяг, відвіз її до міста, де був наш батько.

Щоб знайти роботу, не мала ніяких документів, але один добрий директор поміг, взяв до роботи та просив не говорити українською мовою аби не знав ніхто, що вона з куркулів.

За півроку тьотя перевезла до міста моїх братів, а я лишилася з дідусем в селі ще два роки. Якраз тоді був тридцять третій рік - найстрашніший в історії голод. Найкращі трударі - селяни та їхні діти вимерали в той рік. Ми з дідом їли кропиву, нам добрі люди приносили з лісу. Дід варив й отак ми жили.

Щодень дідусь правив літургію в хаті, бо церкву за­мкнули, а він вірив, що Всевишній вислухає людські прохання. Моя приятелька - подружка Оксана Головко, батьки якої були колись заможні, геть опухла. Прийшла і ми їли варену кропиву разом й говорили за кропиву. Кропиву колись вирубували, а тепер ми їмо. Я дивилась на її личко і питала:

-    Чого в тебе, Оксаночко, таке личко?

-    А ти потрогай його, воно в мене пухле, я скоро по­мру.

На другий день ранком я пішла до них, а її мама сказала:

-  Немає вже Оксаночки, померла. Не дивись на неї тепер, хай в тебе в пам'яті буде такою, якою ти її знала раніш.

В той день померло ще четверо моїх двоюрідних: троє братів і сестра. Батьки вже не мали сили їм вико­пать могили на кладовищі, а закопали в саду.

Дідусь казав, що такого ката не було, щоб таким голодом антихрист виморив такий добрий, трудящий та Богобоязний український люд. Ніде в світі такого ніхто не придумав. Завжди казав дід, що Бог забрав цих людей, а Сталін кат людський.

Ті, що вижили після голоду, говорили:

- Кропива спасла народ, тепер ми знаємо її цілющу силу.

Я всіх тих, що померли в 1933 році, записала в по­минальну книжечку і молюсь сама, і подаю в церкві, всіх поминаю. Молитись треба поки живем, бо нас все менше стає тих, що пам'ятають той голод. Щодень я молюся за всіх й дякую Богові, що поміг нам пере­жить голодомор та війну, і привів у цю Благословенну країну, в якій ми чесно працювали на свій хліб насущ­ний. Не легко було починати без знання мови, без фаху і майже голим і босим робити на полях і фабриках, але ми ще були молодими, сильними. Не боялися ніякої ро­боти і пережили всі труднощі.

Вічна пам'ять всім померлим голодовою смертю 1932-33 років. Царство небесне, хай буде легкою рідна українська земля!

Марія Зіма.

 

 

О. Олесь

ГОЛОД

 

Слухайте

Слухайте, слухайте крик із безодні,

Нашу молитву гарячу...

Ви, що обідали й ситі сьогодні,

Киньте хоч шкіру собачу!

Землю укрили ми трупом холодним,

Чорна земля посиніла...

Хліба нам, хліба нам, хліба голодним, Вашої крови і тіла!

Як? Ви не знали, що впала посуха,

Як - ви не чули нічого?

Де-ж ваше серце і очі і вуха,

Де-ж у вас крихта людського?

М'ясо ви! М'яса нам, м'яса нам вволю!

Падло давно ми поїли,

Гляньте! По нашому тихому полю

Всюди розриті могили.

О, порятуйте, бо ми рятувались,

Їли ми кору і глину,

Крові людської із ран напувались,

Мати варила дитину.

Землю укрили ми трупом холодним,

Згляньтесь, о згляньтесь на муки...

Хліба нам, хліба нам, хліба голодним!

Хліба нам, хліба, звірюки!

 

 

Б. ТАРАСЮК ЗАКЛИКАВ ООН

ВИЗНАТИ ГОЛОДОМОР 1932-1933 р.

ГЕНОЦИДОМ

 

Міністр закордонних справ Борис Тарасюк закликав країни світу виз­нати Голодомор 1932-1933 років ге­ноцидом проти українського народу. Про це він заявив на 61-й сесії Генеральної Асамблеї ООН у Нью-Йорку. За словами Тарасюка, це ма­ло б винятково важливе значення для всіх країн, що сповідують прин­ципи демократії і гуманізму, і ста­ло б доказом вірності своїм міжнародним зобов'я­занням.

Б. Тарасюк подякував країнам, парламенти яких визнали Голодомор актом геноциду проти українсько­го народу і віддали почесті його жертвам.

Б. Тарасюк підкреслив також, що Україна вважає честю бути обраною до складу Ради з прав людини і готова працювати в цьому органі разом з іншими державами. «Зміцнення демократії, верховенства пра­ва, захисту прав людини, а також інших фундамен­тальних прав і свобод людини є фундаментальни­ми основами зовнішньої і внутрішньої політики Украї­ни», - зазначив він.

«Новий Шлях», Торонто, Канада 22 вересня 2006 р.

 

 

В описах жахливих подій 1932-1933 р. в Україні подається: Голод, Великий Голод, щоб відрізнити від інших потічних голодувань; Голодомор - морення голодною смертю і Геноцид.

До визнання Геноциду всім цивілізованим світом інтенсивно велися і ведуться заходи українцями.

ГЕНОЦИД - це один або більше визначених актів, здійснених з наміром цілковитого або частинного зни­щення національности, етничної, расової чи релігійної групи як такої.

Один з таких актів - нищення українського народу був застосований в 1932-1933 р. владою Совєтського Союзу.

 

 

ПАРЛАМЕНТ ВИЗНАВ ГОЛОДОМОР ГЕНОЦИДОМ

Верховна Рада визнала Голодомор 1932-1933 років Геноцидом українського народу.

Законопроект про Голодомор було внесено Президентом.

В ухваленому Законі також сказано, що пуб­лічне заперечення Голодомору 1932-1933 років в Україні «визнається наругою над пам'яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідности українського народу і є протиправним».

Водночас заступник голови Секретаріату Пре­зидента Іван Васюник заявив, що Президент Віктор Ющенко оцінює ухвалення закону про Голодомор як історичний акт, який консолідує український народ.

«Президент оцінює сьогоднішнє рішення пар­ламенту як історичний акт, яким український парламент віддає свій борг вшанування поко­лінь, які не пережили цей Голодомор», - сказав Васюник.

Скорочено. «Новий Шлях», Торонто, Канада.

 

 

Українські Організації в скороченні:

БО            - Братні Організації Українського Націо-

нального Об'єднання Канади

КУК        - Комітет Українців Канади або Конґрес Українців Канади

ОДУМ     - Організація Української Демократичної Молоді

ОУК       - Організація Українок Канади

ПЛАСТ    - Організація Української Молоді

СКУ        - Світовий Конґрес Українців

СУК         - Союз Українок Канади

СУС         - Союз Українців Самостійників

УАПЦ     - Українська Автокефальна Православна Церква

УНО        - Українське Національне Об'єднання

 

 

ПРО АВТОРКУ

Лєна ОНУШКО-ТИХОВСЬКА народилася 1932 року на Лівобережній Україні в районовому селі Велика Білозірка Запорізької области в національно свідомій учительській родині Івана і Параскеви Онушко.

Дитячі роки провела в різних південно-східних місце­востях країни, де працював батько, спостерігаючи побут українського народу, народні звичаї, його культурні й націо­нальні надбання.

За винятком дитячих років і декількох років життя в За­хідній Німеччині країною її постійного побуту стала Канада.

Життя поза межами України й навчання в різних шко­лах і дали можливість також глибше ознайомитися з куль­турними надбаннями інших народів.

Маючи нагоду викладати історію української літератури на Курсах Українознавства (рівня середньої школи) протя­гом довгих років, збагнула багатство душі українського народу, глибокі почуття, хвилюючі переживання, життя за гнітючих загрозливих умов, постійні наполегливі утиски розвитку української культури й мови, систематичне фальшування історичних фактів, а особливо неперевершену без­межну любов до своєї Богом даної землі, нарід якої стає не­від'ємною частиною з покоління в покоління, залишаючи сліди на сторінках історії.

Не забуваючи свого кореня, мріяла про козацькі степи. Ця мрія виплекала бажання не лише бувати в Україні, степи якої в сучасний час мають унікальну красу і простір, але бути в ін­ших країнах світу, любити понад усе своє й шанувати інших. Відвідавши вперше після довгих років 1991 року Украї­ну, ще більше поглибила любов і приналежність до українського народу, відчуваючи обов'язок своїм вкладом попов­няти розвиток української літератури.

Твори авторки:

Мережі 1. 1998

Гумор у побуті. 2000

Ліра. 2001

Мережі II. 2003

Лекції з української літератури. 2006

 

 

ЗМІСТ

А. Тиховська. Як лиш згадаю тридцять третій .....................     5

А. Тиховська. Українці поза межами України ........................    8

Вшановання пам'яти

Пам'ять тих, яких замучено голодом .....................................  21

Вісті з Оттави. Подає Г. Мухальчук. В пошані
жертвам великого голоду на Україні .....................................  25

А. Тиховська. З парафіяльного життя. Відзначення
великого голоду в Гамільтоні, Онтаріо, Канада.................... 27

Звернення Президії Комітету Українців Канади
до українського громадянства. В 50-річчя
трагічного голоду в Україні в роках 1932-1933..................... 31

Меморіяльна маніфестація у Вашінґтоні ...............................  34

Доповідь Марка Царинника про великий голод.................. 37

А. Тиховська. Відзначення голоду в Гамільтоні
(Канада) 22-23 жовтня, 1983 р............................................... 41

Д-р Юліан Мовчан. Медичний аспект голодового
Голокосту. Закінчення. Людоїдство в часи
Великого Голоду...................................................................... 46

Саскатун відзначив пам'ять жертв страшного
голоду ......................................................................................  51

Оксана Бризгун-Соколик. Вінніпеґ відзначив
50-ліття голоду......................................................................... 52

А. Тиховська. Фільм про голод у Гамільтоні ........................  55

А. Тиховська. «Со святими упокой...». На оселі
«Сокіл» вшанували жертв голодомору   ...............................  57

Микола Латишко. 1932-Голод- 1933 ...................................  61

У річницю Голодомору в Україні .........................................  64

Микола Латишко. Голод в Україні

1932-33 років ..........................................................................  67

Володимир Щербина. Пам'яти жертв Голодоморів

і репресій. Запалімо свічки пам'яти! .....................................  71

Пам'ятник жертвам Голодомору у Вашінґтоні .....................  75

Наталя Турукало (Чагівець). Голодомор

1932-1933 рр............................................................................ 77

Відзначення українського Голодомору

(1932-33 р.)............................................................................... 80

Австралія визнала Голодомор в Україні

Геноцидом ..............................................................................  82

До річниці Голодомору ..........................................................  83

Гарвардська конференція про Голодомор............................. 84

Меморіали................................................................................ 89

Пропам'ятна плита в Гамільтоні (Канада) ............................  91

Вшанування журналіста, який писав правду

про Голодомор ........................................................................  95

Гакстон, провінція Онтаріо, Канада ......................................  97

Ірина Ващук, Голова Крайової Управи ОУК Канади.

До скорботної пам'яти. Слово на вшанування жертв

Великого Голодомору в Україні 1932-33 роках                      98

Вшановання жертв Голодомору на українській

оселі в Гакстоні біля Торонта (Канада) ...............................  103

Іван Писаренко. Зустріч із диктатором ...............................  107

А. Тиховська. Брати ..............................................................  119

Богдан Михайлишин. Вшановуючи пам'ять

жертв Голодомору ................................................................  123

В Україні та США вшанували пам'ять українців -
жертв Голодомору ...............................................................  128

Леонід Полтава. Баляда про голодного

хлопчика................................................................................ 129

Відкриття пам'ятника жертвам Голодомору

в Україні 1932-33 р. В 72-у річницю.

Канада, Віндзор, Онтаріо ....................................................  130

«Вісник» Вінніпеґ, Канада. Всесвітнє відзна­
чення Голодомору 1932-1933 р. в Україні .........................  133

А. Тиховська. Відгомін в українській

літературі ...............................................................................  134

Анатполь Галан

Голод (Скорочено, з поеми «Хам») ....................................  135

На українському цвинтарі (уривок) .....................................  136

О. Веретенченко. 1933 ........................................................  137

В. Гришко. Голод на Україні ................................................  138

Д-р Джеймс Е. Мейс ............................................................  143

А. Тиховська. Свідчення для Комісії ...................................  145

Варвара Логин....................................................................... 153

Прокопчук Леонід Йосипович ............................................  173

Олекса Сонепух ....................................................................  189

Спомин .................................................................................  194

Село Ладан............................................................................ 201

Душебалан ............................................................................  210

Хутір Степ Хрещатик ...........................................................  216

Олександра Пищ ..................................................................  222

Віра Ліщина............................................................................ 243

М. Зіма................................................................................... 249

В пам'ять всіх тих моїх близьких, які

померли з голоду в 1932-33 роках ....................................... 249

О. Олесь. Голод ....................................................................  253

Б. Тарасюк закликав ООН визнати Голодомор
1932-1933 р. Геноцидом   ...................................................  254

Парламент визнав Голодомор Геноцидом ........................  256

Українські Організації в скороченні ....................................  258

Про авторку........................................................................... 259

 

 

 

Художньо-документальне   видання

Лєна Онушко-Тиховська

НЕ  ЗАБУВАЙМО 1932-1933 р. р.

Підписано до друку 27.06.2007. Формат 60х907₁₆-

Гарнітура «Воокmап». Папір офсетний № 1.

Друк офсетний.

Ум. друк. арк. 16,5. Обл.-вид. арк. 16,5.

Зам. 7-92.

Видавничий дім «Києво-Могилянська академія». Свідоцтво про реєстрацію № 1801 від 24.05.2004 р.

Адреса видавництва та друкарні:

04070, Київ, Контрактова пл., 4.

Тел./факс: (044) 425-60-92, 425-77-84.

Е-таі1: рhоusе@ukma.kiev.ua

 

OCR та вичитування Леоніда Онушка, листопад 2008

 

Онушко-Тиховська, Лена

0-59       Не забуваймо 1932-1933 р. - К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. - 264 с.

ISВN 966-518-413-3

У Меморіальному виданні в 75-ти річчя Великого Голоду в Україні подаються свідчення очевидців, що збиралися в тисяча дев'ятсот вісімдесятих роках для Конгресової Комісії Сполучених Штатів Америки і те­пер знаходяться в бібліотеці Американського Конгресу, доступні для всіх.

ББК 63.3(4УКР)615